Жартую. Не коротенька. Букв буде багато.

Колись ваш покірний вірив, що в суперечці істина народжується.

Зараз вже не дуже, але звички залишилися. Тому вважаю, що якщо є якась думка, яку дуже хочеш донести до опонента – неси навіть якщо не впевнений, що він тебе взагалі слухатиме. Принаймні сумління чистим залишиться.:)

Тож з новим витком мовних баталій хочу прояснити кілька історичних моментів. Бо здається, що плутається, взагалі-то, багато народу з обох боків. І понесу українською, щоб не було спекуляцій.;-)

Отже.

Серед стереотипів, які в українських навколомовних битвах лунають найбільш часто, є таке собі занадто спрощене бачення того, як взагалі мови виникають. Зокрема як виникла російська мова.

Для посполитої людини, вона ж «абстрактний пересічний», це виглядає десь так: мовляв, є народ ікс, і колись мову народу ікс записали, тож так і виникла іксова мова та взагалі іксів народ з державою Іксляндія.

Тему «мова може бути первинним фактором етногенезу, може бути вторинним, а може й не бути взагалі» ми якось поки обійдемо, бо завелика й уведе в іншу битву. Хочеться поки що зупинитися на тому, як мови виникали. Спробую говорити простими словами, але докладно.

Тож.

В середньовіччі в кожній поважній країні Європи було щонайменше дві мови. Мова писемна та мова розмовна. Це могли бути споріднені мови – наприклад, латина та мови на основі низької латини (староіспанські, староіталійські діалекти), а могли бути й не споріднені (та ж латина та якісь там германські мови). Пов'язано це було з тим, що був певний високий, уніфікований та архаїчний стандарт для богослужінь, а була сукупність діалектів, що ними прості люди шпрехали.

Це, насправді, ще дуже-дуже спрощена схема, бо могли бути й більш складні варіанти. Наприклад, десь шляхта була схильна балакати високим штилем (Візантія, наприклад), а десь – низьким. А десь взагалі могла бути ще й окрема мова для шляхти, і не факт, що не взагалі якась третя – наприклад, в країнах, де найвища шляхта мала іноземне походження, що для тих часів не таке й рідкісне виключення. Себто, могло бути більше двох. Менше – не могло.

Ці мови взяли участь в творенні сучасних мов, але по-різному. Деякі сучасні мови походять від суто народних мов. Яскравий приклад – чеська. Деякі сучасні мови походять від суто писаних мов. Яскравий приклад – іврит. Частіше ж для кожної мови схема була більш складна і хитрови… кручена, у якій дивним чином комбінувалися обидва (щонайменше) варіанти.

Як приклад візьмемо грецьку мову. У своєму природньому розвитку вона наприкінці середньовіччя дійшла до того, що високий штиль та низький штиль, хоч і мали одні й ті же витоки (себто, не як в якихось германців, де високий – це латина, а низький – це власне племінне), але розійшлися до того, що селянин шляхтича вже без перекладача міг і не зрозуміти, та й на богослужінні лише окремі слова розбирав. Але наприкінці середньовіччя грецькі землі окупували турки. Народна грецька мова зазнала значного впливу турецької, книжна просто дуже постраждала. Коли в 19-му сторіччі греки звільнилися від турків, постало питання, як бути з мовою. Деякі просвітники вважали, що слід розвивати літературу народною мовою. Деякі – що слід повернутися до стандартів книжної мови візантійського періоду. А деякі – що й та спотворена і потрібно повернутися до класичного грецького койне часів Нового Заповіту, а то й взагалі до мови Аристотеля. Таким чином, в Греції з 19 сторіччя по другу половину 20 сторіччя існувало дві літературні мови. Демотика – як мова тих просвітників, хто взяв народну за зразок, та кафаревуса – як компромісний варіант тих, хто брав за зразок старі книжні зразки. Лише в 1970-х роках їх більш-менш об'єднали та уніфікували.

Схожий, але із власною специфікою, конфлікт був у норвежців. Там досі є дві, а то й три «норвезькі мови». Не будемо заглиблюватися – мені лише треба було проілюструвати, наскільки складним може бути процес творення єдиної сучасної мови з історичних зразків.

