Автори: Валерій Пекар, Тарас Бик, Тетяна Катрич, ГО «Деколонізація»

Українське суспільство потроху починає усвідомлювати, що росія буде продовжувати війну стільки, скільки зможе, і припинить лише тоді, коли не зможе. Що війна ведеться не за території, а за існування української держави та нації. Що війна є екзистенційною (війна за право жити) не лише для України, а й для російської імперії в тому вигляді, в якому вона нині існує. Що не можна знищити все населення чи окупувати всю територію росії. Що палаюча Москва або смерть Путіна не є запорукою зміни імперської політики. Що припинення вогню буде лише тимчасовим, якщо імперія збереже спроможність напасти знову.

Це ставить на порядок денний гостре питання: які сценарії означатимуть для України сталий мир та як цього досягти. Без детального аналізу сценаріїв розвитку ситуації в росії та ставлення до цих сценаріїв країн Заходу, Сходу й Півдня ми не зможемо знайти ключі до сталого миру.

Різноманітність та численність сценаріїв для РФ свідчить про високий рівень невизначеності та необхідність навести лад у сценарному просторі. Нам потрібна система координат, в якій ми зможемо обговорювати проблему між собою та з іноземними партнерами й союзниками.

Передусім варто сказати два слова про західну ілюзію, що в росії можлива демократія (на щастя, українці краще знають росію й такої ілюзії зазвичай не плекають). Імперії не бувають демократичними, але справа навіть не в тому. В історії є певна стежкозалежність, тобто залежність від пройденого історичного шляху: те, що часто траплялося раніше, є ймовірнішим за те, чого не бувало ніколи. В росії демократії не було ніколи, хоча можна вважати умовно демократичним період від розпаду СРСР наприкінці 1991 до розстрілу парламенту восени 1993. Для демократії потрібні демократи та демократичні інституції, від політичних партій і незалежних медіа до виборчих комісій та судів. Демократів нема, натомість є імперський ресентимент. Тут варто процитувати російського філософа Ніколая Бердяєва: «З лютого по жовтень 1917 року перед захопленим російським поглядом пройшли парадом всі можливі партії та ідеї. І що ж вибрала російська людина? Те, що мала: царя та імперію». Те саме сталося знову у 2000 році.

Для повноти зауважимо, що переважна більшість так званих «хороших русскіх» (псевдоліберальної московської опозиції) є такими ж імперцями, як і путінці, мріючи про збереження імперії, тільки на чолі із самими собою. Але такі мрії марні, бо впливовість цих людей за межами своїх крихітних бульбашок дорівнює нулю.

Два базових сценарії

Зазвичай сценарний простір для росії в уявленні західних аналітиків та політиків, окрім демократії (неможливої, на наш погляд), включає два основні сценарії.

Першим сценарієм (чи скоріше групою сценаріїв, з огляду на різноманітність шляхів досягнення цього стану) є консолідація влади в Москві. Це означає закручування гайок до рівня сталінізації, остаточне й повне переведення економіки на воєнні рейки, масову мобілізацію, ще більші репресії проти незгодних. В такому сценарії ескалація війни невідворотна, більше того — дуже ймовірним є розширення війни на нові театри воєнних дій. Це поганий сценарій для Європи (й України як її частини), поганий сценарій для США (бо підсвічує їхню стратегічну неспроможність), натомість дуже гарний сценарій для Китаю — адже така сталінізована росія стає сателітом Китаю, повністю залежним від нього економічно, технологічно, політично тощо.

Другим сценарієм (чи скоріше групою сценаріїв) є колапс влади в Москві. Це означає хаос у величезній країні, що несе абсолютно неприйнятні ризики: поширення ядерної зброї, війна всіх проти всіх з наслідком у вигляді гуманітарної катастрофи та масштабної кризи біженців, зростання радикалізму та вхід Китаю у вакуум влади з привласненням всього, що погано лежить, — а погано лежить в цьому сценарії все. Це ще гірший сценарій для Європи й США, але прекрасний для Китаю, який набуває прямого контролю над всіма російськими ресурсами.

(Окремо зауважимо, що в першому сценарії консолідації влади немає механізмів легального правонаступництва, тож у випадку зміни влади новим очільникам знадобиться кілька років для консолідації влади, а в цей час контроль знижується, очікування зростають, в результаті є значний ризик скочування в колапс.)

Сценарій колапсу настільки поганий, його ризики настільки вагомі й неприйнятні, що в західних еліт виникає бажання уникнути цього сценарію за будь-яку ціну. Це створює для України додаткову загрозу, що нами можуть пожертвувати, лише щоб не стався колапс росії (у сценарному аналізі завершення війни це сценарій «Повтор 1917-1921», не дуже ймовірний, але варто тримати його в пам'яті).

Отже, маємо два сценарії для росії, обидва погані для Заходу, гарні для Китаю. Як таке може статися? Адже Захід (Америка й Європа разом) є найбільшою економічною, політичною й військовою потугою планети. Чому ж Китай завжди перемагає?

Пастка москвоцентризму

Стратегічна мудрість каже: якщо всі сценарії для вас погані, значить, хтось навмисне звузив для вас рамку (це називається фрейминг), щоб ви бачили лише погані сценарії, а всі інші залишилися поза рамкою.

Ця пастка для Заходу виникла не 4 і не 12 років тому, навіть не 35 років тому, а значно раніше. Ім'я цієї пастки — москвоцентризм, тобто переконання, що все важливе в росії відбувається в Москві. Це одна із класичних «сліпих плям» Заходу, створена десятиліттями «російських студій». Москвоцентризм визначає західну політику протягом останніх півсотні років (див. книгу Юджина М. Фішела «Московський фактор»).

Москвоцентризм Заходу як системне явище добре нам відомий. 1 серпня 1991 року президент США Джордж Буш-старший прибув до Києва, щоб із високої трибуни закликати українців та українок зберегти Радянський Союз та не допустити проголошення незалежності (ця промова отримала глузливу назву Chicken Kyiv speech — котлета по-київськи). Від зустрічі з прихильниками незалежності президент США відмовився.

Нині, майже 35 років по тому, ми бачимо другу страву із тієї самої серії — назвемо її «котлета по-татарськи». Знову за межами Москви нічого не видно. (Зауважу, що для розуміння будь-якої системи треба взяти кілька типових точок системи, а не одну нетипову, якою є Москва стосовно росії.)

Невже немає іншого виходу? Адже, як стверджує народна мудрість, «навіть якщо вас проковтнуло чудовисько, у вас є принаймні два виходи». Очевидно, вихід є, треба пошукати його за межами штучно створеної рамки.

Розширений сценарний простір

Навіть без спеціальних знань з математики зрозуміло: якщо у вас є лише один біт інформації (як в наведеному вище сценарному просторі: сильна Москва чи слабка Москва), то ви маєте лише два сценарії. Одновимірна модель обмежує нас лише поганими сценаріями. Хочете вийти за цю рамку? Мусите додати ще один біт інформації, щоб отримати двовимірну модель. А що там в регіонах? І тоді ми маємо вже 4 сценарії.

Перший із двох додаткових сценаріїв являє собою перебалансування влади між сильним центром та сильними регіонами — перетворення російської федерації на справжню федерацію, де регіони мають по суті право вето (подібні ідеї були, кажуть, в основі перетворення післявоєнної Німеччини на федерацію). Не дуже ймовірний сценарій, але він добре «продається» на Заході, який вірить в демократію в росії. Якщо імперія точно не може бути демократичною, то федерація має таку можливість.

Другий сценарій означає керовану, «акуратну» дезінтеграцію з утворенням нових незалежних держав. Це можливо, адже російська імперія у ХХ сторіччі розпадалася двічі: у 1917 році хаотично, у 1991 керовано. Що вже було один раз, може статися й знову. Нижче ми розглянемо паралелі між 1917, 1991 та нинішніми процесами.

Оці два сценарії, що в нижньому рядку, ми будемо називати сценаріями деколонізації. Один із можливих варіантів зображений на мапі (подібних мап є чимало, вони відрізняються в основному конфігураціями центральної росії).

З національними республіками все більш-менш зрозуміло. Кому не зрозуміло, в цьому документі наведені 27 типових питань і відповідей про корінні народи росії, включаючи найбільш поширені запитання щодо чисельності народів, збереження їхньої ідентичності й культури, готовності до незалежності, економічної й політичної самостійності тощо.

Але на мапі ми бачимо не лише національні республіки, а й російськомовні регіони із сильною локальною ідентичністю. Сибір схожий на Канаду чи Австралію за історією заселення й віддаленістю від імперської столиці. Уральці пам'ятають Уральську республіку, проголошену 1993 року. Ідея Республіки Інґрія, спочатку маргінальна, набуває все більшої популярності (див. серію про Масяню, де дія відбувається саме там).

Але повернемося до ключових ризиків, які лякають Захід у випадку хаотичного колапсу. Чи не станеться те саме у випадку керованої дезінтеграції?

По-перше, ядерна зброя. Вона досить локалізована, розміщена далеко не у всіх регіонах РФ, й потребує чималих витрат на своє утримання, а також робить регіон заручником Кремля (див. книгу Мар'яни Буджерин «Бомба у спадок»). Вагомі гарантії безпеки дозволять обміняти ядерну зброю на економічну підтримку й міжнародне визнання нових незалежних держав. Тільки зброя має передаватися не Москві (помилка 1990-х), а міжнародній агенції. І гарантії безпеки мають бути реальними, але це невелика плата світу за зменшення ядерної небезпеки.

По-друге, конфлікти. Балканські війни почалися не тому, що воювали всі проти всіх, а тому, що імперська армія прагнула перешкодити незалежності нових балканських держав. Ефективне стримування Москви стане запорукою миру, а для цього її треба позбавити ресурсів, які вона викачує з регіонів.

По-третє, радикалізм. Найчастіше тут бояться ісламського радикалізму. Але ж іслам є традиційною релігією багатьох народів РФ, і саме він допоміг їм зберегтися попри століття русифікації. Радикалізація якраз і є відповіддю на неможливість законним шляхом реалізувати свої права й інтереси. Утворення незалежних держав спрямує енергію активних людей на національне відродження.

Четверте, Китай. Народи, які прагнуть звільнитися від московської імперії, роблять це не для того, щоб потрапити в руки іншої імперії, ще жорстокішої. Традиційно тюркські та монгольські народи ставляться до Китаю з недовірою та страхом: у них перед очима доля уйгурського та тибетського народів. Натомість сьогоднішня РФ потрапляє у все більшу залежність від Китаю, і це становить загрозу інтересам Європи та США.

Імперські «скрєпи»

Як же станеться деколонізація російської імперії? І коли це станеться?

Історія доводить: по-перше, жодна імперія не є вічною. Всі імперії минущі й рано чи пізно розпадаються. По-друге, процес занепаду складається з двох — поступової повільної передбачуваної деградації, яку можна добре прорахувати, і стрімкого раптового колапсу, момент і характер якого передбачити практично неможливо. Саме такі раптові речі люди звикли називати запровадженим Нассімом Талебом терміном «чорний лебідь», але в даному випадку йдеться не про непередбачувану, а про добре передбачену й давно очікувану подію, лише конкретна дата і перебіг подій нам невідомі; з іншого боку, чим далі рухається вниз поступовий занепад, тим частіше й більшими зграями літають «чорні лебеді».

Давайте згадаємо, як це було у 1991 році. На початку року Радянський Союз, попри наростання проблем, все ще був другою країною світу, ядерною супердержавою, яка визначала долю планети разом із США та мала десятки залежних країн на різних континентах. У березні 1991 відбувся референдум щодо збереження СРСР, на якому майже 78% тих, що взяли участь, проголосували «за» (в Україні понад 70%). Навесні та влітку 1991 року численні звіти західних аналітиків стверджували, що Радянський Союз залишиться стійким. 1 серпня 1991 сталася вищезгадана промова «котлета по-київськи» — зберегти СРСР за будь-яку ціну.

А далі все було швидко. 19-21 серпня в Москві сталася спроба державного перевороту. 24 серпня 1991 Верховна Рада України проголосила незалежність України. 1 грудня 1991 відбувся референдум щодо незалежності України, на якому 90% проголосували за незалежність, у тому числі на сході України понад 80%, в Криму понад 50%. 5 грудня 1991 Верховна Рада України оголосила договір 1922 року про створення СРСР нечинним. 8 грудня 1991 відбулася зустріч керівників трьох республік у Біловезькій пущі. 21 грудня 1991 в Алма-Аті припинення існування СРСР було підтверджено рішенням вже 11 республік. 25 грудня 1991 президент СРСР оголосив про свою відставку. Прапор СРСР над Кремлем був спущений. 26 грудня 1991 Верховна Рада СРСР ухвалила постанову про припинення існування СРСР. Радянський Союз припинив існування як політична одиниця та суб'єкт міжнародного права.

Все це сталося за один рік. Радянський Союз занепадав дуже повільно, а 1991 рік став для нього останнім. Детальніше див. книги Сергія Плохія «Остання імперія» та Олександра Зінченка «Як українці зруйнували імперію зла».

Отже, що тримає імперію докупи? Дослідимо імперські «скрєпи».

Найважливішим серед них є перерозподіл грошей. Москва викачує ресурси з регіонів, щоб потім перерозподіляти їх. Грошей бракує все більше, бо російська економіка перебуває в процесі поступового занепаду. Це означає, що регіони-донори центрального бюджету віддають щоразу більше, лишаючи собі менше. А регіонам-реципієнтам дають все менше й менше. Лише Москва в жодному разі не повинна постраждати й побачити на собі ефект від війни. Суттєве зменшення доступних коштів викликає незадоволення в регіональних еліт.

Другий фактор — страх перед силовиками. Він поступово зменшується тією мірою, як російські силові структури зазнають все нових поразок. Але швидше працює інший фактор — брак особистої безпеки лідерів місцевих кланів. Побоюючись нелояльності, з Кремля їх постійно обіцяють поміняти на більш лояльних, для цього існує низка програм. А втрата посади в росії означає втрату майна й також, скоріше за все, свободи і здоров'я, а може, й життя. Абстрактний страх перебивається близьким конкретним.

Третій фактор єдності імперії — спільна ідентичність, тобто спільна картинка минулого. Попри всі зусилля московської пропаганди, не вдається створити єдиний русифікований «російський народ», як комуністам не вдалося створити «радянський народ», що поєднує таких різних естонців, грузинів та узбеків. На заваді пропагандистським зусиллям стає ще й традиційний расизм «великоросів», який також підживлюється офіційними мас-медіа. Люди, які стверджують «я чеченець, але я русскій», існують лише у пропагандистських роликах.

Четвертий фактор — спільна ідеологія, тобто спільна картинка майбутнього. Її немає. Всі зусилля російської пропаганди засновані на минулому («дєди воєвалі") та спрямовані у минуле. Політичні фігури та офіційні медіа мовчать про майбутнє, і навіть цілий жанр наукової фантастики (який, напевно, асоціюється у вас із зорельотами та галактиками — щось точно про майбутнє) перекваліфікувався на опис альтернативного минулого, в якому росія перемагає там, де в реальній історії зазнала поразки.

П'ятий фактор — брак кар'єрної мобільності еліт. Це тонкий фактор, але він свого часу потужно спрацював при розпаді боліваріанської Великої Колумбії. Лояльність еліт до великої держави тримається доти, доки центр гарантує кар'єрну винагороду. Коли кар'єрні ліфти блокуються, а кар'єристів очікує "скляна стеля", виникає спокуса поміняти маленьку посаду у великій країні на велику посаду у маленькій країні. Попри те, що Москва понад сто років була потужним кар'єрним магнітом, в нинішній росії абсолютно відсутні механізми автоматичного представництва великих національних і регіональних кланів у політиці (Політбюро ЦК КПРС, де клани мали своїх представників, які тягнули своїх людей на посади різних рівнів).

Шостий фактор — інерція. Все тримається, поки тримається, а потім раптом нічого більше не працює. Вивчення уроків 1917 та 1991 років дозволить зрозуміти, як це відбувається.

Уроки минулого

Уважний погляд на 1991 рік дасть нам наступні уроки, актуальні нині. По-перше, як вже вище було сказано, єдність та легітимність влади падають дуже поступово, а потім раптом. По-друге, ключову роль у практичному формуванні нових держав грають не національно-визвольні рухи, а старі місцеві еліти («кравчуки"). Саме вони мають спроможність і легітимність в очах населення, вплив на місцевих силовиків, ресурсну базу тощо. Водночас їм бракує картини майбутнього, а саме це мають нові лідери («чорноволи"). І тут варто відзначити, що ця спільнота активно формується та розвивається в рамках таких ініціатив як Ліга вільних націй, Форум вільних народів постросії, Антиімперський блок народів  тощо, працює над плануванням майбутнього своїх республік та налагоджує міжнародні контакти.  І в якийсь момент відбувається контакт середовищ "кравчуків" і "чорноволів" — якщо не особистий, то опосередкований через вироблену картину нової незалежної держави.

Третій урок полягає в тому, що люди понад усе хочуть стабільності й безпеки. Якщо ви ставите собі запитання, чому більшість у березні 1991 проголосувала за збереження СРСР, а у грудні того ж року за незалежність, то, певною мірою спрощуючи, можна стверджувати, що люди двічі проголосували за те саме — за стабільність, порядок і безпеку. Тільки на початку року джерелом цього здавалася Москва, а наприкінці — незалежна Україна.

Четвертий урок полягає в тому, що активна меншість завжди веде пасивну більшість. Переважна більшість людей думає лише про виживання й короткий горизонт, а зовсім не про незалежність, національне відродження чи якісь інші високі матерії. Сенси й простір вибору для них створює активна меншість, часто зовсім невелика.

Нарешті, п'ятий урок полягає в тому, що етнічні росіяни потребують бачення майбутнього так само, як і колонізовані народи. Радянський Союз би не розпався так акуратно й керовано, якби не було сенсів незалежності й картини майбутнього, створених для РФ зразка 1991 року («досить годувати бідні національні окраїни"; що цікаво, окраїни водночас проголошували "годі годувати Москву").

Давайте порівняємо нинішню ситуацію з контрольованим розпадом імперії у 1991, і ми побачимо збіг майже всіх ключових факторів: економічні проблеми, криза інфраструктури (в яку багато років не вкладалися, викачуючи гроші на воєнні потреби), ослаблення центру внаслідок всіх цих проблем, занепад ідеології та пробудження ідентичностей, брак особистої безпеки регіональних кланів, відносна зрілість регіональних еліт, ризик конфліктів.

Але водночас ми побачимо низку нових факторів, які також працюють на демонтаж імперії. По-перше, воєнна поразка чи принаймні неможливість досягти успіху у війні (афганська війна мала на два порядки менший вплив на СРСР, ніж нинішня на росію). По-друге, відсутність західної допомоги, натомість запровадження санкцій — натомість у 1991 Захід рятував російську економіку. По-третє, демографія: нині вона занепадає, на відміну від пізньорадянських часів, особливо це стосується російськомовного населення. Четверте, інтернет: навіть в умовах заборон він працює як інструмент доступу до інформації та організації співпраці, чого навіть близько не було у 1991. П'яте, історії успіху країн, які стали вільними після 1991, надихають нинішні рухи — для когось зразком є Естонія, для когось Україна, для інших Казахстан чи Азербайджан, залежно від культурної та географічної близькості. Нарешті, шосте: у 1991 на світовій арені не було інших глобальних гравців зі своїми інтересами, таких як Китай, Туреччина чи Саудівська Аравія. Ми бачимо, що нині працює чимало додаткових факторів розвалу, натомість нових факторів, що підтримують збереження імперії, не виникло. Як тільки центр слабшає нижче червоної риски, околиці тікають.

Якщо вже взялися порівнювати, треба продовжувати: це дасть нам об'ємний погляд на стан і перспективи імперії. Давайте порівняємо нинішню ситуацію з 1917 роком, коли більшовикам врешті вдалося відновити майже всю імперію — після кривавої війни, яку лише почасти можна назвати громадянською, бо у війні брали участь також армії новопроголошених національних держав, як-от українська чи башкирська.

На перший погляд, є чимало схожого у нинішній ситуації з 1917 роком, що робить ризик розпаду імперії досить високим. Дійсно, багаторічна виснажлива війна висотує ресурсну базу та моральний дух, економічні проблеми та деградація інфраструктури призводять до послаблення центру, відбувається дуже повільна (в якийсь момент станеться раптова) ерозія легітимності уряду. Водночас в нинішній росії проявляються криза ідеології та пробудження ідентичностей, а також поширюється зброя, формуються численні збройні організації та знижується вартість людського життя. Все це аж надто нагадує 1917, чи не так?

Однак більш уважний погляд побачить, що ключовим фактором відновлення імперії була наявність зрілої альтернативної політичної еліти — більшовиків. Нічого подібного нині немає: нема жодної системної сили, яка боролася би за імперську владу в Москві. Немає нічого подібного на ідеологічний фанатизм 1917 року, який міг збирати людей під прапори "червоних". Немає й релігійної легітимації старої влади, яка зіграла свою роль у згуртуванні "білих". Московські еліти залишаються ідеологічно, ідентичнісно, а часто й релігійно чужими для регіонів. Слабка та нерішуча політична альтернатива (на кшталт Тимчасового уряду 1917 року) не може втримати країну докупи.

Водночас, як ми вже зазначали, на розвал імперії гратимуть певні зовнішні сили. А глобальні гравці не виснажені, як після Першої світової, тож мають більший простір дій.

Ще одне продуктивне порівняння — нинішньої ситуації з 1945 та 1953 роками, коли імперія пережила важкий вихід із війни та смерть диктатора. Тоді імперія зберегла силу й єдність через низку факторів: перемога у великій війні та почуття історичної місії надавали сенс жертвам, легітимність елітам та відчуття єдності з елітами суспільству, а жахливі репресії й тотальний контроль регіонів поєднувалися з ентузіазмом, водночас армія мала високий соціальний статус і контроль з боку держбезпеки.

Нічого подібного немає нині. Нездатність досягнути цілей війни та розрив між елітами й суспільством підривають легітимність. Суспільство деморалізоване, атомізоване й занурене в апатію. Армія виснажена й роздратована. В умовах краху ідеології залишається лише страх. Все це означає низьку ймовірність стабілізації після потенційної кризи, вищий ризик колапсу.

З усього цього ми маємо винести два важливі уроки. По-перше, легітимність важливіша за насильство: одні лише репресії, без ідеології, не гарантують стабільності. По-друге, система вразлива без наступника та без усталеної системи правонаступництва.

Як ми вже зазначали, імперія у ХХ сторіччі розпадалася двічі. Під час першого розпаду у 1917 стали вільними Польща, Фінляндія та ненадовго країни Балтії. Розпад СРСР у 1991 став другим етапом — на жаль, не остаточним, бо російська імперія продовжує існування у вигляді нинішньої РФ, яка рухається до третього (сподіваюся, остаточного) етапу розпаду.

Цей рух дуже повільний, але в якийсь момент він перейде до стрімкої фази. Наше спільне завдання — докластися до того, аби це сталося якнайшвидше. Лише тоді Україна нарешті буде в безпеці, цього разу надовго.

Українські стереотипи та українська традиція

"…Коли ми ведемо мову про перемогу, треба чесно сказати так: перемога — це розпад Російської імперії…, — пише Валерій Залужний у програмній статті про політичну мету війни. — Все решта — просто продовження війни."

Хоча розпад імперії є єдиним шляхом до перемоги й сталого миру для України, в українській свідомості продовжують існувати численні імперські міфи: мовляв, ці народи не існують, вони русифіковані, ні на що не здатні, не прагнуть свободи; вони всі злочинці, а хто буде платити Україні репарації; вони неосвічені, не впораються з державотворенням; Росія не може розпастися, вона монолітна, режим сильний як ніколи. Критичний аналіз цих міфів можна знайти за вже наведеним посиланням на документ "27 питань і відповідей", а також у цій статті.

Водночас підтримка Україною корінних народів російської імперії сягає часів Другої світової та глибоко вкорінена в традиції українського націоналізму. У 1943 році за ініціативи ОУН був створений Антибільшовицький блок народів, що проголосив гасло "Свободу народам! Свободу людині!". Українські націоналісти розуміли, що Україна не буде вільною, поки не стануть вільними інші народи імперії.

Таким чином, українська підтримка боротьби корінних народів за незалежність має дві причини. Прагматична полягає в тому, що лише це дасть Україні безпеку і сталий мир. Водночас ідеалістична причина полягає в тому, що історична доля цих народів схожа на українську: завоювання; винищення інтелігенції, митців, державних та релігійних діячів; геноцид шляхом штучного голоду чи депортації у нелюдські умови; заселення території привезеними здалеку людьми без ідентичності (часто такими самими жертвами); зміна географічних назв і переписування історії; русифікація й обмеження використання мови, культури, релігії; врешті, примусова мобілізація на подальші імперські загарбницькі війни.

Деколонізація — сценарій виграш-виграш

Отже, деколонізація російської імперії є виграшним сценарієм для всіх. Україна та світ отримають сталий мир, глобальну безпеку, зниження ядерної загрози, нові економічні можливості. А корінні поневолені народи матимуть свободу й незалежність, економічний розвиток, збереження культури й довкілля, шанс на демократію.

На жаль, сценарний простір в цілому та вигідність тих або інших сценаріїв ще не до кінця усвідомлені ключовими світовими гравцями.

США перебувають у подвійній пастці москвоцентризму та доктрини Монро (нам належить західна півкуля, а що там у східній півкулі, нас не стосується). Але при нинішньому рівні глобалізації та технологічного розвитку сховатися у західній півкулі не вдасться, бо ключовий опонент — Китай — розташований у східній і зовсім не збирається тим обмежуватися. Як було вже зазначено, збільшення залежності росії від Китаю становить загрозу інтересам США.

Проілюструю останню тезу одним прикладом. Наступним полем бою, найбільш імовірно, стане Арктика, і Китай активно готується до цього. Запобігти китайським військовим базам в Арктиці можна не шляхом розміщення американських баз у Гренландії (це не віддаляє, а наближає світову війну), а шляхом підтримки Республіки Саха, бо вона перекриває Китаю доступ в Арктику (Саха більше відома нам як Якутія; знайдіть на вищенаведеній мапі прапор з полярним сонцем; до речі, потенційно одна з найбагатших країн світу).

На щастя, чимало консервативних американських центрів думки розуміють, що сценарії розвитку росії безпосередньо впливають на національну безпеку США. Серед них є такі, що вважають керований демонтаж росії найбільш бажаним сценарієм. Інші вважають його невідворотним, тож незалежно від бажаності радять Америці готуватися й визначатися. На жаль, ця позиція ще не стала мейнстримом в американській думці, яка здебільшого перебуває у вищезазначених пастках. І над цим треба працювати.

Європа краще розуміє свою залежність від російських сценаріїв. На сьогодні ми маємо вже низку резолюцій Європарламенту, ПАРЄ, Парламентської асамблеї ОБСЄ, які заявляють деколонізацію, деімперіалізацію росії єдиним шляхом до сталого миру й демократичного розвитку. Одна з цих резолюцій йде настільки далеко, що закликає домагатися імплементації в росії засадничого документу ООН — Декларації 1960 року про надання незалежності колоніальним країнам і народам. З міжнародними резолюціями на підтримку деколонізації РФ можна ознайомитися на сайті https://decolonization.org.ua/ua/ в розділі "Документи".

Але далі політичних декларацій на рівні європейських інституцій справа не йде. Політика деколонізації та й загалом аналіз сценаріїв для росії ще не спустилися на рівень національних парламентів й урядів країн Європи. І над тим також треба працювати.

Вигодонабувачами від керованого демонтажу російської імперії будуть також інші близькі й далекі країни. Туреччина неодмінно стане центром політичної підтримки тюркських держав і народів, водночас їй забракне сили на імперські амбіції, особливо враховуючи масштаби тюркського світу, що простягається аж до Саха. Казахстан стане першим набувачем вигід від торгівлі з республіками Поволжя. Японія не лише поверне собі території Карафуто, а й може отримати суттєвий економічний поштовх від союзу з Далекосхідною республікою (населення якої вже й так давно орієнтоване на Токіо, а не на Москву). Водночас на далеких теренах Близького Сходу, Африки, Латинської Америки політичне й безпекове повітря стане значно чистішим від виходу імперії зі сцени.

Окремо варто відзначити колосальні економічні перспективи від сценарію деколонізації росії як для західного світу, так і для нових незалежних держав. Адже країни Європи, США чи Японія зможуть розвивати торговельні відносини з незалежними державами, не сплачуючи колоніальної націнки на їхні ресурси та продукти, яка традиційно йшла на утримання корумпованого режиму в Москві та його імперіалістичні війни, та уникаючи загрози перетворення ресурсів на інструмент тиску («вепонізація"). З однієї сторони, це знизить ціни для Заходу, а з іншої — забезпечить нові держави коштами на розбудову своєї державності, а також пропорційні виплати репарацій за агресію росії проти України.

По суті, єдиною постраждалою стороною стане Китай, якому не вдасться реалізувати довгострокові стратегії підпорядкування росії. Але й він не матиме причин скаржитися: повернення Приамур'я, підступно захопленого росією у середині ХІХ сторіччя, може суттєво зміцнити продовольчу безпеку Китаю.

Нарис державної стратегії

Щоб зіграти активну роль у процесі деколонізації росії, Україна має працювати, з одного боку, на збільшення спроможності національно-визвольних та регіоналістських рухів в росії (мета, принципи й завдання такої політики описані в законопроєкті № 11402, тому не бачимо сенсу це тут повторювати); з іншого боку, формувати прийняття політики деколонізації РФ на Заході і Сході.

У безпековому вимірі деколонізація проявляється не лише у зовнішній політиці, а й у внутрішній архітектурі рішень та дій на різних рівнях відповідальності.

Держава формує політичну й правову рамку — через законодавство, дипломатію та роботу в міжнародних інституціях вона закріплює деколонізацію як складову безпекової стратегії України. Громадянське суспільство (експертні середовища, медіа, правозахисні та академічні спільноти тощо) наповнює цю рамку змістом, виробляє аргументацію, формує публічний дискурс і підтримує контакти з національними та регіональними рухами. Бізнес діє в логіці управління ризиками та довгострокової стабільності: для нього деколонізація означає зменшення ймовірності повторюваних війн, санкційних циклів і руйнування економічних зв'язків, які відтворює імперська модель. Підтримка аналітичних, освітніх і гуманітарних ініціатив у сфері деколонізації є формою інвестування в передбачувані постімперські ринки, нових суб'єктів і майбутню економічну відбудову регіону. Українське суспільство не потребує переконування у злочинному характері російської імперської моделі — це вже частина колективного досвіду війни. Ключовим є інше — формування суспільної впевненості в тому, що демонтаж імперії є можливим і досяжним політичним результатом, а не абстрактною ідеєю. Саме усвідомлення деколонізації як реалістичного сценарію переводить війну з реактивної логіки стримування у стратегічну логіку перемоги — і створює демократичний запит на включення деколонізаційного підходу до державної стратегії національної безпеки та зовнішньої політики.

Українському суспільству й політичним лідерам треба нарешті визнати стратегічну мету війни та розпочати реалізацію відповідної стратегії, об'єднуючи ресурси дипломатії, Сил оборони, громадянського суспільства та найближчих міжнародних союзників.