На річницю Майдану я написав сім коротких тез, а тепер хочу їх розкрити.

1. Якби тоді не вийшли — все було би нині настільки погано, що ви й уявити не можете. Саме тому не можете уявити, бо це змінило реальність.

Нагадаю, що Майдан почався як рух за підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом в умовах, коли очільники держави робили вибір між двома альтернативами. Другою альтернативою був Євразійський економічний союз — по суті, стартовий етап інтеграційного проєкту з відновлення СРСР, розпад якого став, за словами Путіна, «найбільшою геополітичною катастрофою століття». В умовах економічної кризи, ознаки якої вже були очевидними у другій половині 2013 року, без допомоги чи то зі Сходу, чи то із Заходу Україна вже не могла обійтися. Отже, відмова від європейського вектору неминуче означала радянський вектор. Що би це означало для України? По-перше, ситуація з громадянськими правами і свободами швидко наблизилася би до російської. По-друге, російський капітал швидко витіснив би український у ключових сферах, а це також унеможливило би олігархічний лад як основу української демократії: коли є лише один центр сили, будь-які державні інституції перетворюються на іграшку самодержця. По-третє, країну накрила би повзуча русифікація набагато більшої інтенсивності. Народ би отримав певні економічні вигоди, фактично продавши свою ідентичність, права й майбутнє в цілому за невелике короткострокове покращення, як це сталося у самій Росії. Маючи терпіння, Росія просто «задушила би в обіймах» Україну, а невеликі групи спротиву були би ізольовані на російський манер.

Ця геополітична перемога дала би Росії набагато більше сил, впевненості й міжнародного авторитету для руйнації європейської та євроатлантичної єдності, експорту хаосу й насилля. Позиції правих і лівих радикалів в Європі та Америці були би набагато сильнішими. Європейський Союз зіткнувся би не з одним, а з численними спробами виходу, і навіть якби вижила його основа у вигляді німецько-французького союзу, поразка євроінтеграційного проєкту була би доконаним фактом.

Цього всього не сталося: без України не запустився процес відновлення Російської імперії, а російська агресія підірвала міжнародний авторитет Росії та її ресурсну базу. І хоча Росія отримала низку перемог, добре описаних Тімоті Снайдером у книзі «Шлях до несвободи», це були лише тактичні перемоги.

2. Зміни, що сталися в Україні та світі внаслідок Євромайдану, сильно недооцінені більшістю українців. Життя у плині часу наводить фокус на дрібне й болюче, а велика рамка втрачається. Ми не бачимо розвороту історичної траєкторії, бо це завелика штука.

Отже, якщо брати велику рамку, то Євромайдан означав переламну точку геополітичних процесів: проєкт відновлення Російської імперії як світової потуги зазнав поразки разом з проєктом розвалу євроатлантичного світу.

Але це велика рамка, а що змінилося в Україні?

Провал багатьох важливих реформ та розчарування українців затьмарюють масштаби змін, які сталися за 7 років. По-перше, Україна остаточно зробила свій вибір на користь європейського вектору розвитку (нині цей вибір стабільно підтримує більшість в усіх регіонах України). По-друге, незважаючи на те, що програма реформ, передбачена Угодою про асоціацію з ЄС, виконана лише приблизно на 50%, — загальний обсяг реформ лише за 2015-2016 перевищує всі домайданні роки (ось є фундаментальне дослідження на цю тему). Дерегуляція та реформа публічних закупівель, реформа фінансового сектору та управління державною власністю, освітня реформа, антикорупційна реформа, децентралізація та реформа державного управління, список можна продовжити на десяток позицій — навіть там, де були досить непевні й непослідовні кроки, вони перевершили все попереднє, а в певних сферах були досягнуті неабиякі результати, відзначені міжнародною спільнотою. Хоча війна, анексія та окупація обмежили можливості економічного зростання, українська економіка у 2019 році по багатьох показниках давала значно кращі результати, ніж у 2013.

Але найбільші зміни відбулися не в державі, а в суспільстві — воно завжди більш динамічне, більш пластичне, ніж держава. Як показує нещодавнє Світове дослідження цінностей, значно виросла довіра українців одне до одного. Зміцніла та викристалізувалася ідентичність, відбувся розворот в бік української мови та культури (нагадаю, здоровий націоналізм є основою суспільної модернізації). Добровольчий і волонтерський рухи показали безпрецедентну залученість українців до спільної справи, а нові люди стали формувати основи нової культури державної служби і навіть політики. Зрозуміло, що всі ці зміни зачепили не всіх.

Детальний перелік змін зайняв би не одну сторінку, і він не дуже потрібен: одні люди й так бачать зміни; інші чули про них, але не відчули на собі, тож розповіді марні; а треті впевнені, що всі зміни на гірше, тож їх не переконати.

3. Революція триває як еволюція, і це добре. Хороша революція швидко переходить в еволюцію: повільно та з відкатами, але менше крові й надійніше. Метою була не зміна облич, а зміна ладу. Зміна ладу потребує покоління.

Інерція суспільного розвитку здатна кого завгодно зробити песимістом. Західноєвропейські соціально-політичні досягнення проростали століттями. Нехай нас не вводить в оману слово «революція» — нас всіх у школі зробили марксистами, тож це слово для нас означає щось дуже стрімке й рішуче. Нідерландську революцію — першу у світі модернізацію — самі голландці називають «80-річною війною». Велика французька революція завершилася диктатурою, потім реставрацією монархії, ще однією спробою і ще однією реставрацією, і лише через 80 років республіка остаточно перемогла. Але це не означає, що всі нації приречені на такий довгий шлях (хоча не можна оминути згадку про 40 років поневірянь по пустелі біблійних євреїв). З часу, коли на планеті з'явився осередок вільного світу (я дозволю собі цей термін часів Холодної війни), вільний світ підтримує тих, хто хоче приєднатися, і надає їм допомогу (до речі, в цьому суть Угоди про асоціацію з ЄС). Лише 14 років знадобилося країнам Центральної та Східної Європи для переходу від комуністичних режимів до повноцінного членства в ЄС. Одне покоління під американською безпековою парасолькою — і Південна Корея стала модерною країною.

Ми бачимо багато прикладів, як занадто висока швидкість змін стає причиною великої крові (у гіршому випадку) чи відкатів назад (у кращому випадку). Це тільки в дитячих казках добро перемагає зло у рішучому остаточному двобої, а в дорослому житті всі процеси повільні й поступові. І точно краще мати Славетну революцію на зразок англійської, ніж Велику на зразок французької. Для цього треба знати механіку революцій, яку ми описали у спільній статті з Михайлом Винницьким.

Майдан часто наголошував на вимозі зміни не облич, а системи, тобто суспільного ладу. Суспільний лад нинішньої України можна охарактеризувати як демократичний феодалізм, а це дуже стала й тривка система. Перемогти феодалізм може лише буржуазна революція, яка неможлива без буржуїв — без екстраординарної політичної активності нового класу. А з цим поки що слабенько. Феодали не зроблять буржуазну революцію для буржуїв і за буржуїв. Нагадаю ще Френсіса Фукуяму, який закликав українців не говорити «немає політичної волі», а натомість визнавати: «Ми не створили достатньо потужну коаліцію для просування змін».

4. Для багатьох Майдан став ініціацією — переходом до зрілості. Ці люди ніколи не забудуть той досвід, навіть якщо згодом було багато інших досвідів. Масова ініціація — само по собі подія історичного масштабу.

Ініціація — перехід від підліткового соціального статусу до дорослого — є необхідною частиною становлення особистості, тому таке велике значення це має в усіх древніх та традиційних культурах. Позбавлені ініціації радянські громадяни залишалися у переважній більшості дорослими дітьми, якими було дуже зручно керувати (трохи більше описано тут). Водночас ініційована людина вже ніколи не зможе бути такою, як раніше. На Майдані це часом описували словом «вкурвило». Кого вкурвило, той / та вже не повернуться до м'якого болота безвідповідальної інфантильності. Великі події ініціюють одразу сотні тисяч людей, і вже завдяки цьому вони посідають місце в історії.

Проблема інфантильності пострадянських людей є однією з ключових перешкод для нашого руху (див. також нижче). Отже, коли раптом дорослих стає значно більше, це неабиякий ривок у майбутнє.

5. До Майдану були не готові: громадянське суспільство, інтелектуальні спільноти, медіа, опозиційні партії. До Майдану були готові: окремі політики, Росія, олігархи. Хто більше готовий, той забирає більшу частину виграшу. Наступного разу треба бути готовим.

Ще у перші дні Майдану, оцінюючи й прогнозуючи події в невеличкому колективі Громадського оперативного штабу, ми виявили, що Росія є єдиним активним суб'єктом у ситуації. Ні Янукович, ні опозиційні партії та політики, ні громадяни не були готові до такого розвитку подій. Звичайно, тактичні рішення приймалися Росією експромтом, та ще й на основі хибної картини української реальності (це дуже добре для нас), але стратегія ліквідації України як суб'єкта розроблялася заздалегідь, і що важливо, це цілий букет стратегій: хто краще підготувався, той має потужніші варіанти виграшу.

З усіх українських суб'єктів швидше за всіх зорієнтувалися олігархи. І хоча деяким з них нині ведеться не дуже добре, в цілому феодально-олігархічний клас не випустив кермо.

Українське громадянське суспільство виявилося не готовим ні інтелектуально, ні політично. Лєшек Бальцерович розповідав, що вони з друзями ще 1978 року почали готуватися до падіння комунізму, і коли у 1989 вікно можливостей раптом відкрилося, вони були готові. Ми ж лише у середині січня 2014 усвідомили: скоро Януковича не буде, а питання, яку країну будувати після нього, залишається відкритим. Пишаюся тим, що разом з майже тисячею інших людей ми у лютому-квітні 2014 року розробили перші візійні документи («Нова Країна"), що потім були багато разів використані при стратегуванні конкретних реформ.

Так само ми не були готові політично. Розмови про "партію Майдану" точилися у 2014, 2015, 2016, 2017, 2018, 2019… А більш організований завжди перемагає менш організованого. Для мене особисто найближчою до цінностей Майдану є партія "Голос", але їй ще багато треба працювати, щоб зайняти певну чітко окреслену політичну нішу.

Ступінь інтелектуальної та політичної готовності нині набагато більший, ніж 7 років тому, але все ще недостатній. Тому завдання громадянського суспільства нікуди не поділися. Передаючи долю країни щоразу людям, які виросли у старій системі, ми потім дивуємося, чому все пішло знову не туди.

6. Активна меншість визначає напрямок, пасивна більшість визначає темп руху. Цей баланс є визначальним для всіх без виключення реалій останніх семи років.

Ми живемо у своїх інформаційних бульбашках, не довіряючи часом навіть соціологічним даним, і тому підсумки виборів можуть нас шокувати — адже в нашому оточенні все навпаки. Але треба визнати, що всі Майдани по всій країні, всі добровольчі, волонтерські та реформаторські рухи охопили щонайбільше 15-20% громадян. Решта залишилася там, де й була, і знову шукатиме прості рішення складних проблем. І нам доведеться з цим миритися, бо, хоч демократія і пропонує дуже повільний шлях, але авторитаризм не дає жодних гарантій.

Водночас є одна екстраординарна річ, характерна для постмайданівської України. Вперше сформувалася когорта людей, готових залишити кар'єру чи бізнес і йти змінювати країну, розуміючи, що ніхто не подякує, але помідорами закидають. Таких людей, що прийшли після Майдану та проявили чесність і професіоналізм в урядовій і парламентській роботі, понад 500 (а якщо брати ще й місцеве самоврядування, то значно більше). І хоча нині більшість із них стомилися, розчарувалися, були звільнені, а нині кажуть "ніколи більше" — ця перша "атака легкої бригади" змінила дуже багато. Тепер нам потрібна "атака важкої бригади", і я вірю, що її час настане.

7. Все буде добре. Головне — не здаватися. Це марафон, а не спринт. Спринтери можуть бігти естафету: стомився, передай іншому. Хто здався, сходить із дистанції. Хто не здався, дійде до кінця.

Так чи інакше, українська модернізація триває. Тут справедливо питають, а що в кінці? Що можна вважати KPI (ключовим показником ефективності) наших трансформацій? Без чіткої візії, що саме має бути в кінці, рух неможливий. Політики не виставили нам такої картинки майбутнього. Членство в ЄС не може бути таким цільовим показником, бо ніхто не знає, що буде з ЄС. Я особисто пропоную в якості такого ключового показника — членство у клубі розвинених країн (ОЕСР). Це означатиме, що ми суттєво просунулися в усіх сферах, важливих для пересічного громадянина: добробут, справедливість, права людини тощо. На мій погляд, оптимістичний термін — виконати умови і подати заявку до 2025, отримати членство до 2030. Це не так красиво і символічно, як членство в ЄС, але ж людям потрібні не символи, а реальний добробут, реальне правосуддя тощо.

Де брати сили для всього цього? Мені здається, їх можна черпати у минулому, у теперішньому та в майбутньому: в історії України, яка стала незалежною і соборною попри все; в нинішніх історіях успіху українських підприємців, реформаторів, дизайнерів, вчених, спортсменів тощо; у візії майбутнього, яка надихає і дає сили.