Після здобуття Україною незалежності мало-помалу почала зчинятися колотнеча, зумовлена різним баченням напрямів розвитку нашої мови. І часто-густо спори підігрівалися політичними чинниками.
Мовляв, нинішня українська мова несправжня, підмінена, «зросійщена». Дійсною ж, таким собі взірцем є та, яку відбиває правопис 1928 р. Свідки «инших индиків» посилаються ще й на Словар української мови Бориса Грінченка.
Та й узагалі у сприйнятті таких осіб усе, що бодай віддалено нагадує московське, — то не питоме українське, а накинуте в часи совєтів. А накинуте треба рішуче відкидати.
На біду, їм Москва та привиди радянського минулого в кожному закутку української мови ввижаються. А тут така для них неймовірна знахідка — кличний відмінок.
Чогось кращого для протиставлення важко й придумати. Тож крутійство та різноманітні виверти не оминули й питання про зазначений відмінок.
Зрештою дійшло до перегинів і нав'язування всім нам подвійного кличного відмінка як чогось єдино правильного. Відповідне положення закріпили й у горе-правописі 2019 р. (кривописі).
Бідні наші письменники та державні діячі! Не думали вони не гадали, що неприпустимо писати «друже провідник»; «пане майстер», «пане професор», «пане сотник», «пане хазяїн»; «товаришу майор», «товаришу сержант»...
Рідний нам відмінок,
що зазнав нагінок
Дійсно, кличний відмінок — одна з питомих рис нашої мови. І наші предки вдавалися до нього з прадавніх часів.
В українських колядках, щедрівках, звичайних народних піснях, у казках та інших зразках усної народної творчості для звертань за невеликим винятком послідовно використовується цей відмінок. Засвідчений він і в написах на стінах Софійського собору в Києві, а ті написи вчені відносять до часів Давньої Русі.
Академік, видатний вітчизняний мовознавець Леонід Булаховський переконував, що кличний відмінок — то «спадщина найдавнішої слов'янської і навіть індоєвропейської старовини». Тож це зовсім не випадковість, що звертання в українській мові дуже схожі на звертання в мові давньоруській.
Згадував про кличний відмінок («зватєлный падєжъ") і Мелетій Смотрицький у своїй славнозвісній книзі "Грамматіки славє́нскиѧ пра́вилноє Сѵ́нтаґма" (1619). Відомий церковний та освітній діяч ставив його на п'яте місце — після знахідного.
Натомість в язику східних і здавна ворожих нам сусідів кличний відмінок, по суті, відсутній. Навіть те, що було або ще є, але безнадійно застаріло, привнесено з української мови: Боже, владыко, Господи, отче, старче...
Проте починаючи з ХІХ ст. граматику штучної москвинської говірки опрацьовували німці: Микола Греч, Яків Грот, Дитмар Розенталь... Закономірно, що права на життя кличному відмінку вони не дали. Мовляв, і так зійде: "У нас же, німців, його нема, і нічого, чудово обходимось".
Утім, його дух ще довго не вивітрювався з просторів Московщини. Зокрема, читаємо в Олександра Пушкіна: "Чего тебе надобно, старче?" А наш знаний поет Максим Рильський, досліджуючи творчість Володимира Короленка, котрий, попри українське походження, писав по-москвинськи, зауважував: "Короленко вже самим початком оповідання "Судний день", самим уживанням кличного відмінка, характерного для української мови і майже не вживаного в сучасній російській, вводить нас, я б сказав, в українську атмосферу".
Таким чином, є в мові — немає в язику. Як наслідок, на цій розбіжності почали повсякчас наголошувати, стали її посилено випинати: "На відміну від російської мови..."
Далі в хід пішли голосіння-причитання: кличний відмінок особливий, але в радянську добу він постійно зазнавав утисків і поборення. Навіть став таким собі каменем спотикання.
Мовляв, його вживання навмисно обмежували, дозволяючи застосовувати замість нього називний відмінок, відмовляли в повноцінності й називали кличною формою. Таким чином українську мову наполегливо зближували з московською.
Звичайно ж, слушності ці докори не позбавлені, а бичування сумної радянської дійсності не голослівні. Недарма в ті часи відомий мовознавець Микола Наконечний висловлював занепокоєння тим, що "під упливом російської мови в українській інтелігентській мові частенько нехтують питомі форми кличності".
