Якби я не знав, що Україна існує, хтось би міг переконати мене, що це – нова глава в книзі про подорожі по королівствах без королів і демократіях без демократії. Бо що ще могло б пояснити країну, де люди воюють за свободу, а чиновники… за добові?

120 мільйонів гривень – застава для прем'єр-міністра. Ви жартуєте? Це не застава – це інвестиція в майбутнє повернення на посаду. Або принаймні у власний санаторій з краєвидом… на Мальдіви. Це вам навіть не Міссісіпі, де за такі гроші ви могли б викупити пів штату разом із прокурором, шерифом і судом.

80 євро добових для чиновника у відрядженні? Хіба що він харчуватиметься в ресторані разом з Папою Римським і щоночі спатиме на подушках… з вусів Моцарта? У той час, як ветеран на інвалідному візку сидить біля аптеки й вираховує, що дешевше – купити ліки, чи відкласти на похорон.

10 тисяч на утримання військовополоненого цапа, кажете? А український вчитель отримує на третину менше – бо, вочевидь, не завдав стільки шкоди. Зате добрий, чемний і ще й дітей вчить співати гімн.

8000 – мінімальна зарплата. Хтось сказав: «Не в грошах щастя». Цей хтось, видно, з Національного банку і щойно купив п'яту квартиру для свого… домашнього кактуса.

Пенсія – 3200. Прожитковий мінімум – 3028. Значить, держава щедро дає пенсіонеру аж 172 гривні… на здійснення найсміливіших мрій. Цікаво: що це буде: серцева пігулка чи проїзд до поліклініки? Вгадаєш правильно, виграєш інфаркт!

А ціни? А продукти? А тарифи? Я бачив лихварів у столиці, але навіть вони почервоніли б, почувши скільки коштує українцю зварити борщ. Колись жартували: «Не маєш грошей – сиди вдома». Тепер: «не маєш грошей – не смій дихати».

І що найстрашніше – всі ці люди не повстали. Вони ще мають сили співати гімн. Що ж, у них, напевне, неймовірні голосові зв'язки. Адже співати на порожній шлунок, у холодній квартирі, де газ дорожчий за золото, це талант, вартий окремої відзнаки.

Насамкінець. Країна, яка платить більше за ворога, ніж за вчителя, більше за поїздку чиновника, ніж за життя дитини, більше за прем'єрську заставу, ніж за нову школу… або збожеволіла, або випробовує Терпіння Боже.

Застереження. Гнів народу – не абстракція. Це не пост у Фейсбуці. Це не іронічне шоу на «Ютубі». Це – остання хвиля, що не питає дозволу. Якщо її не почути, вона не постукає – вона виламає двері.

Але поки чиновники відряджаються, полонені від'їдаються, прем'єри відпускаються під заставу, а пенсіонери звикають жити за ціною двох батонів і дулю з маком. 

Ми удаємо, що святкуємо свято демократії. Й щомісяця її хоронимо.

Але скоро… набридне!

Зі щирою зневагою до лицемірства і надією на здоровий глузд!