Періодично спілкуюся в мережі зі звичайними росіянами-нетролями та неботами, щодо різності наших поглядів у ставленні до сучасного буття. Не так давно таке спілкування відбулося під дописом мого колишнього тренера, поважної людини, народженної в Києві та все свідоме життя проживаючого в Москві. Тренер мій колишній, імперець ще той, коли в 2014 почалися кримські події і ще все було непевно писав: «Готов на хлеб и воду – Крым назад отдавать нельзя». Публіка в нього на сторінці звичайно, що схожа, однак не ольгінська та в більшості своїй з освітою. Отже пару замальовок.

Чому ми в усьому звинувачуємо Росію? Вони все ще так і не розуміють, що: «Ні, не в усьому». Але в анексії Криму так, і у війні на Сході України так. Саме Росія і в Криму, і на Сході встромила нам ножа у спину.

Чому ми в Криму не стріляли? Далеко не тільки тому, що в нас були ніякі та нерішучі керманичі і далеко не тільки тому, що більшість керівного складу силових відомств вже співпрацювала з ворогом, а в першу чергу тому, що на той час багатьом просто в голові не вкладалося, що росіяни з якими переважна більшість українців на той час позиціонували себе принаймі як з не-ворогами, вже ними стали. В цій прострації ми Крим й здали.

Пересічним росіянам треба все ще треба пояснювати, що Крим став розмінною монетою в першу чергу у ставленні до них самих. З одного боку «вєлікорусскій» імперський гонор, а з іншого нормальні, добросусідські відносини з Україною. Росія як держава і багато її громадяни обрали саме перший варіант. І вони мають постійно чути та знати, що дивуватися нинішньому зневажливому відношенню до Росії як до держави тепер не варто.

Велика кількість зрадників та колаборантів. Так, те що багато хто з наших колишніх силовиків зрадили присягу і перейшли в 2014 на службу до ворога, а багато громадян України стали колаборантами, в цьому безсумнівно є крім провини самих цих людей і величезна вина держави яка за багато років не забезпечила в повній свою присутність на півострові. І роботу над помилками держава Україна має провести детальну та неформальну. Однак і зраду військових, силовиків та держслужбовців виправдати не можна нічим. І тому зрадники – мають знати, що вони зрадники, а колаборанти, що вони колаборанти. І всі вони разом мають постійно чути, що Україна обов'язково повернеться. І життя їхнє має бути на валізах. І вони мають знати, що більшості в Україні пох, хто з них і що про це думає. Визнання нами своїх помилок росіян дуже тривожить.

Чому ми не відвідуємо Крим тепер?Їм дуже не подобається чути, щопоки Крим окупований, українцям там робити нічого. Як і в Росії. У росіян та колаборантів не повинно бути ілюзій чому вже ніколи не буде так як було раніше. Так, Крим вони взяли (вірніше ми дозволили його їм взяти), але Україну в плані повністю нормального коли-небудь відношення до Росії вони вже більше навряд чи будуть мати. Зрозуміло, що завжди будуть байдужі яким пох, будуть зрадники та колаборанти, але в більшості після всього, що сталося поваги до Росії як до держави немає і не буде. І росіяни мають про це знати та розуміти що ми так думаємо.

Росія в Криму показала силу? Так. Але хто їм сказав що демонстрація Сили в цьому випадку потягне за собою Повагу?

Розуміння ними нашої Неповаги до їхньої тези про власну велич підсвідомо валить їх значно більше ніж кулі.

Не подобається їм й те, що в Україні змінилося ставлення до думок та позицій людей орієнтованих на Росію, до думок яких ми прислухалися практично завжди (до прикладу на весь Крим була всього лише одна україномовна школа, яку окупанти вже ліквідували), проте в 2014 році настала інша якість і враховувати думку людей орієнтованих на Росію тепер ніхто не буде. Це все рівно що СРСР в роки ІІ світової враховував би думки людей орієнтованих на Німеччину, або Японію. Такі порівняння їм теж не подобаються.

Не подобається їм усвідомлювати і те, що українці регулярно та реально користуються такими інструментами як вибори та революції, для того аби ставити в стійло владу. Дражнить їх також той факт, що на відміну від Росії у нас було вже 5 президентів з різними прізвищами, проти їхніх 2,5)) І те, що до дня виборів хто у нас буде президентом все-таки передбачити не можна, а у них так.

Але таки найстрашніша для них річ це розуміння того, що теза «мыжебратья» нами вже не сприймається взагалі . Сприйняти вони цього не можуть. І те що нам за великим рахунком пох, що в них там робиться теж сприймається ними з трудом.

А нам таки вже справді пох.

Як підсумок. Ми всі на радість ворогу дуже захопилися «війною всіх проти всіх» між собою, а разом з тим війна з ворогом зовнішнім триває. І триває не тільки в окопах АТО. З пересічними росіянами та колаборантами в інформаційному плані ми маємо таки працювати.