По роду професії завжди цікавився психологічними аспектами поведінки північних «братів». З часів Середньовіччя масові істерії і масштабні психологічні девіації зустрічаються не так часто, а тут палата розміром у сьому частину суші, заповнена більш ніж 130 мільйонами цікавих пацієнтів. Неоране поле для психологів і психіатрів, рай для дослідників. Я теж дещо писав на цю тему, але в Мережу не викладав — занадто вже відсторонено академічне дослідження. Та з часом ця теорія ставала все більш практично важливою. Бо для успішної боротьби з ворогом потрібно його добре знати.
З недавнього ж часу тема стала ще актуальнішою у зв'язку з новим, поширюваним «командою Зе» трендом про те, що треба домовлятися з Росією, бо там, мовляв, є мільйони адекватних, хороших людей, тож треба «просто перестати стріляти», «розвести війська» і зустрічатися з Путіним, щоб знайти в його очах бажання зупинити війну". Така, м'яко кажучи, наївність щодо "братнього народу" коштувала Україні впродовж її історії занадто багато крові і трупів, щоб ловитися на таке знову. Сподіваюсь, моє дослідження допоможе більш реалістично оцінити сутність тих, в чиїх очах хтось хоче побачити "бажання миру й намагання зупинити війну". Дивився на YouTube ролик: якийсь дурень в зоопарку через грати огорожі протягнув леву руку з гамбургером. Я побачив, що з тією рукою стало. Ви теж хочете заглянути в очі дикій тварині, а потім простягти їй руку дружби?
Тож вирішив викладати ці нотатки в Мережу – поступово, частинами. Тільки модифікував стиль — від наукового жаргону інтернетівський народ точно позасинає. Переробив у таку собі пародію на дисертацію.
ВСТУП (НАЛЕЖИТЬ, ЩОБ БУВ ВСТУП, ТО ХАЙ ВЖЕ БУДЕ)
Умом Россию не понять,
Аршином общим не измерить:
У ней особенная стать –
В Россию можно только верить.
Ф. Тютчев
Предмет дослідження: Незвичайна така собі російська душа.
"Загадочная русская душа" – один з найграндіозніших міфів сучасності. І фантастично дієвий. Досі зачаровані ним спеціалісти-русисти по всьому світу продовжують обсмоктувати й розтовкмачувати "російський Всесвіт" з його неодмінним Достоєвським, "русской удалью" під водку й мороз, таємничою як Дао "русской духовностью" і ще чимсь таким інфернально непізнаваним, чим треба якщо не захоплюватись, то принаймні глибоко поважати і намагатись проникнути у цю Terra Inkognita людської культури. Вважається, що ця душа непізнавана апріорі. Нащо тоді вивчаємо? Ну, не доженемо, так хоч зігріємось. Принаймні ніхто нас не звинуватить в тому, що не намагались.
Зразу зауважу: непізнавана "русская душа" притаманна не лише етнічним "русскім", а й більшості громадян РФ взагалі. Своїми "загадочными душами" можуть зараз похизуватися в Росїї "и гордый внук славян, и финн, и ныне дикой тунгус, и друг степей бурят калмык". Погляньте на велику кількість вірменських прізвищ серед найактивніших помічників Путіна: Кургінян, Мігранян, Сімоньян, Лавров (який насправді Калантаров-Калантарян). І це ще не рахуючи усіляких дрібніших шахназарових з бабаянами А ще є кремлівські пропагандисти з українськими прізвищами типу Шевченка і вже вже відправлениого до чортів у пекло Доренка. Є бурятські "шахтарі" й чеченські "таксисти" на Донбасі... Дехто з моїх колишніх російських знайомих, "не зовсім етнічно чистих" росіян став таким затятим прихильником "русской национальной идеи", що найчистопороднішим русскім до них далеко. Синдром неофіта...
Більш того, "загадочная русская душа" часто виявляється чимсь таким, чого раніше у людини не було, а з якогось моменту з'явилось. Як може з'явитись хвороба після інфекції. Цим "загадочная русская душа" нагадує вірус чи бактерію – вона здатна заражати не тільки своїх громадян, а й тих, хто з ними контактує. Майже всі ми чули про етнічних з діда-прадіда українців, які, переїхавши до північного Мордору, перетворились на "хохлів-малоросів" і почали мислити й вести себе по-орківськи. Такі зазвичай підтримують всілякі "новоросії" затятіше самих росіян. У самого сумний досвід такого типу: один з дальніх родичів, переїхавши до Москви, оженився, має дочок. Від нього зовсім не чекав: такий сором'язливий, вихований, чуйний хлопець, завжди українською розмовляв, коли сюди приїздив… Потім по телефону сказав, що до фашистів їхати не хоче і що він за Путіна.
- "Коля, — кажуть йому сестри, — ми ж з тобою виросли, ти ж нам рідний, знаєш нас як себе, ну які ж ми фашисти?!"
- "Ви мене обманюєте, у вас там нацисти зі свастиками по вулицях ходять і російськомовних вбивають".
Бідні дівчата плачуть, просять братика Колю більше їм не телефонувати і не можуть зрозуміти, що з ним стало? – схоже на якесь божевілля.
А скільки українських прізвищ серед лютих сепаратистів у прикордонних з Росією областях? А серед їхніх симпатиків? А скільки таких же вигулькують зараз у районах, навіть дуже віддалених від Мордору? У всіх цих випадках знаходимо ознаки тієї ж таємничої вірусоподібної субстанції, що зветься "загадочная русская душа". Схоже на епідемію, при якій частота й поширюваність захворювання найвища в ареалах, що межують з вогнищем епідемії, а переносники поширюють захворювання все далі через контакти зі здоровими. При цьому заражений організм може зовні виглядати здоровим, дрімаючий у ньому вірус знаходиться в латентному стані, чекаючи сприятливого моменту. Таким моментом може бути провокуючий фактор – якийсь імпульс-каталізатор від Мордорівської "матки". Тоді процес раптово запускається і починається гостра фаза. Наприклад, у формі "Россия-Россия!", "Путин, помоги!", "Путин, введи войска!".
Таке враження, що десь у чорних підземеллях Мордору стоїть циклопічний психопередавач, що генерує деструктивні імпульси, які змінюють природу людського мозку, перетворюючи людей у зомбі. А ті вже поширюють заразу далі. І всі ми знаємо, що зараз ця машина там дійсно працює. Називається вона "централізована державна пропаганда". Побувавши кілька років тому в Мордорі, відчув на собі її руйнівну для психіки дію. Екстрим ще той... Не впевнений, що багато хто навіть з дуже тверезо мислячих людей здатен був би витримати ту безперервну багатомісячну телепропаганду без відчутних втрат для психіки.
Для кращого розуміння спробуйте подивитись в інтернеті кілька російських телевізійних шоу (наприклад, від Соловйова чи від Скабєєвої), зануртесь хоча б на десять хвилин у гнітючу атмосферу безперервного вереску й закрикування, істерик і психологічного пресингу. А ще краще — уявіть, що вас помістили в закриту палату психіатричної клініки, густо набиту параноїками і хворими на МДП у гострій маніакальній фазі. Уявіть, що ви змушені безвиїзно прожити рік серед цих людей, чути їхні дикі крики, спостерігати їхні смикання й стрибки, раптову неспровоковану агресію й чіпляння з неадекватними розмовами, напружено чекаючи від них чого завгодно вдень і вночі. Чи надовго б вас вистачило?...
Але ж ЗМІ – це сьогодення. А як було з "вірусом загадочной русской души" 100 чи більше років тому? Чи існував він вже тоді і якщо так, то якими були шляхи його поширення? Чи співставні були масштаби "епідемії" з теперішніми? Врешті, в чому ж полягає специфіка й походження цього психологічного феномену?
Підсумовуючи, можна констатувати наявність цікавого психологічного феномену, що дістав назву "русская душа", наче б то притаманного єдиному етносу на планеті Земля – росіянам. Самими росіянами цей феномен кваліфіковано як таємничий і непізнаваний раціонально. Тим більш непізнаваний ззовні, неросіянами. Тому повна його назва — "загадочная русская душа". Найбільш афористично це висловив російський поет Тютчев у рядках, винесених в епіграф. Існують також аналогічні чи споріднені "русской душе" феномени. Серед них "русский мир", "русская духовность", "русская национальная идея", "особый путь России".
Поступово переконання про загадковість "русской души" і її раціонально непізнавану глибину настільки поширилось, підтримуване навіть іноземцями, що стало мало не загальновизнаною істиною. Ні про яку іншу національну душу так багато не говорять, не захоплюються, не пишуть наукових праць, не знімають фільмів, не створюють поетичних і літературних екзерсисів. Ні про французьку душу, ні про німецьку, ні про австралійську, ні про мексиканську. Одне лише це – достатня причина для серйозного і неупередженого вивчення феномену. Хоча б для того, щоб відділити реальність від міфології.
При більш детальному вивченні феномену виявляється, що властивий він не тільки етнічним "русскім". Не даремно ж серед активних прихильників "русской национальной идеи", описувачів "загадочной русской души", проповідувачів специфічної "русской духовности" і прибічників "особого русского пути" зустрічається багато етнічних неросіян. До речі, процитований вище Тютчев мав татарські корені. Таким чином означений феномен не має генетичної чи етнічної специфіки. Швидше він, так би мовити, соціально-територіальний: так звана "загадочная русская душа" не вроджена, а виховувана. Виховувана, очевидно століттями, історично на даній території. Механізми цього виховання і поширення феномену заслуговують особливої уваги.
Вихідний матеріал для дослідження: Сліди, залишені "загадочной русской душою" в літературі, в історії, у висловах видатних (і не дуже видатних людей), у ростоптаних душах іших, "незагадочних" і "нерусскіх" людей, а також ті криваві сліди, яка лишила "загадочная душа" на територіях інших країнах, включно з Грузією, Молдовою, Чечнею, Сирією, Україною…
Актуальність: Сучасні реалії переводять феномен "загадочной русской души" з розряду кабінетних тем, цікавих вузьким спеціалістам, до розряду життєво необхідних. Можливо навіть – для виживання людства. З одного боку, Росією розпочата гібридна війна проти сусідньої країни з анексією чужої території і порушенням десятиріччями вибудовуваного правопорядку в Європі, з руйнуванням системи ядерної безпеки і шантажуванням світу можливістю ядерного Апокаліпсису. З другого, спостерігаємо тотальну радісну підтримку агресивної політики своєї влади російським народом. З третього бачимо інформаційну війну Росії проти цілого світу, причому багато для кого вина Росії зовсім не очевидна. — "Ну як же? Адже не може бути банальним агресором нація, що дала світу Достоєвського й Прокоф'єва, яка своїми грудьми закрила світ від фашизму, нація з унікальною душею, що страждає світовою несправедливістю і опікується сльозинкою дитини!". Все це приводить до висновку про необхідність більшої уваги до феномену "загадочной русской души" для кращого його розуміння, оскільки у всіх трьох пунктах цей інгредієнт – один з основних.
Українцям це розуміння наразі потрібно чи не найбільше. Причина не відсторонено-академічна, а дуже утилітарна. Українцям необхідно знати, чого найближчим часом чекати від симпатиків Достоєвського і балетних сезонів: обстрілу "Градами" з прикордонних з Україною територій, масованого введення регулярних військ, засилання диверсантів з вибухівкою до дитячих садочків чи застосування тактичної ядерної зброї.
Методи дослідження: Теоретична частина, ну і практична (експериментальна), само собою. Спершу відпрепаруємо "загадочную русскую душу", розібравши її на гвинтики, шестерінки, важелі, й моторчики, щоб зрозуміти, як це все фуричить. Потім складемо все докупи, гарненько змастимо деталі і проведемо польові випробовування теоретичної моделі. Якщо наша машинка застрибає, значить все зроблено правильно.
Гіпотеза дослідження: Побудуємо її на "постпєрєстроєчному" анекдоті (а чому б і ні?).
На Єльцина під час його поїздок по країні був вчинений замах. Ризикуючи власним життям, від кулі його врятував простий дядько з російської глибинки. Дядько виявився бідним як церковна миша безробітним алкоголіком, жінка хвора, купа замурзаних голодних дітей лазить між сміття по чорній, перекособоченій "ізбі", перебиваються всі з хліба на воду, словом – капець.
Переповнений вдячністю Єльцин каже йому: "Та я за твою послугу що хочеш для тебе зроблю! Хочеш – грошей дам (ти ніколи скільки не бачив за все своє життя)? Можу забрати до Москви з сім'єю, квартиру дам 6-кімнатну двоповерхову у центрі (а як не сподобається – котедж на Рубльовці) з пожиттєвою персональною пенсією. Або – посаду міністра чи радника Президента (нам такі відважні патріоти потрібні). Виконаю тільки одне твоє бажання, але проси чого хочеш!"
Тяжко задумався дядько, помовчав трохи, а потім і каже: "Борис Николаевич, не отдавайте Курилы японцам!"
"Розжовувати" суть анекдоту — остання справа, але для мене це не анекдот, а інструмент психологічного аналізу. Тим більш, що ця простенька вигадана історія має досить глибокий психологічний підтекст:
1. Навіть найпримітивніша людина не може жити без системи цінностей, яка наповнює смислом її життя. Ядро цієї системи цінностей – образ Я. Руйнування образу Я з якогось моменту стає шляхом до розпаду особистості.
2. Всі ми генетично запрограмовані протистояти такому руйнуванню образу Я, намагаючись зберегти на потрібному рівні самооцінку. Популярно кажучи, знайти причини себе поважати. Тільки одні реально роблять для цього щось, чим можна дійсно пишатися і за що себе поважати, інші досягають самоповаги більш простим шляхом. Хтось – ілюзіями чи неусвідомлюваним самообманом (психологічними захистами), хтось – приниженням інших, щоб відчути себе вищими на їхньому тлі, а дехто – шляхом ідентифікації себе з чимсь успішним і значним – щоб це відчуття причетності зробило наповненим і його власне життя. Останнє зазвичай є основним підгрунтям тяги людей до могутніх колективних організацій, сформованих по етнічному чи державницькому принципу.
3. Анекдот наочно ілюструє якраз останній шлях: невдаха, жебрак і алкоголік, який нічого не добився у житті, типовий "лох", який живе у лайні і не знає, чим завтра годуватиме сім'ю, тим не менш, має за що себе поважати і чим пишатися! Він відчуває себе причетним до "Великой Росии", найвеличнішої імперії сучасності. Його країна найбільша у світі, у неї великі кулаки і здатність "нагнути" кожного, її бояться, а це автоматично означає, що це й його, Петю з Мухосранська, бояться (а значить поважають і заздрять). Це означає, що особисто він найкращий і найсильніший – вища раса з поміж всіх народів, бо він Русскій! А значить величний і богоподібний. Усвідомлення цього наповнює сенсом його життя, повністю компенсуючи і напівголодне жебрання, і відсутність перспектив, і брудний смітник, серед якого він живе. Тому триматися він буде за цю свою опору до останнього.
4. А тепер уявіть собі, що ця фортеця, у якій так комфортно почувало себе "Я" безвідносно до того, яким ти сам є у реальному житті, почне рушитись… Людина все віддасть – благополуччя, комфорт, свободу, вона ризикне майбутнім, не пожаліє не тільки чужих життів, а й власного (а часто й життя своїх дітей) – лиш би цьому перешкодити. Бо інакше щезає сенс її життя, рушиться її світ і розчиняється в ніщо її особистість.
5. А фортеця якраз і почала валитися: там впав підйомний міст Прибалтика, там – вежа Україна, стіни почали валитись одна за другою – Білорусь, Молдова, Середня Азія, Кавказ… Виявилось, що тепер фортеця займає вже не шосту частину суші, а ще гірше – сусідні фортеці вже нас не бояться, а значить не поважають. І навіть невеличкий форт на Далекому Сході знахабнів і замість того, щоб запопадливо заглядати в очі, вимагає повернення того, що було нами у нього забрано… Яке нахабство, яка образа! А якщо, не дай боже, ті, що нагорі у владі, візьмуть та й віддадуть?! – Це ж просто катастрофа буде – наче по живому шматки від тебе відрізають (саме так це і сприймається).
Анекдот (до речі, придуманий самими росіянами) у загостреному вигляді показує одну з найхарактерніших їхніх рис. Це благоговійне, буквально релігійне ставлення до території, яку займає їхня держава. І не просто любов до рідної землі, властива всім народам. Це обожнювання самого поняття території, її фетишизація. Настільки, що не лише її розмір і утримання в існуючих кордонах, але бажано й розширення дуже важливі для самого існування росіянина і його душевного комфорту. Важливіші за впорядкованість і благоустрій цієї території, за комфортність проживання на ній, за добробут громадян, за їхню безпеку та гуманістичні цінності, за перспективи розвитку держави. А іноді – й за саме життя. Перефразовуючи відомий анекдот, можна сформулювати нехитрий катехізис росіянина, який буде одночасно і гіпотезою дослідження:
В основі психології росіянина, в самому ядрі "загадочной русской души" лежить те, що можна було б назвати "комплексом території", який, спрощуючи, можна популярно описати так:
1. Територія – то найважливіше, чим більший розмір території, тим краще, збільшення розміру – добре, зменшення – погано.
2. Якщо збільшення своєї території за рахунок присвоєння чужої – це погано, дивись пункт перший.
Якщо це так, то звідки це дивне обожнювання території, цей дикий комплекс, чому це має таке величезне значення для російського народу? Як це впливає на існування пересічного росіянина, які наслідки цього феномену і які інші особливості російського життя з цим пов'язані? Якщо хто не зрозумів, підходимо до теоретичної частини нашого дослідження…