Давно помічено: громадян, які звертаються до когось у справах, більше цікавлять ділові якості, рівень знань і здібності людини, ніж її стать. Отже, ключ до успіху — робота над собою, а не боротьба за право на життя словечок, які звучать потішно або явно грубо. Коли панянки, які не мають чуття мови, погано розуміються на закономірностях словотвору, через лише їм зрозумілі феміністичні примхи беруться кувати та впроваджувати в обіг нові іменники на позначення жінок — це і сміх і гріх. У неподобстві можна далеко зайти. Тим часом за примарні перемоги над собою мова, як і природа, мстить.

Розрізнення чи протиставлення?

Уже ніхто й не скаже, чому так закріпилося: рід і народ — чоловічого роду, сім'я, родина й нація — жіночого, плем'я — середнього. І нікого це не бентежить. Чому ж почали вигадувати різні дурниці: «канцлерка», «міністерка», «прем'єрка»?.. Ще й виправдання знайшли: у німецькій мові з'явилася така дивина, як «фрау канцлерін». Ось і ми маємо не відставати. Справді, вагома підстава для мавпування!

Проте верхоглядство суті справи не змінює, бо такого глуму над жінками, який допускає швабська «шпрахе», українська мова не знала. У німецькій навіть немає повноцінного відповідника українському слову «дівчина». Їхнє das Mädchen — середнього (!) роду. Тобто це не «дівчина», а швидше «дівча», а то й «дівчисько» чи «дівчище».

Ще в ХІХ — на початку ХХ ст. в Німеччині побутувало уявлення, що призначення жінки — це три «К»: Kinder, Küche, Kirche (діти, кухня, церква). Такого упослідження наші представниці ніжної статі не зазнавали, щоб тепер упадати в іншу крайність — «фемінітивити» (вважайте: калічити) свою мову.

Раніше різні посади обіймали, звання носили, справи вели, а навичками того чи іншого ремесла оволодівали переважно чоловіки. До ХХ ст. й у виборах брали участь лише чоловіки. Усе це знаходило безпосереднє відображення в мові у вигляді іменників відповідного роду. Таким був пройдений нацією шлях, і його потрібно прийняти як даність.

У минулому віці почали відбуватися суспільні зрушення. Для слабої статі стала доступною переважна більшість видів трудової діяльності. Поряд з виборцем з'явилася виборниця. Та й це слово утворили не від іменника «виборець», а від «виборник», що зайвий раз свідчить про складнощі, які часто виникають у разі потреби пустити у світ співвідносну одиницю.

Так уже повелося в мові: далеко не завжди чоловічий рід у назвах можна з легкістю перетворити на жіночий. Тому не слід чинити над нею насильство — в окремих випадках діви й молодиці мають наступити на горло пісні власного фемінізму та використовувати й щодо себе найменування чоловічого роду.

Це тільки підкреслюватиме, що звання, науковий ступінь, посаду здобуто завдяки рівню знань, здібностям і діловим якостям, а не через те, що жінка. Та й повноваження виконують не за статевою ознакою.

Пані, котрі мають науковий ступінь (вчене звання), здобули його (як і визнання) в боротьбі з діячами обох статей. Це люди справи, які досягли якщо не висот, то певного становища. Такі, як правило, чхати хотіли на феміністичні забобони. Тому сумнівно, щоб поважні особи погодилися іменуватися «докторками», «доцентками» чи «професорками». Це щонайменше сприймалося б, що вони «докторки» серед «докторок» (і т. д.), а не серед усього загалу вчених.

До речі, як свого часу зауважила відомий мовознавець Лариса Масенко, у Польщі «найбільший опір зустріли жіночі відповідники з боку самих жінок, які вважали, що форми типу doktorka (docentka, profesorka, adwokatka) мають дещо знижений відтінок у семантиці». В Україні теж годилося б із цього приводу поцікавитися думками жінок. Адже розумування вічно стурбованих пошуками явної чи мнимої нерівності емансипанток, спотворене сприйняття ними світу аж ніяк не можна видавати за погляд більшості представниць прекрасної половини роду людського.

Щирість плачів про гендерну нерівність як виправдання для впровадження в обіг вищезазначених «перлів» ставиться під сумнів, а то й спростовується вже самою дійсністю — здобуттям жінками високих звань і зайняттям керівних посад. Тож нав'язування громаді покручів «канцлерка», «міністерка», «прем'єрка» або «докторка», «доцентка», «професорка» має всі ознаки бажання не розрізняти, а протиставляти людей за статевою ознакою.

Розмежування важливе, наприклад, у спорті, де існують неоднакові показники виконання завдань для чоловіків і жінок, де вони між собою не змагаються. Тому стрибун — стрибунка, футболіст — футболістка і т. д.

Приклад із красного письменства: «На кону стали з'являтися акробатки-єгиптянки, жонглери і жонглерки з барвистими онуками» (Леся Українка). Вказане слововживання зумовлене потребою підкреслити наявність жонглерів обох статей, адже жонглерка викликає більше захоплення, ніж жонглер.

Існує пара «співак — співачка», бо перший не спроможеться на сопрано, а друга — на бас чи тенор.

Є свої причини й на те, що до іменників «письменник» і «художник» виникли співвідносні «письменниця» й «художниця». Внутрішній світ жінки відмінний від чоловічого. Бачення навколишнього в тендітної статі дещо, а то й зовсім інше. Навіть обдаровані та вправні митці не зможуть написати таких душевних, пристрасних, чуттєвих віршів, як Леся Українка, Олена Теліга та Ліна Костенко, намалювати щось подібне до витворів мистецтва Катерини Білокур або Марії Примаченко.

А коли йдеться про правників, науковців, то тут люди, так би мовити, змагаються на одному полі. І, скажімо, жінка-адвокат здатна виконати все те, що може зробити адвокат-чоловік.

Про мужчин у жіночому роді

Про чоловіків можна сміливо сказати: вони спокійно ставляться до того, що використовувані й стосовно них іменники «зірка», «знаменитість», «істота», «легенда», «людина», «надія», «особа», «особистість», «персона», «постать», «фігура» — жіночого роду. Для прикладу: він уславлена зірка кіно (місцева знаменитість, загадкова істота, легенда розвідки, Людина з великої букви, наша остання надія, впливова особа, справжня особистість, світська персона, знакова постать, видатна фігура). Мужики не вважають це халепою, прикрим непорозумінням чи лихом усього життя. Те саме стосується й словосполучення «сильна стать».

Нікого не турбує, що звертання до судді-чоловіка на засіданні — «Ваша честь». Не виводить із душевної рівноваги й те, що на суді доводиться бути стороною у справі.

«Бува і чоловік сьому колючці пара...» — писав Євген Гребінка. «То дід — голова!» (тобто розумна людина) — читаємо в Ганни Барвінок. «Він сидів між господинею й господарем як сам не свій... без того дотепу, який робив його звичайно душею товариства» (це вже з творчості Івана Франка). Пара, голова, душа товариства — і все це, відповідно, про чоловіка, діда та хлопця. Однак нікого це не ображало й не ображає.

Слово «борода» — жіночого роду, але в представниць прекрасної статі вона не росте. А чоловіки, трапляється, заради ущипливості так звертаються до тих, хто її відпустив. На підтвердження: «— Ей, борода, у тебе мій диск?» (Олесь Гончар). І нічого, світ від того не перевернувся.

Також кажуть: «Він тобі не нянька». А продажних, догідливих хлопців і дядьків, перекинчиків та угодовців називають повіями чи проститутками. І то вже їхній клопіт — перейматися тим чи ні.

Водночас ніхто не поривається дати путівку в життя такій недолугості, як «проститут».

Від первісного «ворожка» утворився чоловічий відповідник «ворожбит». Одначе слабка стать аж ніяк із цим не погодилася, вирішила, що буде ще й «ворожбитка». Але слово не тільки зайве, штучне, а й украй недоладне. Ототожнюється чи то з ворожою, чи то з ворожильною биткою.

Натомість мужчини давно змирилися з тим, що балерини, баядерки, берегині, гувернантки, домогосподарки, емансипантки, інститутки, кокетки, курсистки, куртизанки, лесбіянки, лоретки, манікюрниці, матрони, модистки, няні, повитухи, покоївки, породіллі, прачки, рукодільниці, служниці, субретки, феї, швачки — то лише жінки. Але ж, на радість сильної статі, гаргари, мегери, фурії — також. Тому, напевно, тільки у творах школярів можливі такі несподівані втілення думки: «достойний берегун домашнього вогнища»; «Тарас Бульба — породіль Андрія»...

Не уподібнюйтеся дітям!

Один маленький хлопчик був певен, що якщо є муха, то повинен бути й «мух». Слово «муха» в розумінні дитини мало всі ознаки жіночої особини. У такому разі в неї мусила бути пара — особень. Як у качки, кішки, кози...

Як же творці штучних «женоіменників», котрі наївно вірять у те, що в одиниць чоловічого роду обов'язково повинні бути пари, нагадують того хлопчика! Немов затялися: в їхньому сприйнятті помилкою виглядає речення на зразок «Водій наїхала на пішохода».

Що ж, існувало бажання підкреслити стать — з'явилося потішне слівце «водійка». Мабуть, прагнучи зробити дівчатам приємне, його почали використовувати у своїх творах такі видатні письменники, як Олесь Гончар і Павло Загребельний. Новий виражальний засіб прижився, але з часом набув дещо іншого забарвлення, а потім і значення — «незграба за кермом».

Річ у тім, що багато мужчин, які на колесах, поблажливо, а то й зверхньо ставляться до кралечок на передньому сидінні. Давно вже предметом насмішок стали їх неуважність на дорозі й невправність під час руху, повна безпорадність у разі навіть дрібної поломки машини. Тому новотвір, суголосний з «невмійка», припав майстрам кермування до душі, став для них справжньою знахідкою. Завдяки йому водії дістали змогу відмежуватися від водійок — тих, хто сів за кермо, але поводитися з авто, їздити до пуття не вміє. То, мовляв, справжнє джерело підвищеної небезпеки.

Інша річ — пані, спритна в рухах, умілиця у водінні, здатна приборкати залізного коня. То — жінка-водій. Тому, швидше за все, на пішохода наїхала таки не водій, а водійка.

Передбачаю, що наступним новотвором у цьому ланцюжку стане «водійко» — тюхтій, нетямущий за кермом чоловік. Усе закономірно. Як відомо, за уявні перемоги над собою природа мстить. Це саме можна сказати і про мову.

Якщо ж говорити по суті справи, то давно усталеним є неповне узгодження присудка з підметом. Це передусім дозволено для роду. До речі, у підручнику «Сучасна українська мова», виданого за керівництва професора Олександра Пономарева (2005 р.) сказано: «Якщо підмет виражено іменником чоловічого роду, що означає професію й стосується особи жіночої статі, то присудок може стояти як у чоловічому, так і в жіночому роді: „Директор наказав“ і „Директор наказала“».

Такий погляд удасться підкріпити й прикладами з творів відомих українських художників слова: «Продавець знайшла хвилину // „Виховній“ віддать роботі...» (Степан Олійник); «Вона могла бути і рядовою колгоспницею, і ланковою, а може, й якоюсь колгоспною спеціалісткою — зоотехніком, рахівником» (Юрій Смолич).

Справжній, визнаний письменник вирізняється насамперед тим, що має гарне чуття мови. Тому поряд зі «спеціалісткою» з'явився «зоотехнік». Адже жіночий відповідник звучав би просто дико.

Вражає слух неоковирність

Окрема розмова — дипломи. Якщо «спеціалістка» як освітньо-кваліфікаційний рівень ще якось може прижитися, то «бакалавриня», «магістерка» чи «фахівчиня» — навряд.

Недарма відомий словесник, доцент Олександр Авраменко зауважив, що ковані одиниці «етнографиня», «історикиня», «педагогиня» й подібні «неоковирно звучать». А д.ф.н., професор Алла Архангельська оцінює співвідносні утворення «міністерша», «олігархиня», «теоретикиня» як «естетично неприйнятні».

Таким чином, словеса на -ин(я) — немилозвучні. Важко не погодитись. А їх уже наплодили чимало: філологиня, фiолософиня, фотографиня...

Пам'ятаю, як обурювалися вчительки в школі, коли їх іменували біологічками, математичками, хімічками, фізичками. Невже тепер сяятимуть від задоволення, коли на заміну попереднім прийдуть інші назвища: біологиня, математикиня, хімікиня, фізикиня?

Смішно, коли жінка — не член подружжя, громадського об'єднання, а членкиня. Чому тоді не «члениня»? Звідки взявся наросток -к-, яка природа його походження? Просто дивний та хибний словотвір. Тож і не щастить цьому дітищу «породичатися» з давно відомими, такими, як героїня, господиня, графиня, грекиня, ґаздиня, другиня, княгиня, майстриня, монахиня.

Як було показано вище на прикладі слова «муха», мова може легко обходитися без співвідносних одиниць, але якщо такі вже з'явилися, то не терпить порожнечі. Тож якою може бути подальша доля «членкині»? Якщо хтось вирішив утворити таку пару, то поступово для неї почне встановлюватися відповідність і щодо інших значень слова «член». Далі думку продовжте самі.

«Начальниця» звучить природно, чого не скажеш про «шефиня» та «шефиця». Мова не бажає миритися з порушеннями її внутрішніх закономірностей.

Тому навіть вимовляти без посмішки складно: археологиня, бактеріологиня, гінекологиня, етимологиня, ідеологиня... А може, так краще: космологиця, лексикологиця, сейсмологиця, теологиця, фізіологиця?..

Утім, відступати від установленого, то вже так, щоб мало не здавалося. Чом не пустити у світ інших різновидів: археоложка, біоложка, вулканоложка, геоложка, етноложка, зооложка, імуноложка, кардіоложка, нарколожка, океаноложка, онколожка, радіоложка, соціоложка, техноложка, токсиколожка, тюрколожка, фармаколожка? Захоче хтось бути «ложкою»?

Якщо «групоргиня», «парторгиня», «профоргиня», «хірургиня» не сприймають, чи не стане переворотом у галузі словесності «групоргеса», «парторгеса», «профоргеса», «хірургеса»? Майже як неотеса: агентеса, адвокатеса, банкротеса, деспотеса, пілотеса, поліглотеса, санкюлотеса.

Коли існує іменник «актриса», дамо широку дорогу таким «винаходам», як: аудитриса, депозитриса, експедитриса, кредитриса, редактриса, реквізитриса, репетитриса! Чи краще з «о»: аудиториса... репетиториса?

А ще ж не завадило б щось додати до ряду: вередуха, говоруха, мазуха, ревуха, хитруха... Може, як на те пішло, хай «хитро рухають» науку? І буде то не показуха та чорнуха, як на позначення жінок постануть «академічуха», «членкоруха» і «професоруха»...

Знову хибний словотвір

Є іменник «колега» чоловічого й жіночого роду. Виплекали ще дивакувату одиницю «колежанка» (немов «філіжанка»), проштовхнули її до Словника української мови у 20 т. і пояснили: «Жіноче до колега». Жіноче до жіночого? Просто якась сверблячка новотворення. І, як завжди, до чого б мужоненависниці не доклали рук, виходить щось незріле, кострубате й, що закономірно, неправильне.

Порівняймо з подібними іменниками: «нічліжанка» породжено від «нічліжанин», «поїжджанка» — від «поїжджанин», «слобожанка» — від «слобожанин». Тобто спосіб побудови очевидний: -анин → -анк(а). Таким чином, для можливості появи на світ Божий слова «колежанка» мало б існувати не «колега», а «колежанин».

І так можна далеко зайти. Бавитися, то вже з пустощами. Відриватися, то сповна. Іменників спільного роду чимало. Тоді на противагу базіці — базічанка, бідоласі — бідолашанка, задаваці — задавачанка, недоторці — недоторканка, плаксі — плаксянка, сердезі — сердежанка, сироті — сиротянка, сіромасі — сіромашанка. Головне — не забути про чергування: г — ж — з, к — ч — ц, х — ш — с.

Спільного роду й слова «голова» (у значенні «керівник») та «суддя». Проте емансипантки вперто не визнають їх за своїх. То є широкий простір для викрутнів: «головиня» й «суддиня» — то вже будуть справжні, з усіма ознаками жіночності.

Є парні одиниці «рибак» і «рибачка». «Рибалка» — спільного роду. Проте, якщо це не «риболовля», винайдемо щось окреме, суто жіноче — «рибалчиня» або «рибалчанка».

А як краще: «посолка», «послиня» чи «послиця»? Будемо «солити», «слинити» чи зарахуємо до віслюків?

Видно, заради веселощів чи відвертого реготу побачили світ такі дітища, як «іграшкарка», «молочарка», «свічкарка». Тоді хай уже «каркають» і «голкарка» та «картотекарка».

Залишилися «самітниками» винокур, пічкур і смолокур. Не бажають сходитися з «курками». Не хочуть заглядати в «чарку», тому й без пар бочар, гончар, ключар. Останньому особливо прикро, бо ключник таку має — ключницю.

У самодура є самодурка. А ось помпадур і трубадур ніяк не знайдуть своєї половини. Єдина надія — на феміністок. Може, ті допоможуть?

Такі слова, як «бесідниця» й «завсідниця», мабуть, рятує тільки наголос. І з чоловіків ніхто не хотів би, щоб до нього пристало прозвище «назадник» (тобто мракобіс, вічно вчорашній). А як це буде в жіночому роді, не маю бажання відтворювати ні голосом, ні на письмі.

Отже, вищеперераховані приклади словотворення — не ті, на які слід рівнятися. Таке, даруйте, сміття ніколи в мові не приживеться. Люди, виховані на добірних взірцях української мови, ніколи на цю нісенітницю не пристануть, а використовуватимуть витончені й чарівні сполуки: «пані прем'єр-міністр», «добродійка прокурор», «берегиня-адвокат» — або усталені, випробувані часом: «жінка-науковець», «дівчина-воїн» тощо.