У своїй недавній статті Жижек знову звертається до улюбленого методу — аналізувати політичне через призму повсякденного та парадоксального, використовуючи метафору футболу, яку колись запропонував Луї Альтюссер. Однак суть альтюссерівського спостереження, на думку Жижека, полягає в тому, що форма гри містить у собі потенціал визволення — навіть якщо ринок та ідеологія паразитують на ній. Це є ключем до розуміння сучасних протестів: вони вимагають не просто матеріального забезпечення, а поваги до правил, які проголошує сама система, але систематично порушує.

Саме таку функцію виконує нещодавня заява Махмуда Мамдані з вимогою заарештувати ізраїльського прем'єр-міністра у разі його візиту до Нью-Йорка. Жижек наголошує, що Мамдані, як і Альтюссер, не є наївним: він чудово усвідомлює що суди США не визнають його ордер. Однак він чинить акт політичної волі, наполягаючи на тому, що вимога справедливості не має зникати через досконалість її ігнорування. Це не порожній жест, навіть якщо він не матиме негайних юридичних наслідків. Жижек бачить у цьому боротьбу за «нормальність»: коли міжнародні ордери на арешт систематично ігноруються, а військові злочини отримують де-факто індульгенцію, саме такі публічні вимоги ламають змову мовчання. Вони повертають гідність тим, чиї страждання було зведено до статистики чи гуманітарної проблеми.

Але, можливо, тут є ще один, глибший вимір, який поки що недостатньо проговорений сучасною політикою. Те, що об'єднує українців, палестинців, індійців та інших людей, які виходять на протести або відмовляються приймати несправедливість як норму, — це не лише вимога гідності. Це також пошук і захист справжності. Справжності людини, її болю, її голосу, її права бути не статистичною одиницею, не об'єктом управління і не елементом політичної технології.

Саме відчуття справжності сьогодні поступово виходить на поверхню як політична категорія. Воно ще не актуалізоване повною мірою у мовленні політикуму, не оформлене у програми партій і не стало частиною звичного політичного словника. Але його вже можна відчути в суспільних рухах. Люди дедалі гостріше реагують не лише на несправедливість, а й на фальш — на декларативні правила, яких ніхто не збирається дотримуватися; на цінності, що існують лише в промовах; на політиків, які говорять від імені народу, але не чують його.

Можливо, це те, що Тарас Бебешко називає проявом орфанної пам'яті людства: пам'яті про щось втрачене, але не остаточно забуте. Про такий порядок людських відносин, у якому слово мало відповідати дії, правило — застосовуватися до всіх, а людина — залишатися людиною, а не ресурсом, функцією чи засобом. Ця пам'ять не обов'язково має конкретне історичне джерело. Вона радше існує як внутрішнє відчуття того, що світ може і повинен бути справжнім.

Саме так чинять і українці, коли вимагають дотримання ордеру Міжнародного кримінального суду на арешт путіна та інших російських військових злочинців, коли вимагають справедливості щодо тих, хто виправдовує чи «нормалізує» путінський геноцид українців, хто торгує з москвою, хто подає їм руку.

Пригадаймо, як українська громадськість добивалася створення спеціального трибуналу щодо злочину агресії — попри скепсис західних партнерів, які воліли закривати очі на юридичну колізію. Коли українські активісти публічно вимагають притягнення до відповідальності російських пропагандистів чи політиків, які підтримують війну, вони роблять те саме, що й Мамдані: вони відмовляються визнавати безкарність як норму, вони наполягають, що навіть корумпована система правосуддя має бути примушена дотримуватися власних же принципів, хоча б як виняток.

Але в українському випадку це також боротьба за справжність. За те, щоб слова «міжнародне право», «суверенітет», «права людини» та «європейські цінності» не залишалися дипломатичними декораціями. Українці фактично ставлять світові просте питання: ви справді вірите у ті правила, які проголошуєте, чи вони існують лише доти, доки їх дотримання не потребує від вас жертви?

Особливо гостро Жижек критикує роль європейських держав, які, формально підтримуючи рішення Міжнародного кримінального суду, фактично роблять усе, щоб уникнути його виконання. Він порівнює це зі згодою з тим, що злочинця слід заарештувати, але при цьому допомагати йому втекти. Така подвійна гра, зазначає філософ, позбавляє європейські уряди залишків гідності. Українці надто добре знають цю європейську шизофренію: санкції проголошуються, але одночасно шукаються способи зберегти вигідні економічні зв'язки; підтримка України декларується, але поруч існує страх перед реальною відповідальністю агресора.

І саме тут гідність безпосередньо стикається зі справжністю. Бо неможливо говорити про гідність, живучи у світі суцільної імітації. Неможливо захищати права людини лише в деклараціях і водночас миритися з їхнім порушенням, коли це політично вигідно. Неможливо будувати «порядок, заснований на правилах», якщо самі правила стають інструментом вибіркового застосування. Новий порядок, про який сьогодні інтуїтивно говорять суспільства, має бути не лише порядком гідності, а й порядком справжності.

Люди втомилися від симулякрів політики. Від демократії, яка існує лише у виборчому календарі. Від прав людини, які зникають під час першої ж політичної кризи чи ковідної інфодемії. Від патріотизму, що виявляється лише у правильних гаслах. Від боротьби з корупцією, яка сама перетворюється на інструмент політичної боротьби.

Це є радикальним зсувом від економічного детермінізму до вимоги визнання, яка сьогодні лягає в основу значних соціальних рухів, незалежно від їхнього географічного чи культурного контексту. В Україні цей зсув стався ще у 2013–2014 роках, коли люди вийшли на Майдан не лише через економічні причини, а через відмову бути «бидлом» у власній країні. Майдан був не тільки революцією Гідності. Він був революцією справжності. Моментом, коли люди відмовилися жити у просторі політичної брехні, де Конституція існує окремо від влади, закон — окремо від його застосування, а громадянин — окремо від держави. Майдан став вимогою повернути реальності її зміст.

Найяскравішим підтвердженням цієї тези для Жижека є «тарганячі протести» в Індії. Він захоплено описує, як протестувальники, названі владою тарганами, перетворили цю образу на символ боротьби, додавши до гандіївського ненасильства іронію та гумор. Вони танцюють під струменями водометів, вони не бояться держави, вони знищують її ідеологічну гегемонію через сміх. Жижек наголошує, що це не комедія, а дуже серйозна боротьба за повернення гідності.

Проте цей сміх є також проявом справжності. Він руйнує штучну велич влади. Позбавляє її постановочної сакральності. Людина, яка сміється з системи, перестає визнавати її монополію на визначення реальності. Українці також уміють перетворювати образу на силу — згадаймо, як у 2014 році на Донбасі люди виходили з прапорами та сміялися в обличчя озброєним «зеленим чоловічкам», як волонтерський рух перетворював російську пропаганду на об'єкт іронії. Навіть зараз, під час війни, українці створюють меми про «русскій воєнний корабль», перетворюючи символ окупації на символ спротиву.

Цей сміх — не втеча від реальності. Навпаки, це спосіб повернутися до неї. Спосіб сказати: ми бачимо вас такими, якими ви є насправді, і не збираємося приймати образ, який ви намагаєтеся нам нав'язати.

У фіналі Жижек підсумовує, що всі ці рухи — від заяви Мамдані до індійських протестів — є частиною глобального запиту на новий порядок, заснований на повазі. Він застерігає від псевдолівої пастки, яка закликає відкидати інституції через їхню вроджену упередженість. Натомість, нагадує він, права людини історично були упередженими, але боротьба полягала в тому, щоб поширити їх на всіх, викорінюючи цю упередженість. Кожен такий крок забезпечує групам, що борються, повну людську гідність.

Але наступним кроком має стати боротьба за справжність самих інституцій. Не за їхнє знищення, а за повернення змісту. Не за відмову від права, а за право, яке діє.

Для українців ця боротьба має подвійне значення: ми вимагаємо справедливості від міжнародних судів, водночас розуміючи їхню недосконалість; ми боремося за вступ до ЄС, знаючи про всі вади цієї структури, але відмовляючись прийняти цинічну позицію «все одно нічого не зміниться». Ми наполягаємо на правилі, що воєнний злочинець має бути покараний, навіть якщо світ звик до безкарності.

Сьогодні ця вимога знову накопичується. Війна відсунула внутрішню боротьбу на другий план, але вимога справедливого порядку, поваги до правил, людської гідності і справжності нікуди не зникла. Вона лише посилилася вимогою спровжності. І ця боротьба повернеться з новою силою після завершення війни.

І, можливо, саме тут формується головний політичний запит майбутнього. Не просто на нові обличчя, не лише на ефективніші інституції чи вищі соціальні стандарти. Запит на справжність як новий порядок. На суспільство, у якому слова знову мають відповідати діям. У якому влада не може вимагати того, чого сама не виконує. У якому гідність не є урочистим словом для державних свят, а щоденною практикою.

Те, що сьогодні об'єднує українців, палестинців, індійців та інших людей у різних частинах світу, може виявитися саме цим ще не до кінця названим відчуттям: ми хочемо не просто кращого життя — ми хочемо справжнього життя у справжньому світі.

Це відчуття поки що не має чіткої партійної програми. Політикум ще не навчився з ним говорити. Але воно вже присутнє як прояв тієї самої орфанної пам'яті людства — пам'яті про втрачений, але можливий порядок, у якому гідність і справжність не протистоять політиці, а становлять її основу.

Бо без гідності немає справжньої перемоги. А без справжності будь-яка перемога ризикує перетворитися лише на чергову імітацію.

Автор — Віталій КУЛИК