site.ua
топ-автор

Після Дня пам’яті і примирення, сенси якого добре зрозумілі, настає День перемоги над нацизмом, з яким начебто все ясно так само, якщо не краще. Але мені здається, що тут треба подивитися уважніше та є про що поговорити.

По-перше, перемога над нацизмом не є повною без перемоги над комунізмом. Обидві тоталітарні ідеології варті одна одної, так само як і їхні тогочасні лідери. Можна дивитися на це як з точки зору світової, так і з української, і в обох випадках ми побачимо те саме. Безумовно, сама по собі перемога над нацизмом як ідеологією і системою, що принесла світові незчисленні страждання і смерть, є великою справою. Але Друга світова війна не була у чистому вигляді зіткненням вільного світу зі світом тоталітаризму. Одна одній протистояли три сили: дві тоталітарні машини і вільний світ, причому конфігурація склалася так, що вільний світ разом з однією тоталітарною силою перемогли іншу. Досить ймовірно могла скластися й інша конфігурація, коли пакт Молотова-Ріббентропа би продовжував діяти (а два режими поступово примирили би свої ідеологічні розбіжності), або коли Сталін вдарив би перший і радянські танки дійшли би до Ла-Маншу (а все було готово до дня «М»), або коли парламент замінив би Черчилля на більш схильного до миру з німцями (популярність нацизму в Британії була досить високою, не кажучи вже про ідею уникнення війни), і тоді другого фронту б не було.

Отже, вільний світ разом з однією тоталітарною силою перемогли іншу, а після того практично негайно тоталітарна сила, що перемогла, вступила у війну з вільним світом. На щастя, ця війна була безкровною, якщо не рахувати десятків кривавих конфліктів країн-сателітів по всьому світу протягом десятків років. Зі світової точки зору, перемога над нацизмом без перемоги над комунізмом була лише частковим тріумфом.

Ще яскравіше ситуація виглядає з української точки зору. Друга світова війна принесла незчисленні страждання українцям, але самій Україні вона нічого не дала. Мільйони українців загинули, терени України стали полем битви з усіма наслідками для її економіки та інфраструктури, але Україна не отримала незалежність. Ілюзія про те, що нацистська диктатура краще радянської (була така ілюзія у західних областях після комуністичного терору 1939-1941), швидко розвіялася. Ілюзії про те, що радянська диктатура краща нацистської, там ніколи не було, а у решті регіонів тоталітаризм вже зламав людей. Українці не стали вільними, так само як естонці та поляки, хоча поляки принаймні мали свою державу і могли будувати відносно незалежну політику у певних сферах. Україні залишилося ще майже півстоліття бути під радянським режимом, а наслідком цього стала ще чверть століття постколоніальної залежності формально незалежної країни і, врешті, війна за незалежність, що триває нині. І це знову має нагадати нам про цінність власної держави і про абсолютну необхідність власного проекту майбутнього, без якого народ та країна стають лише ресурсом для тих, хто власний проект майбутнього має.

Отже, перемога лише над одним крилом тоталітарної ідеології є неповною з будь-якої точки зору. Навіть з єврейської точки зору: перемога над нацизмом зупинила страшну машину Голокосту (хоча цей побічний ефект не був метою жодної зі сторін, адже ніхто не змінив військових планів задля прискорення звільнення концтаборів, не розбомбив жодної газової камери чи печі крематорію, і про це вчора нагадав відомий український рабин Ішайя Гіссер), але інша тоталітарна машина, що перемогла, незабаром почала готувати новий Голокост, якому запобігла лише смерть Сталіна у березні 1953. Ще більш виразно виглядатимуть підсумки зіткнення двох тоталітарних систем з кримськотатарської чи чеченської точки зору.

Таким чином, ми мусимо пам’ятати у день перемоги над нацизмом, що комунізм не переможений і не осуджений. Україна, яка постраждала від комунізму чи не найбільше, стала би хорошим місцем для такого суду. Я вірю, що одного дня він станеться, як свого часу був засуджений нацизм у Нюрнберзі.

(більше яскравих парних плакатів тут)

Друге зауваження полягає в тому, що нацизм не переможений остаточно — якщо розглядати його не у вузько гітлерівському, німецькому сенсі, а ширше — як людиноненависницьку ідеологію вищості одних над іншими, як фашизм, тобто поєднання крайнього націоналізму і ксенофобії з авторитаризмом, культом особи, мілітаризмом, тоталітаризмом, презирством до демократії та прав і свобод людини та возвеличенням сили держави. Ми бачимо не лише по всій Європі, але й в Україні достатньо багато праворадикальних сил, які заслуговують бути названими ідейними нащадками фашистів. І поки вони не переможені, свято не буде повним.

Фашисти нині не лише серед марґіналів, а й подекуди при владі. Радянський комуністичний інтернаціоналізм в Росії якось непомітно, але виразно перетворився на «руський мір», що являє собою безпосередню форму фашизму. Всі перелічені вище ознаки фашизму присутні, у тому числі утвердження безумовного права одного народу вирішувати за інші народи їхню долю. Імперія неможлива без колоніалізму, який має лише дві ідеологічні підстави — расизм і фашизм.

Отже, святкуючи перемогу над нацизмом, пам’ятаймо, що фашизм знову підняв голову на Сході і на Заході, а суд над комунізмом ще попереду. А значить, перемога не остаточна, і наше покоління має свої зобов’язання щодо внеску в цю остаточну перемогу. Хтось робить цей внесок безпосередньо сьогодні в окопах і штабах, тож шана цим людям мусить бути не меншою, ніж тим, хто віддав сили і, можливо, життя перемозі над нацизмом, яка сталася 72 роки тому.

Насамкінець — вірш Юрія Нестеренка, для того, щоб зачепити сьогоднішню тему не розумом, а відчуттями.

Ах, какая была держава!
Ах, какие в ней люди были!
Как торжественно-величаво
Звуки гимна над миром плыли!
Ах, как были открыты лица,
Как наполнены светом взгляды!
Как красива была столица!
Как величественны парады!

Проходя триумфальным маршем,
Безупречно красивым строем,
Молодежь присягала старшим,
Закаленным в боях героям —
Не деляги и прохиндеи
Попадали у нас в кумиры...
Ибо в людях жила — идея!
Жажда быть в авангарде мира!

Что же было такого злого
В том, что мы понимали твердо,
Что «товарищ» — не просто слово,
И звучит это слово гордо?
В том, что были одним народом,
Крепко спаянным общей верой,
Что достоинства — не доходом,
А иной измеряли мерой?

В том, что пошлости на потребу
Не топили в грязи искусство?
Что мальчишек манило небо?
Что у девушек были чувства?
Ах, насколько все нынче гаже,
Хуже, ниже и даже реже:
Пусть мелодия гимна — та же,
Но порыв и идея — где же?

И всего нестерпимей горе
В невозможности примирений
Не с утратою территорий,
Но с потерею поколений!
Как ни пыжатся эти рожи,
Разве место при них надежде?
Ах, как все это непохоже
На страну, что мы знали прежде!

Что была молода, крылата,
Силы множила год за годом,
Где народ уважал солдата
И гордился солдат народом.
Ту, где светлыми были дали,
Ту, где были чисты просторы...
А какое кино снимали
Наши лучшие режиссеры!

А какие звенели песни!
Как от них расправлялись плечи!
Как под них мы шагали вместе
Ранним утром заре навстречу!
Эти песни — о главном в жизни:
О свободе, мечте, полете,
О любви к дорогой отчизне,
О труде, что всегда в почете,

И о девушках, что цветами
Расцветают под солнцем мая,
И о ждущей нас дома маме,
И о с детства знакомом крае,
И о чести, и об отваге,
И о верном, надежном друге...

И алели над нами флаги
С черной свастикой в белом круге.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація