Не так важлива сама подія як важливо те як вона буде зафіксована в історії та як про неї будуть згадувати наступні покоління.

У випадку з польським законом про Інститут національної пам'яті Польщі яким серед іншого забороняється та криміналізується заперечення злочинів українських націоналістів проти поляків, та забороняються та криміналізуються будь-які натяки щодо причетності поляків до злочинів нацистської Німеччини (в тому числі й до Голокосту), треба сказати наступне.

І в українського народу, і в єврейського є своя національна правда викристалізована в боях чи в стражданнях та омита кров'ю предків. І жодним писаним законом цю правду заборонити не можна.

Однак це теза загальна та очевидна, а якими ж конкретно мають бути напрямки дій України в цьому випадку у відповідь?

Різкі заяви щодо несприйняття нами тональності цього закону ми вже почули і від Президента, і від МЗС, і від ВР. І це добре.

Що ще? Чи можемо ми дозволити собі грюкати дверями так як вже грюкнув Ізраїль?

Абсолютно очевидно, що наша відповідь має бути різноплановою та стратегічно відповідати принаймі двом маркерам:

1) забезпечення чіткості позиції щодо власного розуміння національної правди;

2) збереження статусу-кво Польщі як дружньої нам держави, локалізація конфлікту на рівні цього недолугого закону та недопущення його розростання за межі цього закону.

По першому маркеру.

Перш за все має бути забезпечена ретрансляція назовні єдиної позиції влади та суспільства з зазначеного питання. Позиція визнання та розуміння дій Польщі в цьому питанні має видаватися як маргінальна та така, що сформована ззовні.

Незворотність нашої позиції має бути підкріплена перш за все символізмом у вигляді подальшої героїзації діячів ОУН-УПА.

Мають постійно здійснюватися превентивні заходи за умовними, незручними для нашого західного сусіда, темами-напрямками: «Холм та Перемишль — українські міста», «Пілсудський — один з батьків європейського фашизму», «Пацифікація — геноцид», «Польща — союзниця нацистської Німеччини в агресії проти Чехословаччини», «Злочини АК на Волині», «Операція Вісла злочин Польщі проти українців» і т.п.

По другому маркеру.

Полякам постійно та ненав'язливо треба тицяти носом в те за чий рахунок вони крайні чотири роки їдять у безпеці свій бігус, тобто необхідно вкладати ресурси у формування образу українця як захисника Європи від московських орд.

Для цього варто було би по всіх можливих каналах організовувати зустрічі наших ветеранів АТО з розповідями про боротьбу з нашим спільним ворогом. Цільові аудиторії: політики, військові, студенти, школярі і т.п.

Необхідно надавати всебічну підтримку польським політичним силам-критикам підходу викладеного у скандальному законі у просуванні та ретрансляції їхніх позицій.

Як наслідок треба нагатися замінити вектор істерії правлячої ПіС з антиукраїнської на антиросійську. Як з просто ідіотів, з них треба намагатися зробити корисних для нас ідіотів.

Зрозуміло, описане вище не є вичерпним та догматичними, однак також зрозуміло і те, що такі проблеми зазвичай самі по собі не розсмоктуються. Позиція України має бути активною.

Наша надмета — поляки та українці мають залишитися друзями.

P.S. Ну і напевне найголовніше. У нашого Генштабу, мають бути відпрацьовані варіанти, не дай Боже, розвитку гарячих подій з будь-якою країною яка є нашим сусідом. Хоча б на рівні військових ігор.

Хай вони звичайно ніколи не будуть нам потрібні.