Три роки тому якраз десь о цій годині почали назрівати найтрагічніші події Майдану — наближалася страшна, пекельна ніч з 18 на 19 лютого. Коли головна площа європейського міста була у вогні, коли з боку Грушевського і Інститутської підступав «Беркут», а з боків оточили тітушки, готові стріляти і різати голови тим, хто відступатиме з Майдану. Коли свистіли кулі і летіли гранати, одна за одною падали барикади, а захисники відходили все ближче до сцени.
До сцени, з якої раптом позникали солодкоголосі сміливі депутати, а Комендант Майдану Парубій раптово так простудився, що не зміг прийти і хворів вдома на дивані. Десь розчинились Кулявлоб, Кличко і Тягнибок... Всі вони вивалять на сцену Майдану пізніше — коли вщухне стрілянина. Але не спізняться — якраз до розподілу портфелів і підіспіють.
А зараз тут лишились тільки хлопчики й дівчатка з романтичними палаючими очима, готові вмерти за Україну. І люди старші, навіть дуже літні, мирні, не військові. Тут студенти, програмісти й архітектори, будівельники і художники, музиканти й історики, підприємці, робітники, пенсіонери. З мирними хобі геймерів, рольовиків, рибалок, майстрів на всі руки. Всі вони лишились, добре знаючи після Маріїнського парку, що це може бути їхня остання ніч.
А на сцені лишився один лише Женя Ніщук, ніякий не політик, не депутат з недоторканістю — просто людина мистецтва з живою душею, актор. Беркут глумився і від Жовтневого палацу світив йому в обличчя зеленими лазерними прицілами... Зі зброї у захисників — дерев'яні палиці й фанерні щити, палаючі шини, бензин, злитий з машин у зоні досяжності (з якого тут же робили коктейлі Молотова), і взагалі — все, що горить: дерев'яні лаштунки, матраци... І ще багато-багато каміння з бруківки.
Дехто з захисників потім розказував, що намагався триматись ближче до Михаїла Архангела — було враження, що він відводить від тебе кулі і гранати. В душі пробудились древні архетипи, загострились відчуття, ожили міфи української душі, люди відчували, що то — момент істини, можливо, найважливіше, для чого вони прийшли у цей світ. Пік їхнього життя...
Падав то один, то інший, чемпіону України з дзюдо, європейському призеру відірвало руку гранатою. Бронетраспортер, що намагався зруйнувати барикаду, вдалося підпалити великою кількістю «коктейлів». Під'їхав водомет, але струмінь води був занадто слабким, щоб зруйнувати барикаду і розкидати захисників (януковичські корупціонери, як завжди, закупили за кордоном брак, наваривши на цьому маржу, і в даному випадку це зіграло на руку майданівцям). Запалав Будинок Профспілок, підпалений беркутівцями зверху і знизу. Люди не могли врятуватися, багато згоріли живцем...
Паніки не було, але багато хто вже готувався гідно вмерти. Руки втомлювалась кидати каміння, дим виїдав очі (хоча бог неначе допомагав захисникам — вітер в основному дув у бік «Беркуту»), ноги відмовлялися тримати... І коли захисники побачили натовп, що біг до них по Хрещатику з боку Центрального Універмагу, вони зрозуміли: прорвалися тітушки, і це кінець. Вони помилялися — це були хлопці з Заходу: зі Львова, з Тернополя, автобуси з якими підіспіли якраз вчасно. Коли захисники це зрозуміли, у них навіть не було сил радіти — багато з них просто падали на землю від втоми. Бо вже мали кому передати свій пост.
Але попереду була ще Інститутська...
Пошана живим учасникам тих подій і вічна слава загиблим героям! Не маємо права їх забути. Ми просто мусимо довести їхню справу до кінця.
