Україна на межі демографічної катастрофи. До кінця XXI ст. в Україні залишиться 22 млн. людей. Україна – світовий лідер із скорочення населення. Для відновлення країни у наступні 10 років знадобиться додатково 4,5 млн. людей. За час війни ми втратили більше працездатного населення, ніж Німеччина за роки Другої світової війни. Систему освіти, пенсійного забезпечення, медицини та соціального забезпечення вже незабаром доведеться переглядати через скорочення населення… — саме такими тезами характеризуються з боку міжнародних організацій, експертів, вчених-демографів, чиновників та бізнесменів невтішні демографічні перспективи сьогоднішньої України.

Далі цих жахливих констатацій справа чомусь не йде. Навіть в урядовій «Національній стратегії доходів» до 2030 року, яка визначає державні фінансові пріоритети і є «маяком» для наших іноземних партнерів, про демографію не сказано ані слова.

Відверто кажучи, я вірю у закінчення війни ще за життя свого покоління, але навіть приблизно не можу уявити, звідки візьмуться сотні тисяч переважно чоловіків із середньою та вищою технічною освітою, яким доведеться відроджувати промисловість Сходу і Півдня України, а ще десятки тисяч вчителів, лікарів, комунальників, залізничників, будівельників та представників інших корисних професій, які будуть створювати комфортне повоєнне життя на відвойованих територіях. 

Дехто із представників бізнесу вважає, що вирішенням демографічної проблеми є міграція із колишніх пострадянських країн до нової переможної, демократичної, європейської та привабливої України. Як людина, яка із перших днів воює за свою країну і яка розуміє якісну різницю між справжніми Громадянами та «резидентами» — погодитися із таким «рецептом» я не можу. Точно не заради майбутнього добробуту вихідців із Середньої Азії, не кажучи вже про більш віддалені регіони, щодня втрачають своє життя та здоров'я наші воїни.

Позиція Мінсоцполітики та профільного парламентського комітету всім давно відома – для них вирішенням демографічної проблеми є т. зв. концепція «активного довголіття». Це коли людина має працювати усе своє життя, незважаючи на вік і стан здоров'я. Для носіїв такого «біомашинного» світосприйняття, дійсно байдуже, хто буде жити в Україні і в якій кількості, який потенціал і віковий склад буде мати українська нація через десятиріччя, носіями яких цінностей, соціальних норм та політичних поглядів будуть всі ці «вижаті лимони». Забігаючи наперед, зазначу, що в українському суспільстві ця концепція не приживиться, бо тут панує зовсім інша «етика праці» і мобілізаційні шаблони азійських мегаполісів тут не спрацюють. 

Демографічна криза є проблемою фундаментальною, тож і вирішувати її слід також на фундаментальному рівні, бо на інших просто нічого не вийде.

По-перше, після видатків на армію, подолання демографічної кризи має стати офіційним «пріоритетом №2» державної фінансової політики на найближчі десятиріччя. Відповідно, необхідно розробляти та впроваджувати комплекс різноманітних заходів щодо стимулювання народжуваності в Україні, а також вводити персональну відповідальність урядових керівників за їх виконання. Саме сюди слід спрямувати левову частку конфіскований ворожих активів.

По-друге, не обійтися без суттєвого підвищення розміру державних виплат при народженні дитини. Очевидно, що нинішні 41280 грн. (біля 1000 дол. за курсом НБУ) на дитину — не є відчутною держдопомогою. Суму треба збільшувати щонайменше у десять разів (як це було до 2010 року), якщо ми хочемо, щоб на 10 українських жінок було не 7 дітей як зараз, а 20-25, як того потребує вихід на позитивну демографічну динаміку.

Окрім того, що збільшення таких виплат (якщо їх надавати за місцем проживання в Україні) буде стимулювати багатьох мам до повернення з закордону (де життя для біженців стає дедалі складнішим), це буде гарна новина для військових, які нещодавно стали, або вирішать стати батьками. А це вже помітний додатковий плюс до мотивації.

Не думаю, що нашим міжнародним партнерам ця ідея прийдеться не до вподоби, адже вони зекономлять на державних видатках на підтримку наших біженців та на вирішенні інших суміжних питань, яких стає дедалі більше.  

По-третє, потрібно відчутно оновити арсенал державної підтримки українських сімей, особливо багатодітних. Стимули на кшталт пільг на встановлення стаціонарного домашнього телефону і т.і. слід давно переглянути та синхронізувати із реальними потребами українців. Що таке 2100 грн. на місяць на третю і кожну наступну дитину і на що їх вистачить? Чому виплати дитям з багатодітних родин передбачені тільки до 6 років? Хто усе це пише і в якій країні він живе?

По-четверте, долучитися до антикризової політики в демографічній сфері мають також місцеві громади, які не лише мають для цього певні кошти (публічні закупівлі красномовно демонструють цей факт), але й є чи не головними бенефіциарами від зростання чисельності населення. Це буде цілком логічним продовженням і квінтесенцією адміністративно-територіальної реформи.

По-п'яте, треба нарешті на державному рівні звернути увагу на відчутне погіршення репродуктивного здоров'я українців. Саме через активну працю і гонитву за кар'єрою у молодому віці, багато українців мають проблеми із здоров'ям і стикаються із труднощами, коли хочуть завести дітей після 30-35 років. Нажаль, сучасна репродуктивна медицина є високовартісною і недоступною для більшості звичайних українських сімей – і це точно не в інтересах нації.

Є ще один дуже чутливий і надзвичайно важливий момент у тому, аби розпочати стратегічну демографічну політику саме зараз, а не «колись після війни» чи «тоді, як запрацює економіка і з'являться зайві гроші»...

Діти, які були народжені перед війною, під час війни та будуть народжені після її закінчення, особливо діти наших воїнів, а також малі українці, які нікуди не поїхали з України та були свідками того, як жили їх сім'ї і рідні під час війни (дехто з цих дітей пережив таке що багатьом дорослим і не снилося) – це будуть справжні патріоти і свідомі Громадяни своєї Держави!

Це буде золоте покоління українців, якого до цього ще ніколи не було. Вони будуть зовсім інакше ставитися до життя, до своєї країни і один до одного. Вони вже по-іншому будуть виховувати своїх дітей. Саме вони найбільше вартують нашої перемоги, покладених зусиль та витрачених коштів!

Особисто я в цьому абсолютно впевнений!  

Саме час зробити принциповий вибір – або бруківка і VIP-забаганки можновладців сьогодні, або потужна армія і багатомільйонна нація завтра?!