Підтвердження
«Етер»: «прийняли вельми неприхильно, дотримувалися неохоче»
Згідно з § 57 правопису 1928 р. «грецьке θ» належало «передавати через т (а не через ф)». Таким чином, знову було узаконено написання «етер» (уперше це зробила Українська академія наук у 1921 р., видавши Найголовніші правила українського правопису).
Водночас відомий мовознавець Юрій Шевельов, який у 1920—1940-х рр. жив в Україні, на власні очі бачив, що того правопису суспільство не сприймало. Пізніше він зазначав: «Правопис 1928—1929 років... був нереальний, приречений на невдачу. Від самого початку його прийняли вельми неприхильно, дотримувалися неохоче».
Генеральний регіонально анотований корпус української мови (ГРАК) підтверджує правдивість цих слів Ю. Шевельова. Зокрема, нехтування правопису 1928 р. доводить уживання відомими українськими письменниками у 1928—1933 рр. звичного для них слова «ефір», а не витіюватого «етер».
«Практичний кінодосвід раз у раз подавав йому відповідні ілюстрації, і він вдоволено посміхався, гадаючи, що в світі нічого марно не гине, навіть захоплення дівчиною може дати різні бічні продукти виробництва, як коксування вугілля — нафталін, фенол, бензол, винний спирт, ЕФІР та різноманітні фарби» (Валер'ян Підмогильний, 1928).
«А пахне море, треба сказати, знаменито. По-перше — гнилою морською травою, йодом, гіркою сіллю, холодним ЕФІРОМ» (Юрiй Яновський, 1928).
«Але відомо вже, що роботарі Говерса рухаються за допомогою електрики, яку вони дістають через ЕФІР без ніяких дротів» (Володимир Владко, 1930).
«Так, роботар носить на собі оцю малесеньку антену і через неї дістає з ЕФІРУ енергію, яку надсилає до нього наш передавальник» (Володимир Владко, 1931).
«Коли п. Рудницькому показати, що, навпаки, що саме найбільші мистецькі твори європейських літератур були живим відгуком на суспільну ситуацію, тоді п. Рудницький відсунеться ще в дальшу далину, шукатиме чистого, високого мистецтва в високому ЕФІРІ, бо ніде на землі не знайде його незалежного, навіть у своїх думках ні, які так тісно зв'язані з реакційним середовищем, що серед нього й для нього працює п. Рудницький» (Степан Тудор, 1931).
«Наш радист щодня ловив з ЕФІРУ голоси пароплавів-сусідів, що ховалися десь далеко за водяним обрієм» (Микола Трублаїні, 1931).
«Моя випадкова сміливість випаровувалася з швидкістю ЕФІРУ, і я не знав, до чого братись, чи до вірьовки, прив'язаної до ліжка, чи до дверей, щоб забарикадувати їх» (Олекса Слісаренко, 1932).
«За ними, зразу ж, наповнивши цілу кімнату, ввійшли й нудні пахощі йодоформу, ЕФІРУ, м'яти й карболки» (Юрій Смолич, 1933).
Та й до 1928 р. «етер» не дуже шанували.
«Біля неї стоїть людина й читає „Божественну комедію“, а ми всі лежимо на канапах і вдихаємо ЕФІР, і тіла наші здаються нам позбавленими всякої ваги, ніби плавають у гіркому, блаженному морі...» (Максим Рильський, 1925).
«В твоїх же, мовляв, інтересах будувати економічну фортецю, а не ширяти в ЕФІРАХ» (Микола Хвильовий, 1925).
Із цього погляду заслуговує на увагу думка Івана Огієнка: «Наша літературна традиція по пам'ятках розпочинається з XI віку, — і в цих старих наших пам'ятках переховується й певна відповідь, в якій саме формі вживати нам чужих слів... Скажемо, коли ми споконвіку все писали: Амвросій, Ірина, ефир, то яка ж рація міняти ці споконвічні свої форми на латино-польські Амброзій, Ірена, етер?» (1927).
Приклади слововживання ХІХ ст. це підтверджують.
«Наші тілечка з ЕФІРУ, // Наші крильця з вітерків; // Відкіля ми прилетіли — // Ми не знаєм од віків (Яків Щоголів, 1883).
„Вийди отак заміж та й раюй: літай в ЕФІРІ небесному, позирай на якусь чорну бороду та нюхай небесний фіміам цигарного диму“ (Іван Нечуй-Левицький, 1888).
„І щасливій Любі привиджувалось, що вона лине десь в небі, між зорями, вище од хмар; уявлялось, що вона долинула до самого неба, до якогось раю й увійшла в той пишний рай, почувала ті високі небесні радощі й ніби линула в якомусь ЕФІРІ й чула якісь дивні солодкі мелодії, що пройняли її серце та душу“ (Іван Нечуй-Левицький, 1902).