Я не знаю как правильно, и потому скажу искренне.

Вид вот такого ОПУ меня напугал.

Просто, по-обывательски, напугал.

Я уверена, что ЭТА картинка обойдет весь мир. И везде она будет использована не во благо Украине и всем нам.

А еще я вижу на этом фото акт отчаяния, вопль людей, которые семь лет боролись за справедливость, а отримали лише неправий суд та грати для себе і своїх побратимів.

Родини зниклих безвісти, як ніхто, знають які вони на вкус – відчай та безвихідь… Коли не можеш врятувати найдорожчу людину… Коли від представників влади сім довгих років чуєш: «Ми працюємо! Це складне питання! Зачекайте!»

И ти чекаеш! Бо нема іншого виходу.

Ти дзвониш, пишеш, розмовляєш, навіть лягаєшь на асфальт під тим же Офісом Президента… А потім знов дзвониш, пишеш, розмовляєшь.

Розумієте, я навіть заздрю тим хлопцям, що виплеснули свою біль та свій відчай назовні… Бо мене від нього скоро розірве!

Тож, так, я налякана!

Але, ні, не осуджую!

Я напугана, но не осуждаю!