34437f8eb7-.jpg

Попросили написати політичний огляд. Ну що ж, оглянемо.

1. Уряд. Не просто пошитий з клаптів, а є набором розірваних клаптів, таке собі асорті. Затяті корупціонери, стійки реформатори, нічийні слухняні виконавці, а також певна кількість нешкідливих «тримачів місць», щоб вони не дісталися іншим кланам. Підтримки парламенту нема, підтримки президенту нема. Клани борються за посади заступників міністрів, щоб контролювати потоки. В цих умовах видається доречною концентрація на «швидких перемогах», хоча більшість з них буде дуже локальними (глобальні неможливі без політичної підтримки), що не переконають ані суспільство, ані західних партнерів.

2. Парламент. Діагноз: недієздатний. Коаліція де факто не існує, або ж існує у такому вигляді, що розчаровує виборців. Адже для простої більшості потрібні голоси окупаційного блоку та олігархічних кланів. Вони голосуватимуть лише в обмін на преференції (у тому числі кадрові). Це реванш олігархічно-корупційної моделі. Вибори невідворотні, залишається зрозуміти, коли і за якими правилами вони відбудуться.

Ознаки реваншу: повернення затятих корупціонерів та регіоналів у владу, падіння внутрішніх стримуючих бар'єрів для крадіїв (вже не бояться), відкритий тиск на борців із корупцією. Можливе згортання декількох успішних реформ (уважно слідкуємо і захищаємо надбання у сфері закупівель, поліції тощо).

3. Президент. Він перестав хитатися між двома моделями поведінки й остаточно обрав для себе, яким саме президентом він хоче бути. Результат вибору неминуче позначиться не лише на рейтингу, але й на легітимності в очах суспільства.

Отже, «реформочки» у нас будуть, реформ — не буде. Будуть точкові зміни, що не зачіпають основ старого суспільного договору (частиною якого є олігархічний консенсус). Щось вдасться зробити під тиском громадянського суспільства, щось під тиском Заходу та заради його грошей. Але то локальні зміни.

4. Регіональні еліти. Дивляться, яким чином провести «феодалізацію» країни, використавши можливості погано структурованої децентралізації. Всі бояться війни, але не розуміють її невідворотності, якщо збережеться старий суспільний договір.

5. Захід. Захід стомився і не готовий брати на себе повну відповідальність за «зовнішнє управління» Україною. Він хотів би бачити здорові сили тут, в Україні, але не бачить. Водночас Захід хоче локалізувати війну, аби зняти її з порядку денного. Для цього доведеться ризикнути існуванням України, але на такий ризик Захід готовий. Ми — не готові.

6. Росія. Схоже, що між «баштами Кремля» точиться конкуренція. Армія показала неспроможність виконати поставлене завдання, тож тепер право ходу має ФСБ. Політичне розгойдування України буде посилюватися, і з цією метою використовуватиметься невдоволення народу.

Констатуємо: знову, як і в грудні 2013, Росія є єдиним суб'єктом стратегії на українських теренах. Жодна політична сила, жодна державна інституція, жоден клан не пропонує і не хоче пропонувати стратегію для України.

7. Український бізнес. Тиск посилюється. Разом з тим, готовність об'єднуватися поки що не зростає. Кожен ховається сам і розраховує на себе. Найголовнішої реформи — податкової, яка запускає економічне зростання, — годі очікувати.

8. Позапарламентські політичні сили. Демонструють слабку готовність об'єднатися і запропонувати альтернативу. Без такої альтернативи наступні вибори, за якими би правилами вони не відбувалися, дадуть той самий або навіть гірший результат. Сподівання, що десяток партій, кожна з яких має рейтинг біля 1%, зможуть прорватися до парламенту, конкуруючи за того самого виборця (нагадаю, постмайданівський виборець із модерними цінностями складає щонайбільше 20%), виказує незнання арифметики на рівні другого класу.

9. Інтелектуали. Націлилися на довгу гру, тобто змирилися. Ментально повернулися у початок 2013 року. Проблема в тому, що час грає проти нас. Можна не дочекатися.

10. Суспільство. Пошматоване. Розколюється і поляризується, використовуючи будь-який, навіть мізерний привід. Водночас напруга зростає, бо справедливості немає, а життєвий рівень падає.

Висновки. Політична криза не завершилася. Економічна криза не завершилася. Безпекова криза (простою мовою — війна) не завершилася. Шляхів виходу не знає ніхто. Стратегій не має ніхто.

Літо спокійним не буде, але й бурхливих подій також не варто очікувати. Осінь буде бурхливою. До цього не готові ні політики, ні інтелектуали, ні громадянське суспільство.

Водночас такий розвиток подій не повинен дивувати. Ми знаходимося на переході, і події тривають лише 2,5 роки — замало з історичної точки зору. Так, хочеться швидше, але навряд чи можливо. Але ні, ми не згодні передати проблему наступному поколінню. Між «вимагаємо все тут і зараз» та «підстригати газон 300 років» є золота середина. Шукаємо.

Стара олігархічно-корупційна система не здатна реформуватися. Вона мусить остаточно довести кожному свою неспроможність (поки що у цьому впевнилася лише невелика частка громадян). Вона мусить рухнути. Це буде боляче. Треба шукати шляхи підстелити соломку. Треба шукати способів уникнути найбільш руйнівних варіантів. Треба розробити стратегію швидко побудувати нове замість старого. Треба готувати нових людей на заміщення.

Програма дій для громадянського суспільства на найближчі місяці:

1. Штовхати доброчесних політиків до об'єднання

2. Захищати наявні досягнення реформ

3. Підтримувати останніх реформаторів

4. Захищати своїх, завжди

5. Розробити стратегію і програму

6. Продовжувати витискати малі перемоги

7. Часто проводити протестні акції — тримати в тонусі себе та супротивника

8. Вчитися домовлятися, а не сперечатися

9. Посилювати і розбудовувати мережі довіри, ОСББ, кооперативи і все, що зростає знизу

10. Розвивати проекти громадянської освіти