Треба жити!

Жити треба цікаво: читати книжки, ходити Хортицею, дресирувати дворняжек у під'їзда…

Треба жити! Не чуть-чуть, не трішки, не завтра, не з понеділка. По-справжньому! Вже! Треба гладити котів, гуляти проспектом, їсти черешні, везти собаченят із фронту на старій «Ладі-Калина», робити ремонт і приносити щастя тим, кого любимо, а кого не любимо — тому приносити лише кислі абрикоси в сезон. Треба купувати плаття з пайєтками і давати на військо, полювати за РЕБами і генераторами зі знижкою, а ще — лазати,  поки не потемніло, посадками , бо на перший урок треба принести каштани, жолуді та інший реманент. 

Треба любити свій дім, навіть якщо це хрущівка або панелька. Зрештою навіть цей дім тепер може бути дуже і дуже далеко, і ви будете любити його з відстані.  Треба здавати кров, і, може, з нею ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: «трюмо», «времянка» чи «сушка».

Треба цілуватися над Дніпром, коли так склалось саме тут і тепер, та казати те, що давно крутилося на язику. Немає часу на зволікання.  Матеріальне — не вічне, життя коротке, наче відпустка в Кирилівці. Справжнім виявилось тільки те, що завжди можна забрати з собою: спогади, сміх і кохання.

Ще треба плакати, коли хочеться. Про все те, що ніколи не мало з нами статися. Про те, що ми не тільки знаємо, як пишеться «КАБ» чи «далекобійний дрон», а й розрізняємо їх на слух.

К@@@пи хочуть, щоб ми стали ними: такими ж сповненими злоби та ненависті істотами. А ми будемо жити легко — всупереч історії і заради тих, хто після нас говоритиме українською, звісно шо з нашими особливостями і нюансами .