Ми звикли говорити про їжу, сон, безпеку.
Але є ще щось — емоційне, глибоке, фундаментальне
що формує нас так само сильно, як і тіло.
Це — психологічні потреби, які закладаються ще з дитинства
Вони — як коріння: невидимі, але критично важливі
Якщо вони задоволені — людина росте цілісною, живою, спокійною в собі.
А якщо ні — росте з порожнечею, яку все життя намагається чимось заповнити…
Сьогодні говоримо про одну з найважливіших потреб -
потребу в безпечній, безумовній любові.
Ще з дитинства кожна дитина має внутрішній запит:
«Любіть мене не за досягнення, не за зручність, не за те, що я „слухняна“ ,
а просто так. Бо я є.»
Якщо цю потребу задовольняють -
дитина виростає з гідністю.
Не зарозумілістю. Не гонитвою за визнанням.
А глибоким, тихим знанням:
«Я — це я. І це добре.»
Чим гідність відрізняється від нарцисизму?
Гідність каже: «Я окей. І ти теж.»
Нарцисизм каже:
«Я окей, бо кращий за тебе.»
А коли безумовної любові бракувало
людина росте з установкою:
«Я — ніхто. Але зможу стати кимось, якщо досягну…»
...першого місця, гарного тіла, грошей, визнання, любові «з боєм».
І життя перетворюється на вічний забіг.
Я варта. Я стараюсь. Але не тому, що я — є. А тому, що я — мушу.
Якщо тебе любили просто так — ти потім вмієш любити себе
Це внутрішній компас
Ті спогади, коли тебе хвалили не за оцінку,а за твої неймовірні очі, за твою посмішку, за те, що ти просто поруч
Це формує не его, а опору.
Не пиху, а гідність.
І, можливо, саме тому в Україні так багато людей із відчуттям внутрішньої гідності.
Бо попри всі історичні травми, українська культура ставилась до дитини з повагою і теплом.
«Сонечко», «серденько», «дитятко» — у наших піснях, колискових, у звертаннях.
Навіть у злиднях — було багато любові
І саме тому ми — гідна нація.
Бо гідність формується з любові.
Колискові пісні — це перший досвід любові.
У них — ніжність, безпека, пестливе слово.
Вони не лише заколисують — вони вчать, як бути прийнятою.
Через котика, подушечку, золоте намисто чи хусточку -
дитина отримує перше уявлення:
«Я важлива. Я люблена. Я заслуговую.»
Колискові — це теж одяг любові, тільки з голосу.
А вишиванка — це та сама пісня, лише вишита на тканині
І саме сьогодні -в День вишиванки — хочеться нагадати:
Вишиванка — це не просто одяг.
Це візерунок безумовної любові до себе, до свого коріння, до нації.
Як мама співає, бо любить -
так ми одягаємо вишиванку, бо любимо і пам'ятаємо.
Ми носимо вишиванки не тому, що модно.
А тому, що це про пам'ять. Про ідентичність. Про прийняття себе.
Як колискова — говорить до серця,
так і вишиванка — говорить до світу:
я є. я з вами. я з любов'ю.
А ти пам'ятаєш, коли тебе любили просто так?
Не «бо ти стараєшся», а «бо ти — це ти»?
Якщо ні — це не кінець. Це початок
Бо безумовна любов — це навичка, яку можна повернути.
І найперше — собі.