Повертаємося на наші терени. Русь княжих часів – не виключення з загальноєвропейського правила. Була церковнослов'янська мова та мова низька.

Почекайте ототожнювати другу з українською. Привід є, але поки зараненько. Загалом у сучасній славістиці побутує думка, що на землях східних слов'ян було два мовних ареали, але не «умовно український та умовно російський», а загальний та псковсько-новгородський. Псковсько-новгородський був граматично та лексично ближчий до (не дивуйтеся) польської мови і взагалі міг би стати окремою мовою, але не вигоріло (зате пізніше вигорів сам Новгород, дякувати Вані Грозному). Загальний тоді ще був відносно єдиний для Києва з Черніговом та для Володимира на Клязьмі з Москвою (не дивно, якщо ми згадаємо, що Москву заснували київські колоністи, та ще й відносно пізно), а також для сучасних білоруських земель.

Їдемо далі. Середньовіччя закінчилося, пішов Новий час.

«Книжна мова» все ще церковнослов'янська. Вона залишається відносно незмінною, хоча деякі елементи (вимова окремих голосних, вжиток прийменників) вже залежать від регіону. Це має назву «ізвод» - себто не те щоб діалект, але певні регіональні відмінності у читанні.

З народною складніше. В проміжку між 13 та 16 сторіччям відбувається поступове розділення двох мовних ареалів на умовну народну мову Великого князівства Литовського та Московського князівства.

Ні, це теж поки не «українська та російська». Чекайте.

Тут вже виникає велика термінологічна плутанина. Бо мова Великого князівства Літовського в різних джерелах, наприклад, йменувалася руською, західноруською, давньоукраїнською, давньобілоруською та литвинською, а мова Московського князівства – руською, східноруською, північноруською та московською. Усі варіанти насправді правильні, але трішечки привносять у мовні розбірки політичні спекуляції. Тож щоб не збитися зі шляху, у цьому матеріалі ми будемо називати мову ВКЛ «західною», а мову Московського князівства – «східною».

Чи розвивалися ці мови рівномірно?

Ні.

Чому ні?

Бо, неполіткоректно кажучи, допетрівська Росія була трішечки відсталою сракою.

Найцікавіше починається наприкінці 1500-х – на початку 1600-х. На території сучасної України виникають перші паростки писемності західної мови. Памво Беринда видає свій «Лексикон» - словєно-руський словник. Себто, словник для перекладу з книжної церковнослов'янської на народну західну. Аналогічно Мелетій Смотрицький видає свою «Граматику». Засновується Києво-Могилянська Академія. Насправді цей період в історії України, зокрема церковній її історії, дуже цікавий, бо на певний проміжок часу богослови Київської митрополії уриваються на самий передок тогочасних релігійних розбірок. Принаймні, православний дискурс вони репрезентують краще за греків та московитів. Йде активна полеміка не тільки з католиками, але й з протестантами. Москва, хоч вже і має свій патріархат, йде в фарватері Києва через банальну відсутність власної богословської школи.

Тут слід зауважити одну малесеньку деталь. Останнім часом на хвилі намагання знайти усі-усі утискі української мови деякі явно непрофільні дослідники доводять аж до початку 17-го сторіччя. Мовляв, у Москві забороняли українські книги Лаврентія Зизанія та Транквіліона-Ставровецького. Це правда, але мова тут ні до чого - ці книги були написані тією ж церковнослов'янською, що й власне московські книги. Проблема була в тому, що Зизаній був схильним до унії (простіше кажучи, до католицтва), а Ставровецький – до протестантизму. І в обох випадках забороні в Москві передувало соборне засудження православними єпископами Київської митрополії. Себто, ні – це не політичне намагання вивести з вжитку українську мову – по-перше, ці твори були написані не нею, а по-друге, на той час українські землі були чисто фізично непідвладні Москві. Навпаки – це виконання Москвою рішень, до яких дійшли київські богослови у своєму намаганні опиратися католицьким та протестантським впливам.

Їдемо далі. Отже, на заході розвивається власна богословська школа, а з нею – власна писемність. Це ще здебільшого церковнослов'янська писемність, але є й зразки західної народної. До того ж західна мова використовується у законах та документообороті. Приклад – Литовські Статути.

На сході із власною богословською школою проблеми, хоча певні твори все ж пишуться. Знов-таки, церковнослов'янською. Із літературою східною мовою проблеми ще більші, хоча вона використовується в держуправлінні. Приклад – так званий «московский приказной язык», який є певним компромісом між церковнослов'янською та східною народною, ближче до останньої.

Тож де тут власне українська та російська? Зараз буде. Відразу скажу, з українською – простіше. Вона-то якраз «народна», а от російська – приклад мови із складним бекграундом.

У середині 17 сторіччя значну частину українських земель приєднано до Московського царства. Разом із Києвом. Виникає ситуація, яка вже була в київській історії після підкорення Литві: підкорений виявляється культурнішим за підкорювача.

Москва починає тягати до себе українських книжників. І було б брехнею сказати, що силоміць - ті самі їдуть через щедре фінансування та посадові пропозиції. Фактично вся російська наука з другої половини 17 століття по першу половину 18-го тримається на київських книжниках, випускниках Києво-Могилянської академії. Сімеон Полоцький навчав дітей царя та поклав фактичний початок створенню першого вищого навчального закладу на території сучасної Росії – Слов'яно-греко-латинської академії. Ця академія – єдина кузня тогочасної російської інтелігенції – контролюється українцями ще два-три покоління. За значною кількістю реформ Петра Першого (включно із посиленням його абсолютизму) стоїть українець Феофан Прокопович, за мовною ситуацією того часу – українець Стефан Яворський. Храми в стилі українського бароко будуються аж до Тюмені та Іркутська та закладають початок сибірському бароко. Російську освіту беруть в свої руки Петро та Сімеон Крайські, Федір Лопатинський, Варлаам Лящевський, Микола Бантиш-Каменський та інші вихідці з українських земель. І ще років з п'ятдесят не випускають.

Власне росіяни перебирають на себе ініціативу лише в другій половині 18 сторіччя. Коли українські викладачі випускають двох талановитих російських студентів – Михайла Ломоносова та Василя Тредияковського (задля справедливості, останній активно навчався і в Європі). Після цього починається епоха власне російської вченості та Московського університету. Саме ці двоє закладуть основи російської літературної мови, які потім зцементують Карамзін та Пушкін.

Але з чого, власне, взяті ці основи? Яку мову, власне, їм викладали українські викладачі у Слов'яно-грецько-латинській академії.

Власне, церковнослов'янську. Але так, як її розуміли в Україні, так, як їх самих навчали в Києво-Могилянській академії. Книжну мову Києва другої половини 17 сторіччя із елементами його ж народної мови.

І ось це дуже важливий аспект.

Сучасна російська мова – не продукт розвитку «народної східної мови». Вона результат її об'єднання із київською книжною, та ще й з переважанням останньої. Російська мова – «книжного походження» із розвитком «згори», а не «знизу». Якщо вам цікаво, якою була б російська мова без випускників Києво-Могилянської академії – спробуйте знайти найбільш глухе село російських старообрядців, де досі вважають радіо демонічною спокусою, а про Інтернет і гадки не мають. От їх мова – власне, «народна московська», східна. І на наш час вже звучить як якась окрема.

Тут краще б зобразити графічно, але з мене поганий художник.

Отже, станом на 1600 рік існують окремо: спільна книжна церковнослов'янська мова, народна західна та народна східна.

Станом на 1700 рік на території Московського царства/Російської імперії починається активне викладання українськими просвітниками, внаслідок чого формується певна проміжна мова, яка базується на книжній церковнослов'янській (в першу чергу), народній східній (в другу, бо ж більшість слов'янського та слов'янізованого населення РІ все ж послуговується її варіантами) та народній західній (бо українські просвітники несуть певний вплив власної розмовної мови) мовах. Цікаво, що при цьому церковнослов'янська додала до кінцевого результату мовні запозичення з грецької та болгарської лексики, народна західна - окремі германізми та латинізми, а народна східна - значний тюркський та фінно-угрський пласт. Мову, що утворилася, беруть на озброєння вже перші російські просвітники та класики. От тут і виникає власне сучасна російська мова. Вже в 19 сторіччі виходить іронічний камбек: ця мова вже в якості єдиної та загальної нав'язується Україні московськими книжниками та державним апаратом, виникають Валуєвський та Емський укази.

