site.ua
sandbox

Уявіть собі ситуацію: родичі жертв Чикатило щорічно збираються в день його страти, щоб з квітами і щасливими посмішками урочисто відсвяткувати радісний День Позбавлення від маніяка, що знищив більше п’ятдесяти людей. Уявили? Класна ідея, правда? Що, ні? Кажете, що ідея ідіотична, що це жорстока й цинічна наруга над пам’яттю замучених?

Хм... А якщо щорічно збиратися з квітами і щасливими посмішками, щоб урочисто відсвяткувати радісний День Позбавлення від маніяків, які знищили не близько п’ятдесяти, а більш ніж п’ятдесят мільйонів людей? Це вже не ідіотична ідея?
Це я про ватний стиль святкування Дня Перемоги, якщо хто не зрозумів.

Покійний батько пройшов війну, закінчивши її в Берліні. Був неодноразово поранений, багато разів мав змогу не дожити до Перемоги, але чудом вижив. 1945 рік був для нього найбільш знаковим у житті. Але на 9 травня я не бачив у нього емоцій радості і щастя – швидше якась тінь печалі лягала на його обличчя у цей день. А від тих епізодів, про які все ж іноді розповідав, у мене, малого, волосся на голові ворушилось. З часом в душу запало: ця війна – то щось абсолютно за межею людяності, щось таке, що можна згадувати з острахом і соромом за рід людський, який міг дійти до ТАКОГО... То як можна щасливо радіти тому, що практично тісно пов’язано з цією війною, з піснями і танцями святкувати навіть перемогу в ній? «Ніколи знову», глибокий смуток і розуміння священності людського життя – то, мабуть, найбільш адекватне сприйняття дат 8-9 травня 1945 року.

Але є категорія людей, для яких ця дата – то своєрідний «День зомбі», в який інфіковані особини починають роздуватися від власної імперсько-мілітарної величі і не тільки радісно скачуть і блюють після високоградусного святкування, а й починають вести себе так, як ті, перемогу над ким святкують: десь у гіпофізі активізується військова істерія і ненависть до «неправильних народів», а з горлянок виривається крик: «Можем паффтаріть!». Основна маса зомбі проживає на північний схід від нас, в «братерській» Росії, але з недавнього часу епідемія присунулась ближче, пожерши частину наших територій і навіть заразивши своїм зомбо-вірусом частину українських громадян.

Тому 9 травня в Україні чекаєш з напруженням. Не через сум за загиблими у тій війні, а через очікування чергових провокацій, рашистсько-імперського озвіріння і ненависті до «бандєраффско-фашистской Окраины» під приводом дня перемоги над гітлеризмом.

Смугасті зомбі не вразливі до раціональних аргументів, вони не бачать нічого алогічного в тому, щоб ненавидіти гітлерівський нацизм, згадуючи його жертви, і одночасно ненавидіти й знищувати на Донбасі «нЄрусь хохляцкую», радіючи жертвам серед українців. Намагатись допомогти їм сприйняти світ об’єктивно – справа безнадійна. Мозок більшості з них зазнав незворотніх змін внаслідок багатовікового паразитування на ньому вірусу «Pobedobesie», що має імперську природу. Звернемось до анамнезу хвороби:

Росіянам змалечку прищеплюється переконання, що російський народ – природжений, просто таки хронічний народ переможець. Весь світ задовбав своїми перемогами. Над тевтонами, шведами, поляками, монголами, османами, прусаками, французами, біло-фінами, японцями, німцями, лютими бандєроффцамі, над "піндосамі" у В'єтнамі і над агресивним блоком НАТО у Чехословаччині... Навіть «над Китаем 7 523 года назад» (жаль, не вказано з точністю до місяця й дня – можна було б ще один «Дєнь Пабєди» забабахати).

Щорічне святкування 9 Травня в Росії хронічно перетворюється у колективне божевілля з кілометрами смугастих стрічок на трусах, мордах собак, афішах стриптиз-барів. І з цілими батальйонами 80-річних ветеранів, які 70 років тому брали Берлін. Дивуватись всьому цьому не слід – знакові цифри «09.05», мов Павлівська собача лампочка, запускають умовний рефлекс: логіка вимикається і нагору спливає підсвідоме. З його непомічанням протиріч. З його емоціями, що затьмарюют розум. З його кодовими фразами – «я помню – я горжусь», «деды воевали». З його архетипами – «звезда», «флаг над Рейхстагом», «Сталин-Жуков-парад Победы», «русский народ – народ победитель». А з нових – «геогиеффская лента» и «бандеры нам в спину стреляли».
Цьогорічне ноу-хау - поздоровлення ветеранів війни дружиною підмосковного депутата Оксаною Яковлєвою. На їхню честь вона станцювала. В трусах, в гімнастерці і в пілотці навколо пілона. А додатково ще звернулась до жінок: "Дєвочькі, бєрєгітє пілоткі!". Сподіваюсь, тим поодиноким ще живим ветеранам, які це бачили, дуже сподобалось.

Хоча в тій чи іншій формі «побєдобєсіє» триває постійно, змушуючи росіян звідусіль виколупувати «російських героїв-переможців» і накачувати ці, часто нікчемні, а часом придумані фігури до розмірів дирижаблю «Гінденбург». Як один клоун в цирку накачує іншого велосипедним насосом, так що скручена пом’ята фігурка розправляється, піднімає руки і розпухає схованими під одежею балонами.

Так з’являються фігура «великого героя земли Русской Александра Невского» (в дівоцтві татарського запроданця, зрадника і ката Вільного Новгорода) і цілих 28 фігур «героїв – Панфіловців» (які не існували в реальності). З найновіших – фігурки «героїчного «Беркуту», що протистояв бандерівським фашистам на Майдані», і гоп-компанія мавпоподібного Мотороли, який похвалявся особистим розстрілом 15 українських полонених. «Взвод Моторолы в бою» (олово) можна купити в Росії всього за 300 рублів. «Беркут» теж там продається. Вкупі з «Главкомом Стрєлковим». І теж задешево.

Здавалось би, логічно, щоб перемога у Світовій Війні, на олтар якої покладено стільки життів, згадувалась як величезна трагедія людства, як пам’ять про ті мільйони загиблих, як пересторога нашого мудрого досвіду військовому безумству. Як обіцянка загиблим, що ніколи не повториться той масовий психоз з одурінням своєю військовою могутністю. Під масштабні паради з демонстрацією тріумфу волі. З захватом вищістю своєї унікальної раси, яка створена перемагати, панувати і рятувати світ від загрози з боку неповноцінних рас. З готовністю стирати з лиця планети цілі народи, анексувати чужі території під приводом захисту «своїх» і просто по праву сильного. З мріями про тисячолітній Третій Рейх. Чим світ ставиться на межу знищення...

Саме тому проводиться… масштабний парад на Красній площі з демонстрацією військової могутності і тріумфу волі. Про Світову війну (що почалась не у 1941, а у 1939) майже не говориться. Бо, перш за все, це Вітчизняна війна, війна Росії – одноосібної переможниці гітлеризму. З акцентом на унікальності свого створеного перемагати народу, спасителя світу від загрози з боку грузинських і молдавських фашистів, європейських педерастів, бандерівських нацистів, американських імперіалістів (потрібне підставити). З офіційними розмовами про право анексувати чужу південну територію і розпалювати війну на чужій східній території під приводом захисту «своїх». З неофіційними розмовами про те, що це має робитись по праву сильного, «праву русского», і з побутовою впевненістю у тому, що росіяни – вища раса, а чорножопих чурок треба стерти з лиця планети (хохлів краще – у крематорій (© Іван Охлобистін)). І з мріями про відновлення Імперії на чолі з Москвою – Третім Рейх… пардон, Третім Римом.

На неофіційному, побутовому рівні взагалі все відвертіше й правдивіше – не треба прикидатись перед світом хорошими. На цьому побутовому рівні сила завжди цінувалась вище справедливості. Часто вона й була справедливістю. Відоме кіношне «В чем сила, брат? – В правде!» то дійсно про росіян. Треба тільки врахувати, що правда для них зазвичай і була синонімом сили. З цією поправкою афоризм виглядатиме як «В чем сила, брат? – В силе!» Перед вами типовий зразок парадоксального російського дзен-коану. Осягається не розумом, а душею. Найкраще – «загадковою російською душею».

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації