Політичні підсумки року варто писати так, нібито ми дивимося на рік, що минає, з майбутнього. Скажімо, пишемо у 2029 році огляд новітньої історії України, і там є невеличка глава "2019". Але ми знаємо все, що сталося після того. З такої позиції погляд цікавіший, ніж із сьогодення.

Отже, 2019 рік був незвичайним у політичній історії нашої країни. Президентські і парламентські вибори призвели до суттєвої зміни політичних еліт. До тогорічного політичного життя часто застосовують слово «вперше». Вперше президентом стала людина з-поза системи, без попереднього політичного досвіду. Вперше було подолано географічний поділ країни, про який так багато говорили друзі й вороги, — обраний президент набрав більшість майже в усіх регіонах. Вперше була отримана нищівна перемога на парламентських виборах і сформована однопартійна більшість. Вперше уряд був заснований на професійних, а не коаліційних засадах. Важливим позитивним підсумком стала також поразка на виборах критичної маси старих регіональних еліт, певних щодо довічного збереження своїх депутатських мандатів.

Однак цей величезний кредит довіри не призвів до швидких позитивних зрушень. Запроваджений парламентом «турборежим» швидкого розгляду законопроектів протривав заледве три тижні, причому серед прийнятих законів були відсутні ключові економічні реформи. Економічні реформи довелося пробивати з боєм (у випадку вкрай необхідної земельної реформи — у буквальному сенсі: були вуличні зіткнення), успішно пішли лише дерегуляція та приватизація, ну і ліквідація кількох старих корупційних схем. Безумовним досягненням став початок наведення ладу у Фонді держмайна та Укроборонпромі. Найбільшим негативом стали помилкові непродумані регуляторні рішення, що призвели до втрати довіри з боку малого і середнього бізнесу. Помірне економічне зростання за підсумками року стало демонстрацією скоріше зусиль українських підприємців та світової кон'юнктури, ніж успіху політичних змін — в економіці швидких перемог майже не буває.

Рік видався важким для інституційного будівництва — було набагато більше руйнування старих інституцій (часто непрацездатних і корумпованих), ніж будівництва нових. Парламент, політичні партії, виконавча влада, правоохоронні органи, суди, армія, дипломатія, місцева влада — в усіх цих сферах на кінець року була менша інституційна спроможність, ніж на початок, і це незважаючи на небачену концентрацію влади. Найважливіша для країни судова реформа була знову підірвана ручним управлінням та збереженням на посадах недоброчесних суддів. Загалом ручне управління та переписування правил під конкретних людей стало правилом, а не винятком, що потребувало більших зусиль для інституційної розбудови у подальші роки.

По суті, єдиною повністю спроможною інституцією був Національний банк, але й тут не обійшлося без негативу. По-перше, весь рік НБУ був під атаками з боку олігархів, особливо Ігоря Коломойського, який намагався повернути собі контроль над націоналізованим Приватбанком (на кінець року ця історія ще не була завершена). По-друге, вкрай консервативна політика НБУ вкупі з великими надходженнями валюти від продажу ОВДП (безумовний позитив, що відбулося заміщення значної частини зовнішнього боргу на внутрішній) та заробітчан (які вже стали макроекономічним фактором) вперше призвели до суттєвого укріплення гривні, що викликало паніку частини населення, призвело до недобору коштів у бюджет та суттєво зашкодило експортерам.

Загалом олігархи на кінець року, хоч і були активно пошарпані політичними змінами, зберегли свої позиції і навіть частково їх підсилили, що стало підґрунтям для наступних атак на українські інституції (у тривалості часу ми розглядаємо олігархічну економіку як різновид феодальної, заснованої на закритих системах, привілеях та ренті статусу; саме тому всі інституції модерної держави знаходяться у постійному протистоянні з цим класом, який ще править, але поступово втрачає контроль).

Всі ці події відбувалися на тлі дуже складної зовнішньополітичної ситуації (імпічмент в США, Брекзіт у Великій Британії, сповільнення європейської та китайської економік, тріумф популізму у багатьох країнах тощо) та тривалої гібридної російсько-української війни. Протягом року у війні не відбулося значних подій на армійському фронті, хоча чимало важливого сталося на фронті дипломатичному. Зустріч у нормандському форматі означала поновлення російсько-українського діалогу, і там Росії, незважаючи на кращі позиції та вищий рівень підготовки, не вдалося отримати особливих перемог. Натомість Україна значно посилила свої позиції у міжнародних судах (Міжнародний суд ООН, Європейський суд з прав людини, Арбітражний трибунал з морського права, низка позовів щодо втрати українського майна у Криму тощо). Безумовно позитивною подією стало повернення низки відомих українських бранців Кремля, щодо яких була вже частково втрачена надія. Водночас на інформаційному фронті Росія суттєво посилила свої (і без того вже міцні) позиції, активно втручаючись в кожен аспект українського порядку денного.

Загалом суспільство 2019 року було сильно роз'єднане, і не лише політичними перегонами. Поки ейфорія основної маси громадян коливалася за звичними післявиборчими траєкторіями, очікуючи низьких тарифів та обіцяних посадок олігархів і корупціонерів (яких так і не сталося), тим часом активне громадянське суспільство постійно турбувалося з приводу ймовірної здачі українських інтересів та нагадувало президенту про «червоні лінії». Демонстративне скасування військового параду на День незалежності, непослідовні й розпливчасті політичні заяви та особливо низка судових переслідувань представників активної та згуртованої ветерансько-волонтерської спільноти посилили розкол між політичними елітами та громадянським суспільством. Втім, на кінець року ще було незрозуміло, до яких наслідків це призведе. Весь рік минув у стані високої суспільної тривоги, а ступінь громадянської єдності на кінець року був безпрецедентно низьким за весь період з часів Революції гідності 2013-2014.

Загалом 2019 рік можна назвати роком великих очікувань та слабких підсумків, і головними причинами тут стали брак стратегічного бачення нових політичних еліт та їхнє протистояння з тими соціальними групами, які мали би бути їхньою основною опорою та кадровим ресурсом. Україна вступила у 2020 рік досить слабкою, але незламною.