Продовжую публікувати свою пародійну квазідисертацію про «загадкову росіянську душу». Це друга частина. Першу можна прочитати тут.
§1. ПРОКЛЯТТЯ ПРОСТОРУ
Географія, як і клімат, відображається в ментальності нації. Бережливість, акуратність, увага до деталей, навички цивілізованого співжиття, креативність, що допомагає компенсувати обмеження середовища, і налаштованість на внутрішній, ментальний розвиток характерні для націй, стиснутих на своїй відносно невеличкій території. Як у багатьох європейських народів. Росія – інше. Простір економити не треба, берегти середовище – теж: як тільки все навкруг загаджено – взяв пожитки й пішов у інше місце. Навіщо ладити з сусідами? – дякувати Богу, не у Ліхтенштейні якомусь тиснемось, і не змушені поводитись обережненько – щоб когось не зачепити. Щось придумувати для покращення життя через обмежені ресурси – то не про нас. А займатись внутрішнім ментальним простором нема часу – тут би якось розібратись з зовнішніми краєвидами до горизонту.
«Русская душа ушиблена ширью», — писав Бердяєв. Він вважав, що неосяжні простори важким гнітом лягли на душу російського народу, не даючи йому внутрішньо оформитись і самодисциплінуватись. З одного боку ця неосяжність звідусіль давала росіянину почуття безпеки, з іншого – не вимагала інтенсивної енергії душі, відкриваючи можливість руху у бік екстенсивності. А опанування й організація велетенських просторів ставили перед народом майже непосильні завдання, тримаючи його в непомірній напрузі. Через що він відчував себе безпорадним і звик покладатись у цьому на центральну владу, мов би трансцендентну для нього.
Все це, схоже, й сформувало буквально невротичну смиканість і протирічивість російської душі: з одного боку величезна територія – то величезний привід для гордості, з іншої – вона формує почуття безпорадності і спонукає покладатись не на себе, а на центральну владу; з одного боку наділяє ресурсами, з іншого – гальмує інтенсивний розвиток; з одного боку створює відчуття захисту й безпеки, з іншого – відбирає сили й не дає розвиватись і оформлюватись душі. Цей невротичний комплекс – як додатковий побічний орган, що ховається у грудній клітці за серцем. А декому вже й замінив серце. Він дарує росіянину зовнішню, видиму енергію і водночас висмоктує глибинну внутрішню. І час від часу дає про себе знати своєрідними нападами. Розглянемо анамнез хвороби.
Пращури нинішніх росіян – меря, мокша, ерзя, вепси, іжора, череміси, весь, чудь і т.д., які склали левову частину їхнього генофонду, були людьми мирними. Прийшлим з Русі поодиноким воєводам з невеличкими дружинами і монахами вдалося без особливих труднощів колонізувати ці неслов'янські території. Нечисленні гарнізони, засновувані переселенцями, з часом ставали осередком нових поселень з сюзереном-іноземцем на чолі, а навколишні мешканці без спротиву ставали їхніми підданими. Так само без особливого спротиву язичницьке населення переходило у нав'язувану їм християнську віру. Змішані шлюби започаткували етнос, який згодом назвав себе «русскіє».
Наступне потужне генетичне щеплення – монголо-татари (насправді, точніше було б називати їх монголами). З часом монголо-татарські завойовники, що наводили жах на всю Європу, дивним чином щезли – мовби самі собою «розсмоктались». Між тим, вони не вимерли, а через адаптацію і перехресні шлюби стали частиною етносу, який зараз проживає на теренах Росії. Так само шляхом вростання одна в одну окупаційної влади і адміністрацій місцевих аборигенів Орда вросла у саму плоть держави – майбутньої Московії-Росії. Партнерські, як сказали б сучасники, стосунки між Ордою і підординцями були не таким вже виключенням і з часом ставали все більш поширеними. Можна сказати, що кочовий народ і етнос аборигенів дифундували один у одного.
Але не розчинились без сліду принципи світосприйняття войовничих кочівників. Вони просто трансформувались: мрія монгола 13 століття «дійти до останнього моря» перетворилась у мрію московита-росіянина про «собирание русских земель». Цікавий взагалі термін: отак просто – походити й назбрати, як збирають гриби чи ягоди. Бо вони по всьому світу лежать, ті російські землі. Валяються без нагляду. Погано лежать – до мамки просяться. Той свербіж «собирания русских земель» століттями не дає спокою сусідам московитів-росіян. Вкрай наївний той, хто вважає, що невеличка середньовічна Московія розрослась до Російської імперії розміром в шосту частину суші за рахунок таких собі територіальних репарацій після перемог над завойовниками і «добровільного входжения народів».
Прямі нащадки грізних воїнів Чингісхана стали мирними народами. Прямим нащадкам русичів, що колись ходили на Константинополь, теж не притаманна територіальна експансія (коли востаннє українці чи білоруси йшли війною на сусідів?). А їхній гібрид з мирними аборигенами – пращурами росіян досі не дає спокою сусідам не тільки гібридними, але й відкритими війнами. Лишимо цю цікаву проблему історикам, етологам, генетикам.
Розглянемо лише її психологічний аспект: як на основі прагнення до експансії сформувався вищезгаданий «комплекс території»? Як він проявлявся, підтримувався і трансформувався на протязі століть і які наслідки спричинив у суспільній психології російського етносу?...