Між моментом, коли один із супротивників втрачає шанс на перемогу, та моментом, коли інший супротивник отримує перемогу, лежить певна відстань. Між цими двома точками у війні нема переможців. У війні завжди є переможені, але не завжди є переможці — адже можлива війна, де переможеними виявляються всі.

Ми зараз між цими двома точками. Я вірю в нашу перемогу, але вона ще не настала. Натомість РФ вже втратила свій шанс на перемогу. Вона ще може зробити так, щоб програли всі, навіть щоб програв весь світ. Але перемоги вже не може здобути, і цей доконаний факт дійшов до свідомості українців, а нині доходить до західних та східних еліт.

Настав час розібратися, чому РФ програла цю війну. Такий аналіз буде корисним не лише історикам — він наблизить нашу перемогу, яка ще не гарантована, та допоможе запобігти наступним війнам.

Війна — надзвичайно складний і багаторівневий процес, в якому зустрічаються не лише армії, не лише державні машини, а цілі суспільства. Тому перемога й поразка мають чимало граней та чинників. Спробуємо розібратися з усіма, спускаючись з верхнього онтологічного рівня до рівня геополітики і потім до рівня військової стратегії.

 

1. ВІЙНА ЗА МИНУЛЕ ТА ВІЙНА ЗА МАЙБУТНЄ

Головна, засаднича причина поразки РФ — це те, що вони ведуть війну за минуле, а ми війну за майбутнє.

Після розвалу радянського блоку країни Центральної та Східної Європи заходилися швидко модернізуватися (це добре описано у книзі «Велике переродження: Уроки перемоги капіталізму над комунізмом» під редакцією Андерса Аслунда та Сімеона Дянкова). Нові держави, що утворилися на теренах колишнього СРСР, пішли різними шляхами — країни Балтії швидко модернізувалися, країни Середньої Азії опустилися до авторитаризму. Україна застрягла у невизначеності, багатовекторності, пострадянській олігархічно-феодальній економіці та крихкому балансі регіональних еліт. Приблизно там же опинилася й РФ часів Єльцина.

Через деякий час після 2000 року, не одразу, але врешті стало очевидним, що шляхи України та РФ розійшлися. Україна поступово почала намацувати вектор модернізації, водночас РФ стала шукати способів вилікувати суспільну травму 1990-х через повернення назад. Путінський режим став уособленням цього прагнення визначеності та стабільності, а нафтові гроші забезпечили його фінансову основу. Набравшись сили, режим почав атакувати. Зв'язок між країною, що видирається вгору, і країною, що сповзає вниз, напружився і вибухнув кров'ю.

2014 рік став шоковою вакцинацією для України, яка почала модернізаційні реформи небаченим досі темпом (хоча й недостатнім, як на думку активного громадянського суспільства). Це стало додатковим стимулом для РФ нарешті розібратися з Україною, забезпечивши «остаточне вирішення українського питання» (ця риторика — лише одна з паралелей путінського та гітлерівського режимів).

Україна воює за своє майбутнє, це Війна за незалежність. Натомість РФ воює за своє минуле — за відновлення імперії, зон впливу та місця у клубі великих держав, яке вона давно й назавжди втратила.

Як відомо тим, хто вивчав науку й мистецтво стратегії, перемогти у війні за минуле неможливо. Можна перемогти лише у війні за теперішнє чи за майбутнє. Це і є засаднича причина російської поразки.

А її наслідком є кілька інших, похідних причин.

 

2. СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВ

Фундаментальна причина українського успіху та російського провалу — принципова різниця між українським та російським суспільством, що випливає з різних векторів розвитку.

Ієрархічно-централізоване суспільство радянського типу з людьми-гвинтиками під владою всесильної системи, засноване на страху, покорі та нульовій цінності людини, — зустрілося із сучасним мережевим суспільством вільних громадян, звиклих до свободи, самозарадності, взаємодії та зверхнього погляду на будь-яку владу.

(Не все ще наше суспільство таке, але критична маса. Важливіше інше: війна швидко збільшить цю критичну масу. Можливо, за наступний рік ми пробіжимо шлях 5 років. Пам'ятаєте: криза прискорює тренди, тим більше така масштабна криза як війна. Важливо лише не втратити тренд.)

Путін думав, що російська армія зустрінеться з українською армією — слабшою за визначенням, бо РФ має в кілька разів вищий військовий бюджет та всі ці роки активно вкладалася у посилення своєї армії, у новітні системи озброєнь тощо. А насправді російська армія зустрілася з українським суспільством. А перемогти ціле суспільство неможливо.

Це проявляється у чергах у воєнкомати, швидкому розгортанні територіальної оборони, масштабних волонтерських рухах, шаленій підтримці діаспори по всьому світу, партизанщині з мисливськими рушницями чи у кіберпросторі, високій мотивації бійців та їхній різнобічній підтримці з боку суспільства, в мемах про фермерів та трактори, у вражаючих акціях беззбройного спротиву в окупованих містах, у достойній поведінці обраної народом місцевої влади тощо. Таке суспільство неможливо перемогти, навіть якщо мільйонною армією окупувати всю територію. Російські сили вторгнення зав'язли не лише через військовий спротив на лінії зіткнення, а й через необхідність витрачати ресурси на прикриття неспокійних тилів.

Ще одна важлива риса такого суспільства — щільність соціальної тканини, яка забезпечує життєстійкість. Йдеться про те, що відстань між людьми у горизонтальному мережевому суспільстві значно менше (пам'ятаєте «теорію шести рукостискань»? це середнє значення по різних суспільствах), а це дозволяє швидше отримувати інформацію, перевіряти фейки, краще координуватися.

Суспільство вільних людей завжди перемагає суспільство рабів — не лише тому, що вільна людина краще навчена і вмотивована (може бути й навпаки), а тому що вільні люди здатні створювати ефективніші системи.

 

3. ЛЮДСЬКИЙ КАПІТАЛ

Є ще одна річ, яка випливає з різних векторів розвитку країн.

Неможливо розвернути країну у минуле і водночас запобігти її деградації. Якщо замість картинки майбутнього постійно годувати людей «великим минулим», яке потрібно повернути. Якщо інсталювати все більш і більш архаїчні політичні, економічні, культурні, релігійні практики. То не варто дивуватися, що люди перетворюються на дикунів. Які не здатні побудувати нормальне управління армією, бо на це не вистачає мізків — сучасна армія є досить складна штука. Які натомість здатні вбивати жінок і дітей, бо для цього вистачить найпростішого мислення. Щоб зробити дикуна цивілізованою людиною, потрібні три покоління, а навпаки — достатньо кількох років.

Якість людського матеріалу, який штурмує українські позиції та мародерить по українських магазинах і домівках, — це одна справа. Інша справа — управління військами, яке, за визначенням військових аналітиків, дуже слабке: відсутні штаб операції, координація угруповань, централізоване управління логістикою, зв'язок тощо. Командири нижчої та середньої ланки нездатні та не мають права приймати рішення, через що багато старших та вищих офіцерів знаходиться у військах та гине на полі бою.

Отже, деградація російських систем, викликана зануренням країни в минуле, зайшла набагато далі, ніж будь-хто вважав.

Натомість українська армія, в лавах якої воюють нещодавні інженери та програмісти, власники дипломів MBA та досвідчені ветерани 2014-2021 років, демонструє якісне стратегічне планування, тактичну майстерність, чітку координацію та взаємодію родів військ.

З рівня онтології спускаємося на рівень геополітики і  знаходимо там ще кілька причин, які в цілому випливають з першої.

 

4. НЕДООЦІНКА УКРАЇНИ

Путін та російське керівництво стали жертвами власного міфу. Вони так довго говорили про те, що ніякої окремої української нації не існує, що це все придумали австрійський генштаб, Ленін та ЦРУ (можете розширити цей список на власний розсуд), що самі повірили в це. Самі повірили в те, що українського народу немає, що це штучно відколотий фрагмент російського народу (частина якого говорить російською мовою, а частина якимось штучно винайденим діалектом), взятий в заручники нечисельними націоналістичними силами. А значить, майже в усіх регіонах України «визволителів» будуть зустрічати квітами та хлібом-сіллю. Такий рівень компетенції щодо України реально існує на вищих щаблях російського керівництва, і він активно підтримувався тими людьми, які розкрадали виділені на «український напрямок» гроші. (Зауважу, що реальна розмовна мова тих або інших регіонів не має жодного значення, так само як не мають значення інші факти — проведення у 2014 та 2019 демократичних президентських та парламентських виборів, результати на цих виборах правих партій та кандидатів, наявність чи відсутність недержавних збройних формувань тощо. Жодні факти не мають значення, тож не кажіть «путін би не напав, якби тут чи там розмовляли би українською».)

Оскільки української нації немає, то і держави в неї бути не може. Це якась провалена держава, failed state, яку ніхто не буде захищати, де владу зневажають та критикують. Тут треба додати, що російські керівники принципово не розуміють суті демократії, — вони думали, що якщо рейтинг президента України низький, то його можна легко поміняти на януковича, ніхто не заперечуватиме. Так само вони не розуміють, що демократичні інститути швидко дадуть легітимну заміну президенту, якщо він внаслідок якихось причин вийде з гри (вони досі не розуміють спосіб дії легітимного українського парламенту у лютому 2014). І ще менше вони розуміють, що очільник держави та його команда мають коридор можливостей, обмежений суспільними настроями.

Інший наслідок цієї помилки — недооцінка української армії, її рівня підготовки та мотивації. З точки зору очільників РФ, українська армія мала покидати зброю й розбігтися, як це сталося з афганською армією при наближенні Талібану (варто зауважити, що так само думали й керівники західних держав).

Ну і, звичайно, у Кремлі недооцінили українське суспільство, ступінь його згуртованості та рівень всенародної підтримки армії, відсутність колабораціоністів (без якої неможливо управляти захопленими територіями) та здатність облишити будь-які чвари в скрутну годину.

 

5. НЕДООЦІНКА ЗАХОДУ

Інша велика геополітична помилка — недооцінка Заходу. Путін, який вбачає свою місію у розвінчанні та приниженні демократії, лібералізму та інших західних винаходів, вважав всіх західних керівників слабаками, їхні державні машини — повільними бюрократичними апаратами, нездатними на прийняття рішення, а Захід в цілому — жадібним і нездатним згуртуватися. На це працювали куплені колишні (а часом і діючі) політики західних країн, численні медіа, журналісти та інтелектуали тощо.

Російське керівництво було неприємно шоковане, побачивши швидку, жорстку і досить об'єднану позицію Заходу. Це не вкладалося в їхню картину світу. У критичний момент Захід виявився сильнішим та більш згуртованим, ніж очікувалося. А цінності, як виявилося, все ж таки перемагають інтереси, хоч і не всюди й не завжди, адже у сучасному світі зрада проголошених цінностей може коштувати чимало грошей. Майже всі західні політики розуміють, наскільки жахливим може бути світ, в якому цінності та принципи не мають значення.

Кремль недооцінив не лише західних політиків, а й західні суспільства. Рівень підтримки України, інтересу до українських справ, тиску на політиків з боку десятків мільйонів громадян західних країн вражає. Людям у різних куточках світу резонують цінності, які захищають зараз українці, та надихає стійкість українського народу. Один із важливих наслідків — визнання того, що Україна є частиною Заходу, на рівні громадян і політиків.

Така позиція громадянського суспільства країн вільного світу формує позицію політиків. Ми побачили міжпартійне єднання там, де про нього було не варто й мріяти. Більше того, опозиційні одне до одної політичні сили у різних країнах змагаються в антиросійській риториці й практиці, у прагненні допомогти Україні. Навіть там, де багато років панував нейтралітет, його облишили заради спільної позиції Заходу.

Наслідки ми знаємо: безпрецедентна фінансова та військово-технічна допомога (не лише зброя, а й надзвичайно важливі розвідувальні дані), безпрецедентні санкції щодо агресора.

Так само, як Кремль недооцінив Захід, так він переоцінив своїх союзників. Після перших поразок Росії країни ОДКБ відвернулися, Китай скоригував свою позицію, і навіть білоруський диктатор, крутячись подібно до вужа на сковорідці, знайшов спосіб ухилятися від перетину кордону своєю армією.

 

6. ПЕРЕОЦІНКА РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ ТА ЕКОНОМІКИ

Російське керівництво недооцінило Україну, і так само воно переоцінило власну країну принаймні у двох важливих аспектах.

По-перше, російська армія. Шалений військовий бюджет та масштабні заплановані реформи мали на меті посилити російську армію, наблизити її до стандартів ХХІ сторіччя, розробити та прийняти новітні види озброєнь. Але шалена корупція (слава, слава російським корупціонерам, що полегшили життя Збройним силам України!) та традиція «потьомкінщини» й окозамилювання перетворили всі капіталовкладення та державні програми на пшик. Величезні кошти були розкрадені без суттєвих наслідків для спроможності російської військової машини, а вплив деградації людського капіталу на управління військами я вже описував. Друга за потужністю армія світу виявилася справді дуже великою, але дуже погано організованою, погано навченою і погано вмотивованою, голодною і з низьким моральним духом. Хто хотів отримати «медаль за місто Вашингтон», той застряг під Охтиркою та Баштанкою, залишився на бетоні Гостомелю та Чорнобаївки.

По-друге, російська економіка. На відміну від СРСР, на початку ХХІ сторіччя Росія вже була включена до глобальної економіки десятками тисяч ланцюжків. Доступ до світових ринків капіталу, до ринків збуту, до технологій та компонентів, до логістичних потужностей та глобальних електронних послуг, до можливостей подорожувати та до міжнародних наукових, ділових, культурних контактів — сучасна економіка без цього існувати не може. Раптове відрізання від усього відкинуло РФ до стану пізнього Радянського Союзу. І це лише перший місяць, коли дія вищезазначених факторів ще не проявилася. Самодостатність та захищеність російської економіки були переоцінені на кілька порядків. Сучасна економіка пов'язана з іншими мільйоном зв'язків, і розрив навіть кількох із них може виявитися смертельним для цілих галузей.

Зауважу, що тут ми підходимо до проблеми авторитаризму. Авторитаризм, як прийнято вважати, дозволяє швидко зібрати та спрямувати великі ресурси. Але водночас авторитаризм продукує дуже низьку якість рішень, адже ці рішення ґрунтуються на неадекватній інформації. Ніхто не каже правду, бо за це карають, але всі кажуть те, що лідер хоче почути, бо за це винагороджують. Така управлінська культура не лише культивує брехню, страх та особисту лояльність, а й виштовхує справжніх професіоналів. Наскільки авторитаризм спроможний втілювати рішення, настільки він провальний в їх розробці. Картинка з бункера жодним чином не відповідає дійсності. «Нелегітимна хунта», «націоналістичні батальйони» та інші вигадки сформували викривлену картину світу, на основі якої були прийняті неадекватні рішення.

 

7. СТРАТЕГІЧНА ПОМИЛКА 2014 РОКУ

З рівня геополітики спускаємося на рівень стратегії й одразу бачимо там величезну стратегічну помилку, зроблену у лютому 2014 року. Щоб приборкати Україну після Майдану, російське керівництво мало зробити все навпаки. Визнати нову українську владу, встановити з нею хороші зв'язки, корумпувати українські еліти, затопити країну російськими грошима та російською культурою, прив'язати до себе дешевим газом та задіяти інші випробувані методи непрямого впливу, щоб років за десять остаточно задушити Україну в обіймах та перетворити на щось на кшталт Білорусі.

Натомість путін обрав анексію Криму, скориставшись моментом. Це спричинило в українському суспільстві такий шок, що запустило процеси ментального, культурного та інституційного відокремлення, пришвидшило формування української політичної нації, стимулювало реформи в армії та державному управлінні тощо. Вісім років не минули марно ні для армії, ні для держави, ні для суспільства, попри те, що можна було зробити за цей час набагато більше.

Правду казали давні китайські стратеги, коли стверджували: отримати вигоду — породити слабкість.

 

ВИСНОВКИ

Чи можна продовжувати список стратегічних помилок? Звичайно, так, особливо заднім числом (адже заднім числом всі експерти гарні, і я не виключення). Можна говорити про стратегічну помилку наступу тонкими розтягнутими довгими колонами, про порожні тили, про погану логістику тощо. Але це все будуть наслідки — наслідки вже перелічених помилок верхнього рівня, що сформували картинку легкої прогулянки, де справжня робота є лише у тилових структур, які робитимуть зачистку місцевих активістів.

Ще раз повторю зауваження, висловлене на початку статті. Я вірю в українську перемогу, але вона ще не гарантована. Але російська поразка була гарантована ще 24 лютого. Саме тому я переконував колег та друзів, що російського вторгнення не станеться. І помилився.

До речі, у слові «зазнає» у заголовку цієї статті можете ставити наголос, де захочете.