На нас невпинно насувається день святкування Хрещення Русі, свято багатогранне і неоднозначне. Але найгучніше його зібралися святкувати структури, що не мають жодного відношення до цієї історичної події. Я про РПЦ і її філію в Україні, що досі іменується УПЦ, хоча до України вона має дуже опосередковане відношення, хіба що лише за місцем розташування і як вони кажуть «окормлєнієм» тобто, за суттю, збором бабла.
Якщо зробити короткий екскурс в історію, то ми побачимо, що московська церква, як митрополія Вселенського Патріархату веде свій початок від 1299 р., коли ханська влада перемістила Київського митрополита Максима спочатку до Володимира-на-Клязьмі, а потім, після утворення в складі Золотої Орди московського князівства, – в москву, що стала центром збору дані в ординському улусі.
Відокремлення московської митрополії від Київської Митрополії Константинопольського Патріархату та її автокефалія були самопроголошені 15 грудня 1448 р. Близько 140 років ця церква перебувала поза світовим православ'ям, в схизмі та невизнанні і лише в 1589 році, після ув'язнення патріархів Антиохійського Іоакима в 1586 та Вселенського Ієремії ІІ в 1588, які мали необачність приїхати у цей ведмежий кут, московіти силою вибили у цих достойників спочатку визнання а потім і статусу патріарха для свого митрополита. Жодного томосу ця церква не отримала, натомість Константинопольський Собор 1590 року, виконуючи обіцянку Вселенського Патріарха, вибиту з нього в ув'язненні, видав московітам Соборну грамоту про затвердження патріаршого сану за московським патріархом. Слід зазначити, що московіти, сп'янілі від успіху, вимагали поминання в Диптиху свого патріарха третім, після Вселенського та Олександрійського, однак православні патріархи відкинули це нахабство, записавши його п'ятим, після Антиохійського та Єрусалимського. Під текстом цієї грамоти є 106 підписів, однак їх сучасний графологічний аналіз показав, що принаймні 66 із 106 підписів підроблені.
Отак постала на підступності, нахабстві та брехні ця автокефальна церква. Вона одразу ж заходилася захоплювати сусідні автономні митрополії – Новгородську, Сарайську тощо, В 1686 вона анексувала Київську митрополію Вселенського патріархату, в 1788 р. — Готсько-Кафську митрополію в Криму.
В 1700 помер останній московський патріарх Андріян і понад 200 років ця церква існувала без предстоятеля. Тоді ж вона дістала свою назву – РПЦ, разом із вкраденою назвою Русі-України, коли московське царство стало називатися російською імперією. В 1721 р. ця церква стала державною інституцією, що діяла під зверхністю й за «указом» царя (імператора), який керував церквою через створений Синод. Контрольною інстанцією Синоду був його обер-прокурор – світський урядовець в ранзі міністра. Лише в 1917 р. в ній було відновлено статус патріаршества, однак вже в 20-ті роки більшовики, що захопили владу в московії, заборонили діяльність рпц, взяли під контроль усіх московських архієреїв, було створено 6-е управління ОГПУ, яке напряму займалося справами рпц.
Лише в 1943 році, з виданням 14.09.1943 постанови № 993 РНК СССР про організацію Ради в справах РПЦ заборону було знято. Ця Рада фактично мала не лише контролювати РПЦ, а й скеровувати її діяльність, тобто залишаючи московського патріарха формальним керівником церкви, реальне керівництво здійснювалося більшовицьким урядом через створену раду, країна рад же-ж. Таким чином РПЦ після нетривалої формальної незалежності, фактично перетворювалася на окремий державний орган СССР. Цей стан справ, знову ж таки після періоду незалежності у 90-і роки минулого століття, поступово відновився і в сучасній московії – РПЦ там існує як державна інституція, її предстоятель міцно вплетений в систему органів державної влади, а усі церковні ієрархи та священики контролюються та співпрацюють з фсб.
Отже, до цього Свята рпц-фсб не має жодного відношення, вони його вкрали і спробували приватизувати, як вкрали все – назву своєї країни, історію, ікони, стародруки, тощо й тощо.