Та й М. Рильський із цього природу скрушно зазначав: "Сахаються у нас також і кличного відмінка, що становить одну з особливостей української мови". Разом з тим зверніть увагу: письменник невимушено називав те, чого сахалися, саме кличним відмінком.
Відмінок кличний, а не форма:
із року 90-го це — норма
Отже, борці з привидами й вітряками, як завжди, явно щось недоговорюють або замовчують. Наприклад, вони не стомлюються повторювати, що в "сталінських", "радянських" правописах 1933, 1946, 1960 рр. ішлося не про кличний відмінок, а про якусь незрозумілу, недолугу форму.
При всьому тому чи то соромливо, чи то навмисно випускають з уваги, що в найпершому "сталінському" правописі 1928 р. (який в їхньому прочитанні є "питомим", "єдиним науковим та соборним") так само говориться лише про кличну форму. Та це не завадило деяким крутіям піти ще далі — позичивши в Сірка очей, вони стали писати, що саме "в 1933 р. загубився десь кличний відмінок".
Тобто обман був у різних проявах. У першому випадку маємо справу зі свідомим замовчуванням усієї правди, а в другому — з явною брехнею в правдоподібній обгортці.
Тим часом відомо, що ще в 1926 р. побачила світ робота Євгена Тимченка "Вокатив і інструменталь в українській мові". У ній наш визначний мовознавець виклав переконливі докази на користь відмінкової сутності видозміни слова у вигляді звертання й наголосив, що кличний — це, "без сумніву, відмінок".
Знаємо також, що Є. Тимченко був учасником Всеукраїнської правописної конференції в Харкові 1927 р., скликаної для затвердження того самого "найкращого" правопису. Проте, до слова, цього питання вона так і не вирішила, переклавши його на плечі державної комісії при Наркомосвіти УСРР.
Тоді постають закономірні запитання: що ж заважало проголосити кличну форму відмінком ще в 1928 р.? чому ж такі нібито сміливі, послідовні й цілеспрямовані борці з наближенням мови до язика на тій конференції свої язики прикусили й навіть не заїкнулися про кличний відмінок?
Натомість маємо зовсім інший приклад — з академіком Іваном Білодідом, котрий нині затаврований як "один з провідників русифікації". Це ганебне тавро аж ніяк не безпідставне, однак є невеличке "але".
Річ у тім, що саме завдяки старанням І. Білодіда в 1969—1973 рр. побачила світ основоположна праця науковців очолюваного ним Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАНУ "Сучасна українська літературна мова". У другій з книг («Морфологія", 1969), відповідальним за яку був на той час доктор філологічних наук Віталій Русанівський, на повен голос якраз і заявлено про сьомий відмінок.
Головним доводом слугувала та обставина, що клична форма протиставляється називному відмінку, тому її неможливо розглядати поза іншими відмінками. Саме такий підхід і уможливив появу в правописі 1990 р. положення про повноцінний кличний відмінок. Натомість поняття "клична форма" відійшло в минуле.
Правопис доби незалежності (1993 р.) підтвердив і закріпив ці нововведення. Здавалося б, питання вичерпано.
Мудрували що є сили —
і з кличністю переборщили
Та хрещені батьки кривопису не були б собою, якби й тут не наколобродили. Бачте, для них існує незаперечна "істина": незалежно від будь-яких умов у звертаннях — обов'язково кличний, а не називний відмінок.
Ну, ніколи в житті люди не чули про такі явища, як недоречність використання, відмирання чогось складного чи надлишкового, непоширення тієї чи іншої видозміни на нові утворення тощо.
Це прямі ознаки зашкарублості мислення й вузького кругозору. А наслідки невтішні — нав'язування всім надужиття кличним відмінком.
Зокрема, у § 53 правопису 1993 р. містилися зважені, прийнятні настанови:
"У звертаннях, що складаються з двох загальних назв, форму кличного відмінка має як перше слово, так і друге, хоч друге слово може мати й форму називного відмінка: добродію бригадире (бригадир), пане лейтенанте (лейтенант)";
"У звертаннях, що складаються із загальної назви та прізвища, форму кличного відмінка має тільки загальна назва, а прізвище завжди виступає у формі називного відмінка: друже Максименко, колего Іваничук, добродійко Скирда, товаришу Гончар".
