site.ua
топ-автор

Автори: Валерій Пекар, Андрій Длігач

Рік, що минув, багатьма експертами та пересічними громадянами оцінюється як рік розчарувань. Чи дійсно воно так, чи це даються взнаки завищені очікування і схильність до негативу?

Спробуємо зібрати докупи основні досягнення і провали, прориви і розчарування року.

Безсумнівно, найбільшим проривом є безвізовий режим з Євросоюзом, у запровадження якого в певний момент вже перестали вірити. Йдеться не лише про довгостроковий вплив, пов’язаний з можливістю значно більшої кількості українців їздити в Європу (а отже, власними очима подивитися на європейський спосіб життя). У середній перспективі набагато важливішим є виконання численних вимог ЄС у сфері модернізації українського законодавства та інституцій. (До речі, варто згадати, що Асоціація з ЄС набула чинності саме цього року, з 1 вересня.)

Другим важливим досягненням є старт медичної, освітньої та пенсійної реформ. І хоча імплементація медичної реформи почнеться лише з 2018 і вона викликає неоднозначне сприйняття у суспільстві, а так само освітня потребує дуже багато часу і представлена лише рамковими рішеннями, а пенсійна загалом включає лише очевидні базові рішення та не досягає стратегічних цілей, — все одно розрив із спадщиною минулого у соціальній політиці є суттєвим досягненням року.

Третім важливим успіхом є фактичний старт реформи державного управління, детально описаної в окремій статті. Хоча вона так само розтягнута у часі, але поступово набирає обертів.

Проблема полягає в тому, що всіх цих реформ пересічні громадяни не бачать (безвіз є виключенням, але ж не можна на четвертому році після Майдану демонструвати широким верствам суспільства лише безвіз). Громадяни бажали би бачити й оцінити ті речі, з якими вони стикаються, — зростання добробуту та доступності правосуддя, але якраз з цим є проблеми (детальніше нижче).

Втім, є одна реформа, яку бачить на власні очі більшість громадян. Йдеться про дорожнє господарство: реформа фінансування дорожнього будівництва призвела до його небаченої інтенсивності. (Морську реформу, яка йде з аналогічною високою інтенсивністю, на жаль, бачать лише фахівці.)

Серед інших важливих перемог треба назвати значні успіхи дерегуляції (хоча там залишається ще багато роботи), прийняття експортної стратегії та активну роботу з переорієнтації експорту, повернення України на ринок єврооблігацій, запуск ПроЗорро.Продажі (що не лише створює підґрунтя для прозорої приватизації, але вже зараз збільшує прозорість та ефективність процесів, пов’язаних з ліквідацією банків), прийняття закону про електронні довірчі послуги (до речі, Україна першою з країн Східного партнерства інтегрувала своє законодавство з ЄС по цьому напрямку). Безумовні перемоги є у сфері децентралізації: місцеві бюджети тепер як ніколи накачані грошима, а процеси створення об’єднаних територіальних громад оцінюються здебільшого позитивно. Окремо треба назвати у переліку перемог значне збільшення української мови в українському теле- та радіопросторі і початок відродження українського кіно.

Від безумовних перемог перейдемо до суперечливих питань.

В цьому переліку на першому місці буде судова реформа. Добре, що відбулося перезавантаження Верховного Суду, що цей процес був відкритим та під контролем громадськості. Погано, що відкритість та контроль громадськості не змогли запобігти проходженню до нового складу одіозних персонажів із непоясненним майном та чорним шлейфом неправосудних рішень (від «суддів Майдану» до авторів рішень, скасованих Європейським судом із прав людини).

Так само суперечливими виглядають реформи в енергетиці. Однозначною перемогою України стало рішення Стокгольмського арбітражного суду щодо суперечки з Газпромом. Запровадження конкурентного ринку електроенергії є позитивом, але в умовах фактичного монополізму це рішення може зіграти проти споживачів. Дивний «Роттердам +» вже призвів до збільшення тарифів на користь монополістів. Ставки ренти на видобуток газу понижені (правда, лише нові скважини), натомість на видобуток нафти — без змін (при тому, що нафти ми вже імпортуємо більше).

Ще одна сфера, в якій позитив і негатив перемішані у добірних пропорціях, — це національна безпека і оборона. Хистка рівновага на фронті та відсутність масштабних бойових дій дали нам черговий рік перепочинку для розбудови армії, але він був використаний не сповна. Збільшення оборонного бюджету супроводжується непрозорістю його розподілу. Розширення співробітництва з НАТО та країнами-членами альянсу супроводжується жорсткою критикою з їхнього боку (у тому числі щодо Укроборонпрому) та повільною імплементацією стандартів НАТО. Суттєвий прогрес бойової підготовки в одних місцях супроводжується старими підходами і програмами півсотрічної давнини в інших. Кібербезпека залишається «дитям у семи няньок» і знаходиться у жахливому стані.

Тепер про великі розчарування року.

Як і торік, основним розчаруванням залишається вкрай низький рівень економічної свободи, що гальмує зростання, інвестиції та тримає країну у пастці бідності. В цій сфері треба зазначити декілька проблем, найпершою з яких є безпека бізнесу: втручання силових органів набуло минулого року безпрецедентних масштабів, і, попри прийняття обмежувального закону, все ще є проблемою номер один. Найбільші вороги економіки — економічні підрозділи силових відомств — залишаються без змін, Державна фіскальна служба залишається без змін, Служба фінансових розслідувань не створена. Приватизація та запровадження прозорого ринку сільськогосподарської землі знову були відкладені, і це можна було би назвати двома найбільшими розчаруваннями року — адже змарновано два потужних шанси запустити економічне зростання (а бюджет не дочекався відповідних надходжень). І так само відкладено третій інструмент зростання — запровадження податку на виведений капітал замість податку на прибуток, що мусило запрацювати з 1 січня 2018 року, а нині обіцяно з 2019. Автоматичне повернення ПДВ, яке само по собі є великим позитивом, у реальному житті вдарило блокуванням податкових накладних не лише по махінаторах, а й по десятках тисяч чесних підприємців. А кінець року подарував безпрецедентний тиск на прозорі публічні закупівлі та прийняття у першому читанні вкрай корупційного законопроекту «Купуй українське».

Все це відбувається на тлі антиліберальної фіскально-бюджетної політики: якщо у 2016 році податкове навантаження на економіку було знижено на 3-4% (що стало одним із факторів початку економічного зростання), то у 2017 сумарне податкове навантаження знову було збільшено на 3-4% за рахунок розширення бази оподаткування (варто зауважити, що негативна тенденція у 2018 році зберігається). Зведені доходи держави наближаються до 45% ВВП, що унеможливлює ріст економіки.

Загалом виглядає, що всі інструменти запуску економічного зростання знову відкладені на майбутнє, і це найгірша новина для інвесторів, підприємців, найманих працівників та членів їхніх сімей, адже мляве зростання з’їдається інфляцією, яка перевищує прогнозний рівень (і тут треба згадати негативний внесок чергового збільшення мінімальних зарплат, не обґрунтованого економічним зростанням). Щоб оцінити очікуваний рівень економічної загрози, до цього треба додати все стрімкішу трудову міграцію, яка реально вже спричиняє нестачу кадрів у багатьох галузях і регіонах.

Другим безперечним розчаруванням року є антикорупційна боротьба. З одного боку, як НАБУ, так і Генпрокуратура розкрили і передали до суду багато справ. З іншого боку, в судах частина цих справ розвалилася, а частина зависла. Все це відбувається на тлі конфлікту між правоохоронними органами, дискредитації і постійного тиску на НАБУ та антикорупційних громадських активістів, на тлі спроб позбавити НАБУ незалежності, непрацездатного НАЗК (який не тільки не може, а й не хоче нічого робити) та відкладення створення Антикорупційного суду. Загальна картина виглядає сумною, особливо якщо додати фактичне заморожування найважливішої антикорупційної реформи — реформи управління державними підприємствами.

Загалом ситуація в країні, на перший погляд, виглядає непогано: військовий конфлікт заморожений, макроекономічна стабільність досягнута, економіка розпочала зростання, внутрішньополітичні протистояння залишаються бурями у стакані, а світ всіляко розширює підтримку України. Однак цю ситуацію треба порівнювати з очікуваннями громадян: активна меншість прагне значно інтенсивніших реформ, пасивна більшість — значно інтенсивнішого зростання добробуту. Як відомо, найбільша загроза соціальній стабільності постає не в момент найбільших викликів (цей момент, схоже, ми пройшли), а після того, як ситуація починає покращуватися. Втім, прогнози на 2018 рік виходять за рамки цієї статті.

Необхідно зазначити, що інституційний потенціал реформ залишається дуже слабким: парламент демонструє слабку дієздатність, низьку явку та деградацію нормотворчої кваліфікації, переважна більшість реформаторів першої хвилі вже залишила свої посади, нові реформаторські кадри лише почали набиратися, у них попереду довгий шлях набуття спроможності, а державна кадрова політика в цілому залишається досить слабкою.

На цьому тлі безумовним позитивом виглядають, попри негативний бізнес-клімат, численні історії підприємницького успіху в різних сферах економіки та прихід декількох іменитих стратегічних інвесторів (в першу чергу у великі інфраструктурні проекти). Такі історії успіху вкрай важливі, бо вони надихають тих, хто йде поруч і слідом.

Баланс досягнень і розчарувань кожен будує для себе самостійно, і представники крайніх точок зору, для яких вже придумано багато епітетів, навряд чи здатні досягти згоди — кожен бачить лише те, що хоче. Але проблема в іншому.

Повільні, обмежені і суперечливі зміни знекровлюють економіку, політику і соціальний лад. Якщо хірургічна операція довготривала, але нема знеболення і зупинки кровотечі, то пацієнт не доживає до успішного її завершення. Значить, або треба пришвидшитися, або зупиняти кровотечу та тамувати біль — і насправді єдиним шляхом це зробити є не популізм, а стрімке економічне зростання.

Автори дякують численним експертам, на оцінки яких спиралися, але підкреслюють, що ця публікація відображає їхню особисту точку зору.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація