Продовження моєї пародійної квазідисертації про «загадочную русскую душу». Це початок розділу про росіянський культ перемоги, про його психологічну підоснову і наслідки для психіки росіянського народу. Як виявилося, один з фрагментів цього тексту я вже якось використовував в одній зі своїх давніх статей. Поміркувавши, вирішив нічого не змінювати: просто сприймайте той фрагмент як «трейлер». А цей текст – як «повноформатну режисерську версію».

§2. ВІЧНИЙ ДЄНЬ ПОБЄДИ…

Ще з часів Золотої Орди, 300-річний симбіоз з якою започаткував росіян, існувала потреба на психотип завойовника. Та й утримання такої величезної вже завойованої території потребувало постійної готовності оберігати її від можливих відцентрових тенденцій. Все це сформувало дивну російську ментальність з її постійною налаштованістю на подальшу територіальну експансію, готовністю покласти життя (своє й чуже) заради Отечества (читай території), а також дивну російську тактику війни, коли клаптик землі цінується вище людського життя, бо «бабы новых нарожают». Російські жукови клали сотні солдатських життів заради захоплення чергової тактично неважливої «висоти». Іноді лише задля того, щоб наступного дня її здати. Це називалось не бездарністю чи злочином військового керівництва, а «жертовністю російського солдата, який поклав своє життя заради...». Як наче командування планувало філігранну операцію з мінімальними втратами, але мужній російський солдат поламав всі плани, бо мріяв покласти життя «за Родіну, за Сталіна», тому вперто ліз на кулемети – ніяк стримати не могли.

З дитинства росіянину розказують про велич його країни: «Великая Россия» — одне з найбільш поширених у внутрішньому вжитку словосполучень. Причому під цією величчю розуміються розміри («От южных морей до полярного края Раскинулись наши леса и поля"), а також військова славетність: у рядках "Могучая воля, великая слава – Твоё достоянье на все времена!" мова йде про волю у битвах і про військову славу переможця-завойовника. Все це у зв'язці з описом унікальних, небачених у світі якостей росіянина і особливо – російського солдата, який просто створений перемагати.

Майже всю свою історію Московія-Росія безперестанно воює. Небагато знайдеться у світі країн з такою інтенсивністю бойових дій на одиницю часу. Російський генерал Куропаткін у своєму меморандумі цареві в 1900 р. писав, що за попередні 200 років Росія була у стані війни 128 років і мала 72 роки миру. З цих 128 років 5 припало на оборонні війни і 123 — на завойовні. Олександр III — "Миротворець" говорив, що Росія за свою 1000-літню історію, не воювала лише за його правління (насправді воювали й при ньому – з Афганістаном у 1885 р.). Російський філософ І. О. Ільїн у своїй роботі "Про Росію. Три промови" пише, що Соловйов тільки за 222 роки з 1240 по 1462 налічив двісті воєн і нашесть з участю Росії, а Сухотін з XIV по XX століття (за 525 років) налічив 329 років війни. "Росія провоювала дві третини свого життя", — резюмував Ільїн на початку ХХ століття. З того часу список воєн значно поповнився, а розміри країни з часів її появи збільшились у багато разів.

Росіяни воюють багато і з задоволенням. Це єдине, що вони точно люблять. Таке враження, що тільки під час війни росіянин просинається від сірих буднів і починає жити наповненим життям. У ютубівському пропагандистському ролику "Я – русский оккупант" росіяни гордо сповіщають світу: "А воевать мы умеем лучше всех!". Правда, при детальному розгляді це вміння виявляється дуже специфічним. Є згадка про німецького кулеметника, на позицію якого під Ржевом кидали російську піхоту – хвиля за хвилею. Він акуратно викошував всіх як у тирі. І на місце загиблих приходили нові. Психіка німецького солдата не витримала – він збожеволів. "Підходячи до мінного поля, наша піхота проводить атаку так, як ніби цього поля немає", — пояснював генерал Жуков враженому Ейзенхауеру. Так було в усі віки. Карл Маркс колись зауважив, що росіяни ніколи не втратять нагоди покласти зайву тисячу-другу своїх солдатів на полі бою.

Батько, учасник війни, розказував, як перед атакою командир батальйону наказав вийти тим, хто був в окупації, і кинув на німецькі позиції через болото, в якому всі й загрузли. А німці шмаляли з мінометів як на полігоні. До вечора більша частина атакуючих була знищена, вночі наказали відходити. Батькові тоді повезло...
А пізніше він був вражений тим, як воюють союзники-американці: спершу утюжать німецькі позиції авіацією, а потім кидають в атаку піхоту. Якщо спротив однак дуже сильний – знову пускають авіацію. Уже в недавній час під час операції "Буря в пустелі" армія коаліції (400 000 чол.) протистояла у півтора рази більшій армії Іраку, озброєній не гірше за армію тодішнього СРСР. За два тижні боїв іракська армія була повністю розбита, а її втрати склали за оцінкою експертів близько 100 000 військовослужбовців. Втрати ж військ США склали… 298 загиблих, причому тільки 147 з них загинули від вогню супротивника.

Різні підходи до ведення бойових дій через різні пріоритети. У деградуючого Заходу – "життя індивідуума – найвища цінність". У Росії – "найвища цінність – (…), заради цього індивідуум повинен бути готовим віддати життя". На пусте місце у дужках підставлялось всякчас різне, в залежності від ситуації, — від царя і православної віри до Сталіна, перемоги світової революції і торжества комунізму. І навіть якщо на тому місці стояло "Отечество", трактувалось це дуже специфічно. В усякому разі, не як спільнота вільних людей, а швидше як Держава (влада) і та ж таки територія. В Росії неможливо було з'явитись фільму "Спасіння рядового Райана": тут публіка читала про Олександра Матросова і радісно аплодувала кіношному Сталіну, який на пропозицію про обмін свого полоненого сина відповідав: "Я генерала на рядового не міняю". А у одній з улюблених росіянами пісень є геніально вгадані Окуджавою рядки "А значит нам нужна одна победа, одна на всех – мы за ценой не постоим!". Чиста правда – ніколи не стояли за ціною.

І зараз, воюючи з українцями на Донбасі, Росія користується тактикою закидання траншей противника м'ясом своїх солдатів. Більш того – вона відмовляється від своїх синів (захоплення на Донбасі двох російських спецназівців, капітана Єрофєєва і сержанта Алєксандрова, з миттєвим відхрещуванням Росії від них влучно прокоментували в інтернеті: "Спасти рядового Райана" (США) – "Наср…ть на капитана Єрофеева (РФ)"). Росія-мама стирає навіть сліди своїх синів з лиця планети: загиблих ховають таємно, а родичам тих, кому пощастило хоча б отримати тіло, настійно радять не писати їхніх прізвищ на могилах. Що найстрашніше – родичі згоджуються. Іноді за гроші, іноді – безкоштовно. Не знаю, що гірше…


Є й технологічні ноу-хау (Сколково в дії!). Для знищення доказів про загиблих на Донбасі російських солдатів в період інтенсивних бойових дій з Росії завозили встановлені на вантажівках мобільні крематорії, які раніше призначались для спалювання трупів тварин. Втім росіянам не звикати – після Кримської війни 1854-1856 років уряд Миколи I продав з аукціону на добрива вибілені кістки 38 тисяч російських солдатів, загиблих у боях за Севастопіль…

У древніх суспільствах було величезною честю й радістю бути обраним для принесення в жертву богам. З того часу людство подорослішало, стало мудрішим і гуманнішим. Але не все. Якщо ви розкажете росіянину про різницю між тактиками російської й американської армій, для нього це буде черговим доказом того, що російська краща! Бо росіяни, мовляв, на відміну від "боягузливих піндосів", не рахуються з втратами і не бояться віддати життя на війні. Іноді виникає враження, що ідеал росіянина – підрости й бути обраним для принесення в жертву.

ВИСНОВКИ 1:
Тому нема сенсу надіятись, що вагони "двохсотих" змусять росіян зупинитись в Україні. Для звичайного народу, що цінує індивідуальне життя, масова смерть своїх солдатів – привід задуматись про ціну втрат. Для унікального народу, що підсвідомо пишається тяжкою ціною чергової перемоги, масові жертви при взятті якоїсь нікчемної "висоти" – доказ своєї величі й переможного духу. І привід для парадів зі смугастими стрічками. Але у такої психології є зворотній бік – воєнні невдачі (втім як і спортивні, політичні, економічні, технологічні) глибоко деморалізують "народ-переможець".

Але радісна готовність росіянина вмерти за царя-веру-Отечество (Путіна-Газпром-Єдіную Россію) повинна чимсь компенсуватись. І чимсь більш суттєвим, ніж банальна турбота після поранення чи допомога рідним після смерті. Бо "подібне лікується подібним": ірраціональне бажання бути обраним для жертвопринесення може компенсуватись лише чимсь настільки ж ірраціональним. Наприклад, переконанням у приналежності до раси героїв, непереможних упродовж тисячоліть. Інтернет рясніє перлами типу "русских никто никогда не мог победить, все неоднократно звизды получали", "Россия поставит на колени кого угодно!!! Будь то государство или континент!!!". "Вежливо предупреждаю в последний раз – не нарывайтесь!" (це вже з вищезгаданого ролика "Я – русский оккупант"). Наркотик слави і генетичної вищості. З самураями спрацьовувало, з арійськими суперлюдьми Гітлера теж, чому з непереможними московітськими арійцями не спрацює?

Росіянам змалечку прищеплюється переконання, що російський народ – народ переможець. Над тевтонами, шведами, поляками, французами, німцями. І "над Китаєм 7 523 роки тому" (жаль, не вказано з точністю до місяця й дня – можна було б ще один "Дєнь Пабєди" забабахати).

Щорічне святкування 9 Травня в Росії перетворюється у хрестоматійне "побєдобєсіє". Колективне божевілля з кілометрами смугастих стрічок всюди, де тільки можна надрукувати, намалювати, причепити, прив'язати, приклеїти цей "знак Перемоги": рюмочные Перемоги, салати Перемоги, курячі тушки Перемоги, капці Перемоги, шарфи Перемоги, піджаки й штани Перемоги, собачі нашийники Перемоги, труси Перемоги — чоловічий і жіночий варіанти (хоча іноді для знаку Перемоги й труси не потрібні — чіпляється прямо на причинне місце), вечірки й уїк-енди Перемоги, стрип-бари Перемоги, на яких стриптизерки Перемоги в пілотках і гімнастерках Перемоги поверх стрінгів Перемоги стрибають з трьохлінійками Перемоги на батутах Перемоги або звиваються на пілонах Перемоги. А на парадах Перемоги — батальйони обвішаних кілограмами всіляких можливих і абсолютно неможливих медальок 80-річних ветеранів Перемоги, які 75 років тому брали Берлін...

Тут не тільки армія дурнів, яких "примусь лише богу молитися...". Першопричина — безперервна державна пропагандистська кампанія, яка з року в рік, змалечку так настирливо забиває в незміцнілі мізки росіян тезу про сакральну велич дати 9 травня 1945 року, "когда наша Великая страна, единолично одержала величайшую в истории планеты блистательную Победу над всепланетным злом, покрыв себя величайшей вечной славой, пред которой все остальные, не столь великие народы должны вечно падать ниц", що знакові цифри 09.05, ніби Павловська собача лампочка, автоматом запускають умовний рефлекс масового божевілля. Яким із задоволенням користуються і торгівельна мережа, і всілякі бізнеси, і індустрія розваг. Гріх не постригти лоха, який сам пливе у пастку. Витрати ж мінімальні: надягти на повію пілотку і красиво задекорувати їй циці колорадськими "лєнточкамі".

Але головне — магічні цифри 09.05 миттєво вимикають логіку, і нагору спливає підсвідоме. З його непомічанням протиріч. З його емоціями, які затьмарюють розум. З його кодовими фразами — "я помню — я горжусь", "деды воевали". З його архетипами — "звезда", "флаг над Рейхстагом", "Сталин-Жуков-парад Победы", "русский народ — народ победитель". А з нових — "георгиеффская лента" и "бЕндеры нам в спину стреляли"…

Далі буде