Проте мудрагелі відкинули ці правила, підкинувши у 2019 р. інші:
"У звертаннях до жінок, що складаються із загальної назви та прізвища, форму кличного відмінка мають обидва іменники: добродійко Вариводо, пані Гаркуше, поетко Забашто" (§ 74);
"У звертаннях, що складаються з двох загальних назв, форму кличного відмінка мають обидва слова: добродію бригадире, пане лейтенанте" (§ 87);
"У звертаннях, що складаються із загальної назви та прізвища, форму кличного відмінка набувають і загальна назва, і власне ім'я: друже Максименку; колего Євгене Онищуку, пане Ковалю; можливі також поєднання форми кличного відмінка іменника загальної назви та форми кличного відмінка прізвища, однакової з формою називного відмінка: друже Максименко; колего Євгене Онищук, пане Коваль" (§ 87).
Як бачимо, партачі й тут не були послідовні. Чомусь у звертаннях до жінок кличний відмінок обов'язковий як для загальної назви, так і для прізвища, тоді як для чоловіків прізвище можна залишити в спокої.
Та й узагалі нововведення із "зануренням" прізвища в кличний відмінок та ще й після кличного відмінка виглядає немов дикунство. Це ж явна штучність і позбавленість простоти, прискорений рух у бік неприродності.
Красне письменство дає зовсім інші приклади:
"— Послухайте мене, містер Мічурін, — сказав рішуче Уоллес Берд" (Олександр Довженко);
"Сержант Орлюк! — почув він генералів оклик, коли вже причинив двері" (Олександр Довженко);
"А ви ще, студенте Передерій, самі утриманець" (Натан Рибак).
Натомість при кривописному підході часто-густо не вдасться встановити, як же прізвище звучить у називному відмінку. Наприклад, якщо гукають: "Пані Бартко!", то вона Бартка чи Бартко? Так само прізвища двох різних чоловіків Крячко та Крячок у кличному відмінку також звучатимуть однаково — Крячку.
Куди не йшло, якщо кличний відмінок утворюють, скажімо, від прізвища Коваль — Ковалю, адже в цьому випадку прізвище збігається з назвою людини певного ремесла, при звертанні до якої цей відмінок якраз на місці. Але породжувати кличний відмінок для прізвища на зразок Онищук — це казна-що.
Відразу пригадався Володимир Сосюра зі своїми прислужницькими рядками: "Шановний пане Маланюче, ми ще зустрінемось в бою!.." Тож добре ще, що нинішні кривописної діячі хоча б не пішли тим слизьким шляхом: Маланюк — Маланюче, Онищук — Онищуче...
Заради кличного відмінок двічі кличний
зовсім не природний, аж ніяк не звичний
Тим часом загальновідомо, що кличний відмінок призначений для вираження звертання. Своєю чергою звертання — це оклик особи з метою привернути або підтримати її увагу. Тому, якщо два слова йдуть у парі, цілком достатньо разового привернення (підтримання) уваги.
Мова тяжіє до спрощення, і це закономірно. Тож навіщо те нагромадження у вигляді подвійного кличного відмінка? Воно виглядає як надмірність.
І це тільки один бік питання. А є ж іще й другий: приміром, що робити з довідниками, посібниками, словниками? По приклади далеко ходити не доведеться. Російсько-український словник-довідник: Близько 102 тис. слів і словосполучень. 2-е вид. / Упоряд. О. І. Скопненко, Т. В. Цимбалюк; За ред. В. М. Бріцина. — К.: Довіра, 2008: "глубокоуважаемый господин Президент! — вельмишановний пане Президент!"
А кому поперек горла стали твори майстрів слова та провідників Визвольних змагань? Наші попередники часто-густо ні сном ні духом про кличний відмінок заради його ж таки — кличного відмінка.
"Пане професор!" (Іван Франко).
"— Так, пане хазяїн, — озвався врешті жид, — як я пишу в суд, то беру карбованця..." (Михайло Коцюбинський).
"Пане сотник, що то стало, // Раз, два, три, // Що в нас грошей дуже мало?" (Клим Гутковський).
"Не смію бути докучливим, пане професор, але в мені ви маєте найщирішого друга" (Олесь Донченко).
"Прецінь у мене є людське ім'я, пане гімназіальний професор!.." (Юрій Яновський).
"Будь спокійний, друже провідник, я не заведу надій, що їх на мене покладаєш" (Роман Шухевич).
"Черниш спалахнув: — Товаришу сержант!.." (Олесь Гончар).
"— Виявляється, товаришу гвардії майор, що ті заводи розбомбили зовсім не німці..." (Олесь Гончар).
"На понеділок, товаришу студент, нам із проектом на заводі бути" (Олесь Гончар).
"А, пане Фабіян, як ся маєте на білому світі?" (Василь Земляк).
"Але дозвольте дізнатися, пане майор, куди ви прямуєте?" (Павло Загребельний).
"— Та що ж ви затіяли, товаришу сержант? — спитав Андрій м'якшим тоном..." (Юрій Бедзик).
"— Вона наша, пане майстер,— одповів німцеві на його мові Броневський" (Борис Харчук).
Ті правила витіюваті й нездорові,
бо не властиві живій мові
Прості запитання: кому ж це все так сильно заважало? навіщо вигадувати нові недолугі правила й тим самим зводити до непорозуміння набутки мовознавства попередніх десятиліть?
Це ж цілеспрямоване перетворення української мови на якусь штучну, книжну, відірвану від життя. Люди ж у переважній більшості так, як визначили мудрагелі, ніколи не говорили, не говорять і не говоритимуть.
Крім того, є ще одна важлива обставина — відповідальне ставлення до справи. При такому підході головним гаслом має стати "Не нашкодь!".
Якщо надалі утверджувати подвійну кличність як щось єдино правильне, то в очах наступних поколінь душе швидко втратять повагу, не зможуть розраховувати на визнання наші уславлені письменники, відомі громадські й політичні діячі, представники культури: "Та вони ж писали неправильно, вони ж української мови до пуття не знали..."
Проте насправді погано живу мову нашого народу знають книжники, котрі породили кривопис. І питання кличного відмінка, як і всі інші, вони ніколи глибоко не досліджували.
Напевно, ті особи ні самі в дитинстві, ні своїм дітям чи онукам не читали українську народну казку "Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат". А шкода!
Її дійові особи звертаються одне до одного: "Здорова була, Лисичко-сестричко!"; "Здоров, Вовчику-братику!" Водночас Лисичка приговорювала: "Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!"
Не "хвосте", а "хвіст". Мабуть, тому, що Вовчик і Лисичка — то істоти, а хвіст — частина тіла, тобто щось неживе. І хто з тієї кривописної братії ось цю тонку річ зауважив, уловив?
Але ж це далеко не поодинокий випадок. Можу звернути увагу ще й на такі:
"Стій ти, човен, не шибко біжи" (Павло Чубинський, "Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західноруський край", 1872—1878);
"Линь же, жах, в обличчя ситим ненажерам..." (Володимир Сосюра);
"Ой, пливи, вінок, ой, пливи вінок, // Щастя-долю знайди!" (Дмитро Луценко).
А ось цікавий приклад застосування водночас називного та кличного відмінків (просто так було зручно для римування): "Вигравай же, сопілкар, на дуді вербовій, // Накукуй, зозуле, нам ти років любові" (Андрій Демиденко).
Якщо ж почати глибше вникати в суть питання, то виявиться, що називний замість кличного — досить поширене явище:
"Здоров, співун!.." (Леонід Глібов);
"— А ти чого, белбас, сидиш в чотирьох стінах?" (Панас Мирний);
"І за таку тільки любов, // Співець, ти жити будеш знов" (Михайло Старицький);
"Чому ж ти, лицар мій, на герць не виступаєш, а вітром жалібно голосиш на ріллі?" (Олександр Олесь);
"Здорово, комбриг!" (Олександр Довженко);
"Не вий, не вий же, пан проклятий, над прахом огненним Тараса..." (Володимир Сосюра);
"Та ти не думай, нам самим, брат, ці недоїмки поперек горла стоять" (Володимир Дрозд).
І що маємо з усім цим робити? Відмежуватися, викинути на смітник, удавати, що не бачимо, що таких зразків немає?
Ні, мабуть, усе-таки доречніше відсторонити твердолобих "знавців" від опрацювання та затвердження правил української мови, від великої справи — її впорядкування.