Англійський монах Вільям Оккам поняття не мав про рівняння Максвелла і не чув про квантову механіку. Але ще у XIV столітті сформулював один з найфундаментальніших законів Всесвіту, відомий як «Лезо Оккама» ("Бритва Оккама).. Закон вміщався у шести словах: «Не слід примножувати сутності без необхідності». Суть його в тому, що не слід пояснювати складно те, для чого існує більш просте пояснення. З чого випливає важливий висновок: «Серед кількох гіпотез, які однаково успішно пояснюють явище, найбільш вірною, швидше за все, виявиться найпростіша». Закон не тільки про мислення. Бо істина проста саме тому, що так влаштований наш Всесвіт. Він прагне до простоти у всіх своїх проявах. Ніхто не знає чому, але це так! Саме тому найкоротший шлях між двома точками — пряма, крапля води у невагомості набирає форми не додекаедра чи куба, а сфери, тіло за інерцією прагне рухатись не по ламаній, а по прямій. Життя з його еволюційним розвитком і ускладненням — не виключення. Бо підтримує свою складність за рахунок безперервної трати оточуючих ресурсів, які не безмежні.

А от ознакою неістинного дуже часто є надмірна складність. Якщо існуюча теорія для нового кола явищ змушена залучати все більш складні пояснення, то це ймовірно означає, що їй пора на смітник. Саме з цієї причини у свій час зазнала краху геоцентрична система Птолемея. Дехто думає, що вона впала під натиском нових астрономічних спостережень, які обвалили постулат «Земля — центр Всесвіту». Ні, геоцентрична теорія щезла не тому, що не могла пояснити влаштування Всесвіту, а тому, що пояснювала занадто складно. Птолемей все ж був чесним вченим: коли дані астрономічних спостережень починали протирічити його системі, не ігнорував їх і не підтасовував, а вносив корективи в свою теорію. Для чого придумував все нові, більш вишукані математичні моделі, які ці протиріччя пояснювали. Одна біда — моделі ставали все складнішими.

Планети й світила в його теорії рухались навколо нерухомої Землі по концентричних колах — деферентах, центри яких були по-різному зміщені відносно центру Землі. Одночасно небесні тіла обертались по менших колах — епіциклах. Кутова швидкість їх обертання була постійною по відношенню до власного центру деферента і до точки — екванта, розташованої симетрично центру деферента відносно Землі. Навіть описувати таку систему складно, ще важче вести по ній розрахунки.

Підлі планети постійно влаштовували астроному все нові гидкі сюрпризи — не хотіли вони рухатись у точній відповідності з його чудовою теорією. Птолемей не здавався — поправляв свою систему, і деякий час все знову чудово фуричило. Для цього йому доводилось вводити нові, додаткові епіцикли. В найновішому своєму варіанті система Птолемея для опису руху Сонця, Місяця і ще п'яти відомих на той час планет використовувала сімдесят сім деферентів і епіциклів. Теорія стала вкрай заплутаною і трималась лише підтримкою церкви, якій, взагалі-то, було по барабану, що там навколо чого обертається, але ідея Землі як пупа Всесвіту і центру творіння дуже їй подобалась.

Тому коли Коперник запропонував геоцентричну систему, що пояснювала все просто й зрозуміло (а після після шліфовки Кеплером на основі даних Тихо Браге вона стала ще й практично незамінною в навігації), то, трохи побрикавшись, здалась і церква — теорія Птолемея вмерла.

Історія науки переповнена подібними прикладами витіснення переобтяжених складністю теорій новими — більш простими й математично красивими. У побуті, в спілкуванні ця тенденція теж проглядає ясно. Фразу Булгаковського Ієшуа «Правду говорити легко й приємно» інтуїтивно зрозуміє кожен: безліч приказок і афоризмів присвячені тому, що неправда допомагає викручуватись з будь-якого становища, але з часом заводить у такі хащі, з яких важко вибратись. А правда проста.

Принаймні так у нашому світі. В якихось паралельних світах (якщо вони існують), можливо, все йде, навпаки, — в напрямку до все більшої складності, а в деяких, можливо, ще хитріше. Може у якомусь з цих світів зранку краплі води у невагомості збираються у сфери, в обід — у піраміди, а під вечір групуються у вигляді мініатюрних бюстиків Джорджа Вашінгтона. А твердження тим більш істинне, чим воно більш заплутане — хтозна? Нам те не відомо, бо всі живемо тут — у нашому Всесвіті.

Хоча ні, мені іноді здається, що не всі. Особливо коли дивлюсь на сучасне українське життя… Підозрюю, що по всій Європі й США від його споглядання чути стук випадаючих щелеп. Купа відкритих справ щодо злочинів на Майдані, стоси папок, море коштів, потрачених на суддів-прокурорів,… і жодного винного за два роки, а люстрація закінчилась, не почавшись. Це українська реальність. І поряд — переможні реляції про феноменальні успіхи Генпрокуратури і реформу судової системи. Це паралельна Україна.

Виступи владних тіл на тему «Держава високими темпами очищається від корупції, наближаючись до євростандартів» — теж паралельна Україна. А це — «Добро пожаловать в реальный мир»: Україна на 130 місці з 168 по результатах світового індексу сприйняття корупції у 2015 р. (на 1 бал краще, ніж в минулому). Найгірший показник в Європі. Кращі нас Того і Габон, а Ботсвана, схоже, недосяжна у найближчій перспективі. В морі корупції тонуть надані Заходом кредити. Високі посадові особи світяться у корупційних скандалах, деякі з яких сягають мільярдів,… і жодного винного серед них. Арештовано кілька дрібних рибинок, але не факт, що справи тихо не згаснуть...

Дивлюсь «ККК» (Казки Кабмінівського Кролика): «Ми — корабель, що йде крізь бурю, бороздя просторы Большого теат…, тьху, латаючи пробоїни серед бурхливих хвиль. Растьот процент жиров у маслє (©), реформи йдуть, подолана корупція в верхах»….". Красиво так, душевно — мов теплою, приємною павутиною тебе обплутують. А у мене відчуття: малюються епіцикли на деферентах. Бо у вікно бачу іншу реальність: ростуть лише ціні й тарифи. Реформ, які б допомогли змиритись з цим, не видно, а от "подолану" в верхах корупцію все ще бачу…

Рухатись в житті "по прямій", керуючись правдою, важко. Ні, Ієшуа правий — це завжди легко й приємно на рівні духу. А от на тілесному рівні часто пов'язано з конфліктами, фізичним дискомфортом, стражданнями, а іноді й загрозою для життя. Хто не вірить — запитайте у Надії Савченко. Пересічна людина слабка, часто рухається "по ламаній". А оскільки така поведінка конфліктує з совістю, дивним феноменом, який інтуїтивно відчуває істину, то треба виправдовуватись (в першу чергу — перед собою, бо конфлікт з совістю впливає на самооцінку). Виправдання ці такі ж звивисті, як і поведінка, яку вони вигороджують. Самі виправдання теж потребують виправдань, для яких теж треба підшуковувати аргументи… І множаться епіцикли на деферентах. Тут взагалі багато підтасовок і пересмикувань, які на перший погляд є взірцями так званої побутової, життєвої мудрості. Ось деякі з найбільш поширених формул:

1) "Не надо усложнять. Не парься, расслабься. Будь проще, и люди к тебе потянутся". Хто хоч раз у своєму житті не чув таких слів? На перший погляд йдеться про думки і вчинки за правдою, яка проста й ясна. Насправді мова не про те, що слід мислити просто і ясно, а про те, щоб взагалі не мислити. Не задумуватись над своєю поведінкою, не оцінювати її, "розслабитись" і "не паритись".

2) "Ваші прямолінійність і простота — то незрілі форми мислення, максималізм, характерний для підлітків". Ні, підліток своєю ще напівдитячою, не зіпсованою душею відчуває неправду і бачить істину як ціль. Але через брак досвіду він необізнаний в деталях. Йому здається, що це рух по шосе з пункту А у пункт Б. Насправді часто на шляху траншеї, колючка і купа мін. Але це означає лише те, що нам, дорослим, потрібно брати це до уваги на шляху до цілі.

3) "Розмови про простоту і ясність правди — наївність. В житті іноді пряма — не найкоротший шлях. Щоб дістатись цілі, іноді доводиться звертати з дороги, йти в обхід і чимось жертвувати. Це життєва дипломатія!". Так, в реальному житті (а особливо в політичному) досягнення цілі — часто складна шахова партія. Але в шахах гравець націлений на виграш, і його хитра тактика завжди цьому на користь. В житті часто не так: той, хто надмірно захоплюється хитрою дипломатією, ризикує непомітно втратити за нею ціль. Або й ще гірше — розучитися її відчувати. Тому просту і ясну ціль треба тримати в голові постійно. А буває й так, що всі хитрі ходи — лише димова завіса. Прибери її, і виявиться, що ціль гравця — не виграш партії, а щось зовсім інше…

Ось політики переконують мене, що грати ясно й зрозуміло, нарощуючи перевагу й відтісняючи ворожого короля, не можна. Нас врятує тільки дуже заплутана гра, недоступна розумінню смертного. Що шлях до перемоги — введення дивних фігур типу ферзя-прокурора, який не саджає злочинців, Вінницького поліцейського пішака, що симпатизує противнику, Мінського переговорного слона — кума ворожого короля. А рокіровка ворожого коня-душогуба з Донецька на троянського коня з Києва — то геніальний хід, Фішер відпочиває. Мені дуже хочеться в це повірити, та чим більш заплутаними і дивними стають ходи, тим частіше згадується Оккам. І все більше гризе підозра, що шахісти не геніальні. Звісно, я жену від себе підлі зрадофільські думки про те, що шахісти взагалі не націлені на перемогу. Або на перемогу, але не нашу. Чи дуже зацікавлені в перемозі своєї команди, але їхня "своя" команда — не моя. Чи взагалі грають не в шахи, а в якусь зовсім іншу гру.

Одне знаю: у нашому Всесвіті рулює закон дідуся Оккама, і якщо хтось нагромаджує сотні слів у відповідь на просте питання, у мене підозра — бреше. Коли мене довго й талановито переконують, що за вікном інше, ніж я там бачу, то я врешті можу навіть почати вірити, але той вредний дідусь шепоче мені: "Брехня!". Якщо поважні люди на поважних посадах розробляють хитромудру програму боротьби з корупцією, яка передбачає першим пунктом введення корупціонерів в антикорупційний комітет, другим — пом'якшення антикорупційного законодавства, третім — перелік виключень для виключних персон, четвертим — відстрочення відповідальності, а двісті тридцять п'ятим — повне зникнення корупції, то закон "лезо Оккама" сигналізує: програма — лайно (поважні дяді, ймовірно, — теж).

Та біс з ними, хитрими політиками. Як там кажуть — "Риба гниє з голови"? То, мабуть, серединка чи хвіст точно кращі! Подивимось. Для початку глянемо на черевце рибки, десь ближче до анального плавника і пошукаємо приклади зі сфери, як би це пом'якше… шоу-бізнесу.Бачимо радісну Ані Лорак з двома самоварчиками, подарованими за виступи в Росії. Перед публікою, яка схвалює анексію Криму і підтримує знищення "украинских фашистов". А це вона в Москві на "Дне Защитника Отечества". "Отечества", яке розпочало неоголошену війну з Україною, народною артисткою якої вона вважається. А це "защитники", яких вона розважає, дехто з них, можливо, тільки вчора повернувся з "Новоросії" і ледь встиг відмити руки від крові українців. Запитайте її, як таке можливо, і у відповідь, швидше за все, почуєте щось на кшталт "Не надо упрощать, при чем тут это? Это миссия доброй воли, артисты должны наводить мосты, сеять разумное, доброе, вечное, бла-бла-бла". А істина проста: "Перед тобою вороги, які вбивають громадян твоєї країни: прямо, чи опосередковано — підтримуючи проти неї агресію. І вони не відчувають розкаяння".

А ось всім відомий Потап (той, що з Настею) під час його всім відомого виступу в Москві на церемонії вручення музичної премії RU.TV. Травень 2014. Крим захоплений. На сході руссо-турісто зривають наші прапори, український депутат Рибак гине страшною смертю — головорізи Гіркіна спорюють йому живота і засипають піском. На Донбас з Росії йдуть потоки зброї і вбивць. Від російських снарядів і куль гинуть наші хлопці. На українських землях Кремль при тотальному схваленні свого населення ліпить "Новороссію", а російська телепропаганда віщає про "українських фашистів" і "київську хунту"... Потап виходить на московську сцену, прилюдно знімає штани і проголошує, звертаючись до залу: "Официально от всех украинских артистов: Россия, спасибо, что вы нас принимаете!".

Потап потім спробував було якось "зашпаклювати" ту ситуацію, перевести в жарт — безнадійно. Бо істина занадто проста й ясна — заради грошей і сумнівного успіху у сумнівної публіки ти смачно харкнув в обличчя сивої матері і висрався на дитячі могили.

Може я занадто прямолінійний, а треба бути більш гнучким — "просто бізнес — нічого особистого"? У всьому ж світі шоу-бізнес такий. Чи ні? Ось американська актриса й співачка Скарлетт Йохансон (участь у 161 фільмі, кілька "Золотих глобусів", та ще іменна зірка на Голлівудській "Алеї Слави"). Отримавши фінансово дуже привабливу пропозицію від компанії, що бойкотує Ізраїль, вона відповіла: "Я єврейка. І за усі гроші світу я не піду проти мого народу". А це співак і актор Вахтанг Кікабідзе, колись шалено популярний в Росії. Після нападу Росії на Грузію у 2008 скасував свої ювілейні концерти в Москві і більше не відвідував Мордор. Ноу коментс.

Але це ще не кінець історії. Її продовження — про хвіст рибки. Про більшість з нас. Це "Голос країни", де Потап, по-царськи розвалившись у червоному кріслі журі, карає й милує, виносячи вердикти конкурсантам-співакам. Як він опинився в журі? Може дистанційно ввести туди ще й Кобзона? Чи комфортно почуває себе поряд з ним в журі Вакарчук? Як взагалі можна без блювотного рефлексу дивитись на того дупоцілувальника в "Голосі"? Хоча чув і таку відповідь: "Ну, як професіонал він непоганий. І дуже хороший продюсер — тому більшість конкурсантів мріють попасти саме до Потапа". Це зрозуміло: молодий артист хоче "розкрутитися", мати успіх у широкої публіки, і заради цього готовий пожертвувати всім. Але невже, навіть честю й рідною мамою?

Та бог з ними, з підростаючими маленькими потапчиками, але ж звідки у багатьох з нас ця схильність обманювати себе, маскуючи пряму і ясну істину — "душевна гнилість і продажність не можуть бути виправдані ніяким професіоналізмом"? Хтось, мабуть, обуриться моїм "нас", бо він, мовляв, особисто не такий. Але чи готовий він підтвердити, що завжди й у всіх ситуаціях не намагається "накрутити епіцикли" на пряму і ясну істину, що ніколи не виправдовує власну душевну слабкість "складними обставинами", слухає голос власної совісті і слугує інтуїтивно зрозумілій, простій істині? Особисто я не готовий. Намагаюсь, але виходить не завжди…

Звичайно, всі грішні в різній мірі. Якийсь підлий щур обікраде солдатів на передовій, наваривши сотні тисяч на гнилій амуніції з завищеною ціною, а якась добра бабуня всього лише за кіло гречки поставить галочку за "потрібного" кандидата. Хтось дасть на лапу "кому треба" ("бо ж як інакше дитині до інституту поступити?"), обурюючись потім у Фейсбуці корупцією в державі, а хтось в нічному клубі пару тисяч прогуляє, але пожаліє сто гривень на допомогу тим, хто захищає його розслабон у промерзлому окопі під вогнем. А комусь просто в лом прийти на вибори, коли, можливо, кілька голосів вирішать, чи пройде у владу чергове стерво. І всі, будьте впевнені, або знайдуть складні, "переконливі" виправдання своїй поведінці, або намагатимуться цим "не паритись".

Мільйони цих маленьких поступок власній слабості і великих злочинів проти власної совісті підсумовуються, і ось ми вже побрели зовсім убік від прямої дороги, про яку мріяли. І тоді сотня молодих, наївно-романтичних людей, що не розучились дивитись прямо в очі правді, кладуть свої життя під кулями снайперів, щоб випрямити ці криві стежки і знову вивести нас на пряму дорогу. Завелика ціна для прозріння. Тим більш, що основне, що треба мати на увазі, коротко, майже як у Оккама, стиснуто в сім простих слів: "Слава Україні! — Героям слава! Україна — понад усе!".

Більшості з нас достатньо лише такого нагадування. Все ж ми не росіяни і не "маленькі українці", як казав один відомий поціновувач бджіл і глечиків, ми вже переконались — від нас багато що залежить. Навіть так: тільки від нас все й залежить. Але декого, чия совість вже остаточно переможена баблом, ніякі моральні проповіді не змінять. Їх повинні змінити ми — більшість. І не проповідями. Взагалі, думаючи про таких, мені хочеться, щоб "Лезо Оккама" перестало бути просто красивим образом і перетворилось якщо не в реальне лезо бритви, то хоча б у дрючок чи батіг, яким би невидима рука невидимого дідуся Оккама шмагала б їх, як тільки намагаються стягнути Україну вбік з дороги. Хоча комусь і батога буде замало — боюсь, потрібен буде обух Оккама.