site.ua
топ-автор

У попередній статті були проаналізовані шість рівнів причин перемоги Володимира Зеленського на президентських і парламентських виборах. Ця перемога, а також поразка політичних супротивників містить у собі низку уроків як для політиків (у тому числі для самого Зеленського), так і для громадянського суспільства. (Попередню статтю бажано прочитати, бо в цьому короткому тексті я наводжу лише висновки без пояснень, адже вони містилися там.)

Сьогодні президент Зеленський та його оточення перебувають в ейфорії. Але після періоду ейфорії, ентузіазму, натхнення приходить період здивування та розчарування, а потім жалості до самого себе (детально описано у давній статті Владислава Рашкована). Треба бути до цього готовим. Тим більше, що на наших очах новий президент повторює всі помилки попереднього.

З політичної кампанії 2019 року можна винести велику кількість уроків, тож обмежуся дванадцятьма найбільш очевидними.

1. Поки телебачення належить олігархам, будь-яка політична перемога є продуктом олігархічного консенсусу. У 2014 році олігархи домовилися підтримати Порошенка, у 2018 році — повалити його. Так само вони можуть домовитися і повалити Зеленського, якщо їхні інтереси будуть недостатньо враховані. Висновок: конче потрібне потужне суспільне телебачення, і це в інтересах не лише суспільства, а й всіх політиків, які хочуть позбавитися тотальної залежності від олігархів.

2. Не буду приділяти багато уваги очевидному уроку, що старі пишномовні патерналістські підходи в комунікації вже не спрацьовують, та очевидній тезі, що політикам потрібна особиста впізнаваність.

3. Суспільство складається не з більшості та меншості, а з купи різноманітних меншин, причому загальнонаціональний порядок денний є актуальним далеко не для всіх. Фокус «ми за все хороше і проти всього поганого» спрацьовує лише у найбільш популярного політика, а решті треба відбирати, навчати і вирощувати власного виборця.

4. На виборах в Україні завжди перемагає опозиція (другий термін Кучми є виключенням настільки характерним, що воно підтверджує правило). Одна з глибинних причин цього полягає в тому, що українці ненавидять будь-яку владу. Якщо нову владу люблять, то недовго, до того моменту, поки не стає очевидним, що вона нездатна виконати всі нездійсненні та суперечливі забаганки виборців.

5. Протистояти популізму можуть лише добре розбудовані ідеологічні партії разом із систематичною громадянською просвітою. Інакше кожні 5 років буде новий шквал нездійсненних обіцянок.

6. Будь-які реформи завжди викликатимуть незадоволення: для когось буде замало і занадто повільно, натомість для когось буде забагато і занадто швидко, а для когось це наступатиме на конкретні особисті інтереси (і це не лише олігархи, а мільйони звичайних людей). Потрібна ефективна комунікація реформ, у тому числі особливо важливо комунікувати тим, хто від цих реформ втратить, та прихильникам простих рішень складних проблем.

7. Кадри вирішують все, і не можна допускати «кадрового дефолту». Друзів та друзів друзів не вистачить для керівництва великою країною. Доведеться брати сторонніх людей — а тут є два варіанти: або тих, на кого мається компромат, контролюючи їх страхом та ризикуючи, що вони зрадять (а вони зрадять); або незалежних чесних професіоналів, яким треба довіряти.

8. Журналісти потрібні владі навіть в умовах підконтрольних телеканалів та вміння працювати у соціальних мережах. Адже вони ставлять запитання, а без запитань виходить монолог — чим закінчується монологічна комунікація, ми бачили. Автори монологів думають, що вони успішні, адже слухачі не заперечують, бо не мають можливості. Але потім слухачі монологів знайдуть спосіб завдати удар у відповідь.

9. Потрібна системна протидія російському втручанню в інформаційний простір. Ніхто з українських політиків (окрім Медведчука) не може бути певним, що Кремль буде до нього лояльним достатньо довго. Вчора Кремль грав проти Порошенка, сьогодні буде грати проти Зеленського.

10. Війна, гроші і справедливість — три кити українського порядку денного. Люди повірять тому, хто зможе з цим щось швидко зробити. На жаль, ні з війною, ні з бідністю, ні зі справедливістю швидко зробити нічого не можна. Значить, потрібні маленькі перемоги, що стануть символами змін.

11. Проблему війни не можна замовчувати, хоча це і бажано для переважної частини громадян. Але її не можна і використовувати для залякування, як це робилося раніше. Проблему війни треба обговорювати із суспільством відкрито, чесно і глибоко.

12. Те саме стосується проблеми ідентичності. Просте приниження проекту «Малоросія» (в його історичному розвитку, а не у російській карикатурній обгортці) викликає лише зворотній ефект. Цей проект треба якісно проговорити у суспільстві, щоб вибір проекту «Україна» був свідомим.

Можна написати ще багато інших висновків, але давайте дамо собі раду хоча би з цими.

valerii.pekar
Валерій Пекар

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація