Можливо, тому що нагадала мені про те, від чого ми роками тікаємо — про велич.
У наших таборах я читаю дітям лекцію «Чому я пишаюся тим, що я — українець». Це не про пафос. Це про опори. Про розуміння, що ти — не випадковість у історії, а її продовження.
Я впізнала у виставці багато того, про що говорю дітям. І так — ми як нація вау. Фактично, культурно, історично.
Але велич — річ незручна. Вона завжди вимагає відповідальності. Я добре усвідомлюю: люди йдуть на фронт не лише через абстрактну любов до держави.
Хтось захищає своїх дітей.
Хтось — дім.
Хтось — право просто жити.
Усвідомлення величі країни ніколи не було масовою мотивацією. Воно притаманне одиницям. Але саме ці одиниці задають напрям.
Проблема в іншому: відчуття величі не вмикається в 40 років після чергової виставки. Воно формується в дитинстві — або не формується ніколи. Є покоління, які так і не дійшли до цієї точки. І саме вони нині виховують дітей.
Сьогодні ми багато говоримо про те, що тут нема що захищати. І я вважаю: ця фраза звучить не від зради, а від невігластва. Від нерозуміння того, що таке держава як суб'єкт, що таке історія, колоніальна травма, культура спротиву, що таке ціна українського «я».
Валерій Залужний в своїй колонці пише про те, що мета росії — припинення існування України як незалежної держави. Не території. А сам факт нашої суб'єктності. І тут велич перестає бути абстракцією. Вона стає умовою виживання.
Тому момент на виставці, який болить найсильніше: зі стіни обіцянок найшвидше зникали листочки «Буду розмовляти українською». І водночас більшість відвідувачів спокійно говорили російською.
Велич, від якої нічого не змінюється, — це декорація. Патріотизм без дії — це споживання.
Для мене це не про осуд. Це про симптом. Про розрив між дотиком і усвідомленням. Про велич, яка ще не стала рішенням.