В той же час на більш вузькому ареалі, на українських теренах в 1700-му і пізніше церковнослов'янська книжна мова починає поступатися власне новоутворенню київських книжників. Це, власне, можна простежити, якщо просто віднайти в Інтернеті оригінали творів діячів того періоду. Останній яскравий приклад – Григорій Савич Сковорода. Можна довго ламати списи з приводу того, куди віднести його мову. Певна кількість дослідників вбачає в ній староукраїнську, дехто (меншість) церковнослов'янську. Я поділяю думку видатного мовознавця Юрія Шевельова: це вже, фактично, російська мова із певними елементами двох вищезгаданих та особливостями тогочасного слобожанського діалекту. Перевірити це неважко: достатньо співставити оригінали його творів з сучасними російськими адаптаціями та українськими перекладами (саме так – для російської достатньо записати текст згідно правил постреволюційної абетки, українська ж вимагає перекладу зі зміною лексики та заміною поетичних рядків). Навіть «яті» в нього, що видно з деяких рим у «Саді божественних пісень», звучать згідно східної традиції читання – як «є», а не як «і». Найближчий приятель, учень, адресат, меценат та біограф Сковороди, Михайло Коваленський, етнічний українець та куратор Московського університету, вже пише мовою, що не відрізняється від мови російських класиків (чи то точніше буде сказати – вони пишуть мовою, що не відрізняється від його). Таким чином, «книжна» мова України 18 сторіччя зливається із російською книжною мовою та утворює сучасну російську мову.

А що ж з народною мовою? Із «західною»?

А вона якраз в той же час, наприкінці 18 сторіччя:

а) розділяється на українську та білоруську,

б) вже в якості української кодифікується Котляревським, Шевченко та пізнішими класиками, та в якості білоруської – Вереніциним, Барщевським та іншими.

Себто, якщо російська – складний симбіоз книжної мови та відразу двох народних, то українська та білоруська – чисті народні мови із єдиним коренем.

Тут вже є важливий політичний аспект, який актуальний для наших сучасних срачів та срачиків. Саме запитання «коли в Києв вперше потрапила російська мова?» не має сенсу. Бо вона скоріш потрапила з Києва в Москву, ніж навпаки. Хоча й сучасна російська літературна мова –результат симбіозу мови київських викладачів та їх російських слухачів, але в 18 сторіччі вона сформувалася, в тому числі, і на території України. Так вже склалося історично.

Я, насправді, чудово розумію, чому певні люди сприймають російську як чужу та ворожу. Бо якщо на ті терени, де живе людина, ця мова прийшла вже в більш пізній період, з російськими вояками чи червоноармійцями, природньо вважати її мовою окупанта. Особливо коли її затверджували агресивно. І мають повне право її не любити.

Але є одне але: є в Україні регіони, для яких ця мова є однією з автохтонних мов. Наполягаю: однією з, не єдиною. Не тому, що колись її нав'язали росіяни, а тому, що колись з цих регіонів нав'язували росіянам її попередній субстрат. Так було, і з історії не викинеш ані Прокоповича, ані Яворського, ані Сковороду, ані Коваленського. Можна хіба що про них не знати – так, може, й легше, але тоді доведеться жити в вигаданому світі.

В історії того ж Києва були моменти, коли в ньому домінувала українська мова, були моменти, коли домінувала російська. Були навіть моменти, коли між ними мало не вклинився ідіш. І якщо ідіш пішов з Києва назавжди, і доволі трагічно, то у російської та української змінювалося хіба що співвідношення. Подібна ситуація у Слобожанщини та Харкова. В інших регіонів – інші історії.

Україна велика. І складна. І суперечки в нас є різновидом національного спорту, а непоступливість – особливістю національної ментальності. Так само, як жодні заборони не змусили одних українців відмовитися від української мови, так вони й не змусять інших відмовитися від російської – ті не менш вперті та не більше люблять чужі повчання. Доведеться співіснувати на умовах максимальної взаємної комфортності. Але для початку можна хоча б спробувати розібратися, як виникла така ситуація, не через кліше, спрощення чи спекуляції, а через аналіз.

Тоді, принаймні, матимемо спільний знаменник.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація