Автори: Андрій Длігач, Валерій Пекар
Незважаючи на апокаліптичні очікування частини громадян, друга половина року принесе лише продовження трендів, зазначених у прогнозі на 2020 рік, тож, скоріше за все, нічого особливого не станеться. Той прогноз описував чотири основні сценарії, називаючи найбільш ймовірним відновлення олігархічного статус-кво, і так воно й сталося. (Окремо зазначимо, що майже все передбачене тим прогнозом справдилося, незважаючи на те, що він був написаний ще до початку епідемії та карантину, які сильно змінили наше життя. Така точність прогнозів свідчить не про геніальність авторського колективу, а про банальну річ: жодна криза не ламає трендів, які спостерігалися до її початку, а лише їх прискорює.)
Отже, всі тренди, описані у прогнозі на рік, восени будуть продовжуватися. А значить, найбільш ймовірним є інерційний сценарій (тобто якщо все буде рухатися так, як воно розвивається нині), і він не дуже насичений яскравими подіями. Економіка поступово починає відновлюватися після неймовірної шкоди, заподіяної епідемією. Останніх реформаторів поступово витискають з тих шпарин, де вони залишилися. Натомість старорежимні і старомодні недолюстровані чиновники поступово повертаються до державних органів, але вони неспроможні навести там лад. Державні інституції продовжують поступово деградувати і втрачати спроможність (а найгірше — втрачати досвід і знання, накопичені за останні 6 років). Реформи поступово зникають із фокусу держави і суспільства. Однопартійна більшість поступово продовжує розпадатися на дрібніші частини. Судді поступово відбивають чергову спробу судової реформи. Армія живе своїм життям в умовах суперечливих наказів і втрати уваги суспільства. Публічні фінанси поступово занепадають, дефіцит бюджету поступово зростає. Взаєморозуміння з міжнародними партнерами поступово втрачається, і так само поступово втрачається бажання мати з ними взаєморозуміння. Олігархи поступово збільшують свій вплив на державні підприємства та цілі галузі (для чого створено навіть нове міністерство). Коронавірус поступово вражає все більше людей, хоча страх перед ним поступово відступає. На тлі цього всього рейтинг президента поступово продовжує падіння, а сам він, стомлений, розчарований і виснажений, поступово занурюється у все більш теплу ванну фільтрованої інформації та тісного кола людей, які ніколи не скажуть «ні» і не принесуть поганих новин.
Окремо треба зупинитися на понятті «олігархи». Важливо розуміти, що олігархи — це не лише кілька потужних власників провідних телеканалів, а ціла піраміда шукачів ренти привілеїв, які живляться непрозорістю та обмеженим доступом (детальніше описано тут). Вплив кожного окремого великого олігарха нині зменшується через причини об'єктивні (технологічні зміни, зміни структури ринків) та суб'єктивні (переслідування у різних країнах), натомість олігархи наступного рівня та особливо місцеві регіональні барони набувають більшої ваги, позірно досягаючи угод із центральною владою, а насправді очікуючи місцевих виборів, після яких можна максимально дистанціюватися від центру (а слабкість центру лише підживлює центробіжні прагнення). Тож сумарний вплив олігархів збільшується. Важливо зазначити, що олігархи налаштовані в цілому патріотично, бо ризикують втратити активи з приходом «русского мира». Медведчук не зараховується до олігархів, бо є безпосереднім російським агентом. Окремо стоїть Коломойський, який через переслідування по всьому світу поступово схиляється на російський бік.
Цей інерційний сценарій є найбільш ймовірним, а що ж може звернути пошарпаний український паротяг на інші рейки? Точніше було би сказати «хто», і таких суб'єктів (áкторів) є небагато.
По-перше, це Путін, який обрав тактику вичікування та політичного підриву України зсередини (чотири можливі стратегії Путіна див. у прогнозі на 2020). Путін неодмінно використає українську слабкість цієї осені та білоруські події для своїх ультиматумів та погроз (тут важливо додати, що США занурюються у виборчу лихоманку, а Європа по вуха у власних проблемах, і тому голос західних партнерів в Україні майже не чутно). І хоча навряд чи Україна буде суттєво поступатися інтересами, а російська військова операція малоймовірна, все це створить тло для російських політичних та інформаційних атак. Якщо ОПЗЖ разом з іншими відверто проросійськими силами наберуть достатню кількість голосів у місцевих радах, Путін радо використає це для радикалізації патріотично налаштованої частини населення: переможні російські агенти вимагатимуть всіляких неприйнятних привілеїв, від запровадження регіональних мов аж до федералізації. Все це врешті призведе до зростання напруження і протистояння, чого, власне, і хочуть у Кремлі. Зауважимо, що протистояти проросійським партіям в їхніх базових регіонах можуть лише антиліберальні проукраїнські сили — олігархічні політичні проєкти та місцеві феодали, адже їм всім потрібен феодальний статус-кво, а не «руський мір», який цей статус-кво вщент руйнує. У цьому сценарії посиляться центробіжні тенденції всередині провладної верхівки — як навколо президента, так і у Верховній Раді, а Коломойський і компанія стануть відверто проросійськими.
По-друге, різні радикальні сили (серед яких буде чимало спровокованих Росією корисних ідіотів) можуть вирішити, що настав час рішуче змінити політичний ландшафт України методами, далекими від демократичних норм. В нормальній ситуації путч не пройде, а путчистів заарештують під аплодисменти більшості населення. Але ми маємо ненормальну ситуацію: стрімке зростання бідності та безробіття, посилення тиску на малий і середній бізнес, масові депресії, викликані епідемією, карантином та вищезазначеними економічними факторами. Цей сценарій буде аналогічним попередньому за наслідками: протистояння і напруга в Україні, радість у Кремлі та на Луб'янці.
Третє можливе відхилення від інерційного сценарію викликане тим, що поступова деградація управлінської системи (про яку детальніше написано тут) починає суперечити інтересам олігархів та місцевих еліт, що посиляться внаслідок перемог на місцевих виборах (і не просто посиляться, а фактично отримають реванш за поразку на парламентських виборах 2019 року). Як вже було сказано, їм потрібен олігархічний статус-кво (хоча всередині нього й відбуватиметься переділ), а не повна деградація системи управління. «Круглий стіл» олігархів та місцевих феодалів (ці дві категорії розрізняються лише статусами та широтою впливу, як герцоги, графи та барони, а інтереси мають спільні) може вирішити, що слабкий президент мусить остаточно перетворитися на «кульгаву качку» і не впливати ні на що (історичний аналог — Ющенко). В такому випадку всі ці сили мобілізують власних народних депутатів, формують парламентську коаліцію та беруть справу у свої руки, призначаючи коаліційний уряд олігархічного «круглого столу» із старомодних «досвідчених ефективних господарників» (президент буде тільки радий відправити нинішній уряд у відставку, вдруге марно спробувавши скинути на нього весь негатив, а в інерційному сценарії уряд продовжує працювати, бо відображає теперішній розклад сил). Оскільки такій системі урядування все одно потрібен модератор, цю роль може зіграти хтось із досвідчених урядовців, але за наявності запобіжників від перетворення його на занадто сильну політичну фігуру, бо це невигідно «круглому столу».
Загалом цієї осені важливість парламенту в системі влади може зрости. Мозаїчність парламенту та безперервна фрагментація однопартійної більшості створюють широке поле гри не лише для олігархів-феодалів, а й для Росії, яка після вагомих результатів на місцевих виборах може спробувати переформатувати парламент під себе. На превеликий жаль, нема ймовірності створення ліберальної прозахідної коаліції, бо цьому заважають суб'єктивні причини, та й запит суспільства не сформований. Найбільш ймовірною є «поміркована» коаліція — ліберально-прозахідна анфас й олігархічна у профіль, тобто багато ліберальної та євроатлантичної риторики, а насправді відновлення статус-кво (хоча це лицемірство буде очевидним, адже іноземні партнери не ідіоти). Так чи інакше, юридично чи хоча би фактично парламентська коаліція має сформуватися, адже ніхто не може відповісти, що роблять у найбільшій фракції разом ліберали та соціалісти, патріоти та російські агенти, корупціонери та антикорупціонери. Найгірший сценарій — розпуск Верховної Ради — занурює країну у повномасштабну політичну кризу на додачу до економічної, безпекової та епідемічної.
Важливо зазначити, що на економічну ситуацію суттєво вплине можлива друга хвиля світової економічної кризи (зокрема, фінансова криза), яка вдарить по українському експорту, у тому числі ІТ-послуг. Але реально ця хвиля нас накриє вже 2021 року, тобто за рамками цього прогнозу. На тлі місцевих виборів влада вдаватиметься до популістичних кроків зі сподіванням на медійний ефект (на кшталт збільшення соціальних виплат, мінімальної зарплати тощо), що збільшить дефіцит бюджету і створить купу різних проблем.
Додамо на завершення, що із середини осені дуже ймовірний великий спалах епідемії, але повторний карантин є неможливим (і навіть не рекомендованим ВООЗ, а досвід Білорусі доводить, що вірус протестам не завада). Багато залежить від економічної ситуації, яка буде поступово виправлятися (працею мільйонів українців), якщо не робити особливих дурниць (а тут вже гарантій нема).
Нарешті, є ще сценарій перенесення місцевих виборів, але це вже не впливає ні на що. Повернення сили бренду Слуга Народу на рівень літа 2019 року неможливе, реванш місцевих феодалів невідворотний.
Загалом, як ми бачимо, в Україні поступово помінявся порядок денний: замість протистояння «реформатори — антиреформатори (олігархи, корупціонери, патерналісти тощо)» маємо нині перенесення протистояння на лінію «патріоти — російські агенти», тобто фактично це розшифровується як «за український порядок — за хаос на українських теренах» (детальніше про стратегії Росії тут).
Висновок: восени Україна являтиме собою політичне болото, яке будуть намагатися розбурхати. Що переможе — інерція чи активність суб'єктів? Залежить від багатьох факторів, тож побачимо.
