site.ua
valerii.pekar
Валерій Пекар
топ-автор


Характер кризи

Ми маємо на сьогоднішній день не урядову, а повноцінну політичну кризу. Поясню різницю.

Урядова криза час від часу неминуча у парламентських чи парламентсько-президентських республіках: уряд втрачає довіру, коаліція розпадається, і доводиться перезавантажувати уряд шляхом створення нової коаліції чи запрошення незалежних технократів.

Політична криза більша за урядову, і вона виникає тоді, коли парламент виявляється нездатним проголосувати за будь-який уряд. Доводиться йти на нові парламентські вибори. Це не страшно, коли економіка розвинена і панує мир, тож прості люди можуть і не відчути кризи: підприємства працюють, люди заробляють, все як завжди. Натомість у слабкій і бідній країні політична криза може бути руйнівною.

Український парламент давно хоче відправити уряд у відставку, і на це, скоріше за все, знайдуться голоси. Але на формування будь-якого нового уряду голосів немає. І це означає, що криза політична, а значить, потенційно досить руйнівна.

Але давайте по порядку.


Причина і привід

Нас вчили розрізняти причину і привід, глибинні речі й поверхові. Приводом до кризи стала відставка декількох міністрів. І хоча майже всі вони начебто відкликали свої заяви, але супроводили їх умовами, які фактично неможливо виконати.

Я ще можу собі уявити, наприклад, зменшення політичного тиску на міністрів, хоча б на певний строк. Але мені важко уявити, що парламент проголосує за базові закони, що запускають реформу охорони здоров'я (умова Квіташвілі), адже це суперечить корінним інтересам галузевої мафії, яка повністю заблокувала реформу. Ще важче уявити нормальні зарплати для державних службовців (умова Пивоварського), бо для цього треба швидко впровадити реформу державної служби, яка блокувалася прем'єром протягом року і запустилася лише під тиском громадянського суспільства та західних партнерів. Навіть за умов повного сприяння, в які важко повірити, реформа державної служби потребує великих і тривалих зусиль. Але й цього недостатньо для збільшення зарплат, бо грошей нема — потрібна ще й бюджетна реформа. Приклади можна продовжувати.

Причини кризи набагато глибші, і вони полягають у нестійкості коаліції — тобто міністри тут взагалі не грають ролі. Парламентська коаліція уклала коаліційну угоду, але це не означає, що вона збиралася її виконувати, — тому що, окрім явної коаліційної угоди, існує ще неявна угода, яку Юрій Романенко та низка інших українських політологів влучно назвали «олігархічним консенсусом». Коаліційна угода та олігархічний консенсус вочевидь суперечать одне одному — бо перша про кардинальні зміни, а другий про збереження статус-кво. Коаліційна угода виконана на третину, і це доволі точно відображає співвідношення явної та неявної частини договору всередині політичних еліт.

Отже, спроба замазати політичну кризу відкликанням заяв про звільнення та розмовами про єдність (хоча яка може бути єдність між реформаторами та контрреформаторами) не вдалася. Україна вже перейшла ту риску, за якою косметологія не працює — лише справжня терапія, і то нагальна, бо інакше можна дожитися до хірургії.


Сценарії розвитку подій

1. Найкращий сценарій: політичні клани знаходять в собі інстинкт самозбереження та затверджують уряд професіоналів (технократів), не забувши взяти на себе зобов'язання голосувати за його реформаторські закони (бо інакше, як ви розумієте, немає сенсу). Протягом наступного року втілюються основні необхідні реформи, починається економічне зростання, соціальна напруга падає.

2. Найгірший сценарій: навпаки, замість уряду професіоналів отримуємо уряд без професіоналів, що складається лише з представників політичних кланів. Наприклад, парламент відправляє уряд Яценюка у відставку і негайно призначає новий уряд на чолі з прем'єр-міністром Арсенієм Петровичем Яценюком (бо ж незамінний). Прізвища тих, хто замінить міністрів-професіоналів, вже озвучені (Ковальчук, Гончаренко тощо). Наслідки руйнівні: жодних реформ, відмова Заходу від подальшої підтримки, падіння економіки, соціальні протести.

3. Типово український сценарій: прийняти рішення не приймати жодних рішень, відкласти все, аби якось владналося. Наприклад, Верховна Рада може заслухати звіт уряду і «прийняти до відома», бо голосів за відставку уряду не назбирається. Отримаємо «уряд без міністрів»: міністри у відставці, але працюють у підвішеному стані (як Квіташвілі останні півроку). Замість тих міністрів, які все ж таки йдуть, призначаються тимчасові виконуючі обов'язки (як останні півроку у Міністерстві екології). Відбувається повзуча заміна реформаторських заступників міністрів на представників кланів, які ділять між собою потоки у кожному міністерстві. Сценарій нестабільний, адже міністри врешті просто грюкають дверима, або ж соціальний протест на фоні зубожіння змете всіх.

В усіх цих сценаріях не так важлива персона прем'єр-міністра, як принцип формування уряду. Адже завдання прем'єра, по суті — це організувати взаємодію міністрів між собою та уряду в цілому з парламентом. Ми звикли до того, що прем'єр — це велика самостійна політична фігура, але це не обов'язково. Головне, щоб він чи вона мали довіру суспільства, західних партнерів та критичної маси народних депутатів.

Принцип формування уряду важливіший. Знову і знову цитуватиму відоме висловлювання, що приписують Вінстону Черчиллю: «Державники відрізняються від політиків тим, що політик думає про наступні вибори, а державник — про наступне покоління». За Конституцією, уряд у нас коаліційний, але за квотами можуть бути призначені або політики, або професіонали — люди, що не збираються і ніколи не будуть робити політичну кар'єру, а після завершення терміну своєї роботи повернуться туди, звідки прийшли (як правило, у великий міжнародний бізнес, не пов'язаний з політикою).

4. Нарешті, є сценарій, коли нинішній уряд відправлений у відставку, але жоден варіант нового уряду не набирає голосів. Міністерствами керують перші заступники (часто це активні реформатори, але в такій ситуації вони все одно зможуть займатися лише поточними справами). Коаліція врешті розпадається, бо парламент не зданий нічого вирішити. Повний клінч, який може бути розв'язаний лише конституційними методами, а саме парламентськими виборами. Далі сценарій розщеплюється на два:

4.1. Або постмайданівські соціальні групи та політичні фігури знаходять у собі сили об'єднатися і перемогти (поки що немає фактів, які би підтверджували таку можливість, хоча я буду страшенно радий помилитися),

4.2. Або вони нездатні, і тоді наступний парламент буде гірший за цей: більше мандатів у реваншистів, більше мандатів у популістів.

4.3. Не забудемо ще про один сценарій: коаліція розпадається, але вибори не призначаються. Цей сценарій можна назвати «підвисання». Він нетривкий.

Але прогнози на парламентські вибори виходять за рамки нашої теми.

Насамкінець зазначу: успішний сценарій завжди передбачає розкол еліт. Частина еліт відмовляється від олігархічного консенсусу і підтримує рішучі зміни, чи то внаслідок інстинкту самозбереження, чи то розуміючи свій виграш у новій відкритій системі. Будемо сподіватися, або клепка в голові, або принаймні інстинкт самозбереження у них є.