Пройшло два з половиною роки після Майдану, а політична сила, яка відображала би його цінності, вимоги та ідеали, досі не створена. І це при тому, що відповідні переговори йдуть уже два з половиною роки. За цей час нові постмайданівські політики виросли та зміцніли. Дехто розчарувався сам, а дехто розчарував виборців. Але вони так само відокремлені один від одного, як і два з половиною роки тому.
Результатом цього є факт, що виборцям нема за кого голосувати. Перша спроба об'єднання, яка провалилася у серпні 2014 року, завершилася тим, що політичні проекти традиційних великих гравців розібрали нових політиків, включивши їх у перші п'ятірки та десятки і забезпечивши собі таким чином голоси майданівських виборців. Після потрапляння у парламент на нових політиків очікувала різна доля: когось зв'язали партійною дисципліною, когось маргіналізували чи навіть виключили з фракції (чудовий приклад безмежної неповаги до виборця, який голосував за ці обличчя), а когось і купили, необов'язково за гроші, а часом за можливості стрімкої політичної кар'єри.
Сьогодні існуюча політична система знову переживає кризу. (Тільки не треба говорити, що вдале голосування за призначення уряду та впевнене прийняття судової реформи означають завершення політичної кризи. В обох випадках знадобилися голоси опозиції, яка за це сповна отримала відповідні преференції, про які ми ще дізнáємося із жахом.) Вибори неминучі, і знову майданівський виборець, стомлений і розчарований, не знатиме, за кого голосувати.
Чому ж постмайданівські політики не об'єдналися? Найпростіша версія — через особисті амбіції — не витримує перевірки практикою. Більшість з цих політиків не має специфічних амбіцій і готова до командної роботи. У чому же причина?
Давно спостерігаючи процес та задумуючись над причинами, я дійшов висновку, що нові політики (кров від крові нового українського громадянського суспільства) несуть на собі генетичний дефект цього суспільства. Я спробую його описати, а соціологи хай визначають і дають йому ім'я.
Проблема полягає у довірі. Українське суспільство традиційно має низьку довіру і тому переживає всі негаразди, змальовані у класичній однойменній книзі Френсіса Фукуями. Результатом є не лише збільшення транзакційних витрат, чудово описане цим видатним соціологом, але й нездатність створити сталі інституції. Політична партія прихильників демократичної модернізації — одна з таких інституцій, конче необхідних країні.
Але констатувати хворобу — не означає навчитися з нею боротися. Тому я спробую трохи покопати вглиб і запропоную вам три аспекти, з якими стикався досить багато разів. Я їх назвав «відсутність транзитивності», «перевага негативу» та «несиметричність правил». Можливо, дослідження природи цих феноменів дозволить нам їх побороти.
1) Транзитивність — це проста математична штука, яка у нашому випадку означає «якщо я довіряю А, який, у свою чергу, довіряє Б, то я також довіряю Б». Ми бачимо, що це правило не спрацьовує. Друг мого друга — мій друг, це стара істина, яка не чинна в атомізованих суспільствах на кшталт нашого.
Як боротися: навчитися довіряти оцінкам своїх близьких друзів.
2) Якщо на одну шальку терезів покласти Х, а на другу шальку — половину чи чверть Х, то перша переважить. Так у фізиці, але не у нас. Припустимо, я приходжу до спільноти, де 10 людей: 5 я знаю особисто і довіряю, ще 2 знаю так-сяк, але не маю недовіри, ще 2 знаю погано, але довіряю позитивній думці своїх друзів, і ще 1 я не довіряю зовсім. Чи я довіряю цій спільноті й готовий з нею разом діяти? Очевидна відповідь «так». Фактична відповідь «ні». Отой один переважує всіх решту.
Як боротися: навчитися надавати позитиву і довірі не менше ваги, ніж негативу і недовірі.
3) Ми живемо в дуже дивному суспільстві на зламі епох. Правила, застосовані до нових та старих еліт, докорінно відрізняються. Старі еліти не довіряють один одному, бо добре знають ціну своїм словам та обіцянкам: у минулому вони обманювали один одного не раз. Але це не заважає їм діяти спільно на основі спільного інтересу. Водночас «в Україні немає компромату»: що би не дізналися про представників старих еліт, які скелети би не випали з шафи, це не підірве ні їхньої здатності діяти спільно, ні готовності їхніх послідовників («клієнтів", за римською термінологією) підтримувати своїх "патронів".
Водночас нові еліти живуть за абсолютно іншими правилами. Вони мають не спільний інтерес, а спільні цінності (тобто глибші речі), але це не означає їхньої здатності діяти спільно. Додайте до цього принцип презумпції винності: одна крапля бруду, одне необережне висловлювання означає, що втрачено довіру і колег, і прихильників. Нові еліти та їхні прихильники принципово не визнають права на помилку, і це ще більше їх атомізує. А ви спробуйте проскочити між брудогенераторами і не забруднитися. Принци і принцеси у білих шатах не проходять цей тест.
Як боротися: не зважати на брудогенератори; визнати право на помилку і каяття.
Одного разу англієць опинився на безлюдному острові. Коли його знайшли, виявилося, що він побудував там три хижі. Навіщо так багато, спитали його? Оце мій дім, відповів він. Оце клуб, який я відвідую. А оце клуб, в який я ніколи навіть ногою не ступлю! (Є також інший варіант: замініть "англієць" на "єврей", а "клуб" на "синагогу", і ви отримаєте те саме, але з іншим смаком.)
Сенс цього повчального жарту в тому, що для здорової самоідентифікації нам потрібно як інтегруватися зі "своїми", так і диференціюватися від "чужих". Але коли тонкі налаштування порушені, то все йде не так. Диференціація перемагає інтеграцію, зв'язки рвуться, баланс довіри руйнується, і знову залишаються лише соціальні атоми, на радість супротивників. Ентропія перемогла.
Неважливо, хто тут винен: традиційна хуторянська подрібненість українського соціального ландшафту чи жорстокий досвід сталінських і пост-сталінських репресій. Важливо, що це прокляття треба подолати. Чим раніше, тим краще.
