Маємо конфлікт.

Спочатку у Тернополі виступив польський гурт «Батюшка», що макабрично обігрує обряди східного християнства. І це не сподобалося місцевим вірянам. Потім у Франківську тамтешні віряни домоглися скасування показу в кінотеатрах фільму жахів «Демонік» — іронічно, що його замінили на бойовик «Загін самогубців-2».

Це спричинило велике обурення громадян і побоювання, що Україна прямує до РФ з її «духовними скрепами», войовничим консерватизмом та політичним православ'ям, де митців карають за образу релігійних почуттів.

Давайте розбиратися. Для того, щоб розуміти, що відбувається, слід спочатку уяснити, що воно таке — релігійні почуття (термін «почуття вірних» некоректний), як вони виникають, і як можуть бути «ображені».

І тут нам допоможуть аналогії. Адже насправді релігійні почуття і пов'язані з ними образи — лише окремий випадок значно більшого явища.

Ми змалечку знаємо: люди поділяються на спільноти і ідентифікують себе зі спільнотами. Нас так влаштовано з первинних часів. Спільноти конфліктують — інколи за ресурси, а інколи й просто так, щоб себе показати. Бійки «район на район» чи протистояння між класами у школах — з тієї ж опери, але найкраще та найяскравіше це проявляється у «довколафутболі». Вболівальники однієї з команд б'ються з вболівальниками інших, нищать їх майно, інколи вбивають. З гарячої Латинської Америки час від часу надходять новини, як батько прибив сина — чи то навпаки — через суперечки щодо адекватності призначення пенальті. З нещодавного — варто було команді Шахтар прикрасити Український дім в Києві своїми знаменами, як фани Динамо Київ ці знамена викрали та позбиткувалися з них.

Уявіть на секунду, що ви не знаєте, що таке футбол та довколафутбол. Що ви з країни, де про нього не чули, або з іншої планети. І вам розповідають — от є у нас така гра, де двадцять два мільонери по газону шкіряну кулю ногами пинають, і от від того, чи задів один з них кулю рукою, їхні прибічники можуть когось прибити в бійці сто на сто.

«Яка у вас дивна, варварська релігія!» — скаже іншопланетянин.

Людина, для якої важлива футбольна команда, може виявляти несприйняття, коли цю команду ображають. Може бути агресивною і почати бійку. Бо в неї є ідентифікація себе з цією командою, словесний напад на неї вона трактує як напад на себе, чи то пак навіть більше — на свою родину, свій клан.

Так це працює з футбольними командами. З районами. З містами. Люди мають емоційну прив'язку до своїх спільнот, їхніх символів, їхніх кольорів — навіть тоді, коли це абсурдно. Образа цих почуттів — почуття причетності, почуття ідентифікації — причиняє душевний біль.

Звісно, що релігії тут не виключення. Вони й не можуть бути виключенням. Релігія — це важлива частина життя вірного, якщо не засаднича, тож логічно очікувати, що захищати свої символи він буде не з меншею завзятістю, ніж кольори улюбленого футбольного клубу.

Тут можливий такий дискурс: але ж у випадку християн якраз у релігії прописано, що треба любити тих, хто тебе ображає.

Так, і в низці випадків після нагадування про це людину попускає. Не всіх, втім, хтось скаже, що тут взагалі ображають не його і таке інше.

Але це теж нормально. Нормально, знов-таки, в тому сенсі, що може бути пояснено психологічно.

Готовність захищати власну групу сидить в нас глибше за ідеологічні переконання, і вмикається до них. Людина, сприйнявши щось як напад на її «велику сім'ю» спочатку збурюється, а вже потім згадує, що правила сім'ї взагалі-то не схвалюють агресивних заходів. Може й не згадати — якщо через стрес втратить здатність мислити раціонально.

Це призводить до парадоксу. Група може зібратися довкола пацифістичної ідеології — але все одно функціонуватиме за тими самими законами, за якими діють будь-які людські спільноти. Зокрема, включатися в агресію щодо інших груп. Навіть якби збулася мрія Джона Леннона і в світі запанував би світський пацифізм — будь-який антрополог чи соціальний психолог вам підтвердить, що за кілька поколінь Комуна Милих Квіточок воювала б із Республікою Миру та Злагоди із використянням важкої бронетехніки.

Тож, давайте трішки спростимо і підіб'ємо проміжний підсумок: для людей природньо відчувати гнів, коли хтось ображає спільноти, до яких вони належать, і об'єкти, що їм дорогі. Це не робить їх поганими людьми і не свідчить про їх відсталість: ми усі такі, просто об'єкти різні.

Але тут постає питання — і що робити з цим обуренням?

Ми не можемо створити прекрасний світ, де люди не будуть ображати один одного — бо зрештою людей часто курвить сам факт існування людей із інакшими переконаннями та практиками, сам факт альтернативних спільнот.

Але ми і не маємо створювати такий світ. Якщо фанатів однієї футбольної команди обурює сам факт існування іншої, ми не маємо ліквідувати якусь одну з них, ми маємо зробити так, щоб у своєму протистоянні фанати нікого не повбивали і не поламали мебель ценную. 

Країна Україна — країна з переважно християнським (за самоідентифікацією) населенням. Але держава Україна — світська держава. «Світський» не означає «атеістичний», а означає «релігійно нейтральний». Воно означає, що державні органи в Україні не можуть надавати перевагу конкретній релігії та ідеології. В цьому є мудрість. В іншому випадку громадяни, що сповідували б інші концепції, почували б себе людьми другого сорту перед обличчям власної держави, що штовхнуло би їх на радикальні дії. Таким перехворіла Європа. Таким перехворіла і Україна — і коли православні були меншістю у Речі Посполитій, і коли греко-католицька церква була заборонена, а православна — переслідувана, за Совітів.

Наймудріше — просто зрозуміти, що в Україні ніхто не має монополію на істину і не може заборонити іншому ані обрядовість, ані творче самовираження. Вам може бути огидним ЛГБТ-прайд, смолоскипна хода або проща — але право тих, хто вам не подобається, виходити на вулиці захищають ті самі принципи, що захищають вас, коли на вулиці виходите вже ви. Якщо ж ви намагається підкрепити свою ідеологію державним примусом — де гарантія, що завтра влада не зміниться і державний примус не буде застосовано вже проти вас?

Такою гарантією може бути лише загальне розуміння: в іншіх такі ж права сповідувати свої принципи, як і у вас. Допоки ці принципи не загрожують державній безпеці чи суспільному ладу — їх не слід обмежувати просто для того, щоб ніхто не міг обмежити ваші. На концерт, який вам не подобається, можна не прийти. Фільм, який вас ображає, можна не дивитися. Не слід перетворюватися на їжачка з анекдоту, що шукав в лісі палаючий танк, щоб влізти в нього та загинути як герой. 

Так, було б добре, якби інші теж повадили себе обережно і не робили речей, які ви не сприймаєте. Але якщо вони не роблять це спеціально у вас під вікнами чи на порозі — спробуйте потерпіти. Адже ви десь теж робите речі, які інші вважають зайвими.

Ви не маєте любити будь-яку музику та кіно, усі футбольні команди в країні чи усі ідеології, які в ній сповідують. Ви можете їх критикувати. Але коли ви намагаєтеся їх обмежити чи заборонити за допомогою державного примусу — ви відкриваєте скриньку Пандори. І лиха, що вийдуть з неї, можуть вдарити по нам усім.