Поточна ситуація стисло, але повно проаналізована у попередній статті, не будемо повторювати. Рік, що минає, став у цілому роком втрачених можливостей: модернізаційні зміни обмежені, часто поверхові та не є незворотними. Темп змін значно впав порівняно з початком року — система загальмувала. Ми маємо (в цілому) найкращий уряд, найкращий парламент і найкращого президента за всі роки незалежності, але всі три компоненти системи влади набагато гірші за очікування суспільства і постійно розчаровують. Запит на рішучі реформи виявився невиконаним, і ми розуміємо, що в сьогоднішніх умовах він нездійсненний.

Ми маємо глибоку політичну кризу, яку марно сподіватися подолати колективними заявами. Які сценарії можливі, якщо розглядати суто політичну площину і не виходити за рамки конституційного устрою?

1. Оновлення уряду. Це було би найпростіше і з найменшими втратами для країни (правда, з великими втратами для певних представників політичної еліти). Призначити повністю професійний уряд без політичних квот та представників кланів. Уряд технократів на чолі з прем'єром-технократом. Ми писали про це рік тому, але марно. Більше того, ще у грудні 2013, на Майдані, ми бачили це єдиним виходом із кризи, яку передбачали після перемоги Майдану (хоча тоді ще не розуміли, яким чином це станеться). Професійні уряди врятували і трансформували всі успішні постсоціалістичні країни. Політики не здатні на це, адже, за відомим висловом, «державці відрізняються від політиків тим, що політик думає про наступні вибори, а державець — про наступне покоління».

Але навряд чи нинішній парламент здатен прийняти таке державницьке рішення. Рівень протистояння вже досить великий, консолідації очікувати годі, а політичні партії вже починають ділити шкіру виборця на наступних парламентських виборах, сподіваючись виграти більше, ніж минулого разу. Це означає, що вибори невідворотні.

2. Оновлення парламенту. Знову країну битиме лихоманка, але це ми переживемо. Проблема в іншому: наступний парламент буде гіршим за нинішній. Буде більше Окупаційного блоку, буде більше різноманітного популізму. Навряд чи суттєво збільшиться представництво «партії майбутнього» — молодих політиків, націлених на модернізацію країни. Адже вони знову не створили політичної сили, яка могла би набрати свої бодай 7%, а може, й 15%.

І це означає, що новий парламент знову буде нетривкий: якщо наступні вибори будуть навесні, то ще одні можуть бути восени. Само по собі це не страшно, якби не війна та економічна криза. У здоровій економічній системі політичні кризи та парламентські вибори можуть бути хоч кожні півроку, і це жодним чином не зачіпає власника маленької піцерії чи програміста, фермера чи домогосподарку. Без здорової економіки постійні перевибори — це шлях до Руїни, а здорова економіка — це якраз те, чого не хоче хвора політика.

3. Загострення. Політична система не лише загальмувала, але й законсервувалася. Але нині не 2005 рік, коли всі розчаровані підуть додому і всядуться перед телевізорами. Тоді були мир та економічне зростання. Тоді не було таких випробувань і такої високої ціни. Зараз є війна та криза. Зараз є ненависть, зброя і відсутність страху. Це смертельна суміш. Пройти «між крапельками» не вдасться. Все може закінчитися кров'ю і полум'ям. Великою кров'ю і великим полум'ям. І це, в принципі, кінець. Тому що коли терпіння (велике, але не безмежне), урветься, то вибух не буде точково-хірургічним. Це буде хвиля, яка змете півкраїни. І може змести всю країну з мапи світу.

Чи є четвертий сценарій? Так, він є.

4. Широкий рух на підтримку змін. Відкритий та організований, мирний, але жорсткий тиск на політиків через медіа, соціальні мережі, вуличні акції, заяви бізнесових спільнот та моральних авторитетів, діячів культури та фронтовиків. Рух, побудований за принципом Майдану, — без єдиного центру, з яким можна домовитися, без єдиного лідера, якого можна підкупити чи залякати. Рух, що матиме десятки різноманітних проявів, об'єднаних лише метою та цінностями. Рух, що згуртує мільйони людей, попри їхні ідеологічні розбіжності, бо нам всім потрібно одне й те саме, а потім будемо сперечатися про деталі. Рух, що примусить політиків швидко приймати рішення під страхом перевиборів чи набагато більшого зла. Рух, дуже схожий на той, що виник на межі 1990-х та врешті здобув для України незалежність.

Якщо це здається комусь нездійсненним, у мене для вас два пояснення, емоційне та наукове. Спочатку емоційне: Майдан, який ще живий у пам'яті кожного причетного. Майдан переміг диктатуру, і це зробили звичайні люди, а не політики. Просто цих людей було дуже-дуже багато, і вони не зважали на ідеологічні розбіжності, соціальний статус, конфесійну приналежність чи етнічне походження. Розмір має значення. Півмільйона людей, серед яких було декілька тисяч сталевих сердець та декілька сотень відчайдушних героїв, виявилися сильніші за диктатуру. Тож десятки, не кажучи вже про сотні тисяч людей будуть сильнішими за нинішній політикум, наляканий та слабкий, розпорошений та тремтячий, сильний лише своєю брехнею та маніпуляціями.

І не потрібно нових майданів, з революційним антуражем наметів та барикад. Цей час минув, нині це виглядатиме театральною виставою. Нинішній рух, скоріше за все, буде жвавим і веселим. Він не матиме географічного розташування, скоріше це будуть сотні різноманітних акцій, що битимуть в одну точку, та системна робота команд над розробкою і просуванням законів та підзаконних актів.

Тепер пояснення наукове. У фундаментальній праці Дуґласа Норта «Насилля та соціальні порядки», яка нині вважається ключовою працею у сфері модернізації суспільств, доведено: зміни відбуваються шляхом розколу еліт. Частина еліт «зраджує» інтереси своїх спільників, чи то через інстинкт самозбереження, тобто під тиском страху негативних сценаріїв, чи то через усвідомлення, що у модернізованій системі їхні статки виростуть у рази. Все це відбувається під тиском соціальних груп, що активно прагнуть змін. Без такого тиску еліти консолідовані та непорушні в обороні своїх привілеїв. І краще, коли еліти розумніші, бо тоді зміни відбуваються швидко, безкровно та необоротно.

І, звичайно, паралельно запускається процес оновлення еліт. Ми давно цього чекаємо, і самих лише нових поліцейських не досить. Зміни мають торкнутися кожного міністерства, кожного державного підприємства, кожної військової бригади, кожного суду, кожного містечка.