Жінка пережила травматичну ампутацію ніг, у місті Вишневому, під Києвом, проводять евакуацію, бо влучили туди куди не можна говорити і лише можна здогадатися по тривалій детонації та смороду через який не можна дихати…

ППО не перехопила жодної балістичної ракети під час нічної атаки на Київ… ЖОДНОЇ!!!!!! Бо не було чим збивати… І це сказав не я, а цілий Президент, який, за Конституцією відповідає за дві речі: за міжнародку і оборонку... І це на 5-тому році війни, котра триває більше 12 років... А у нас досі нічим збивати, бо логіка «усе для ЗСУ і усе для військового» з тріском програла логіці «шоу та піар навіть під час війни»... Якщо влада і далі буде інвестувати в аплодисменти, то ми приречені на Дні жалоби..

В усьому цьому жахітті та трешняку лише одна фраза, яка не дає спокою… Вона крутиться зеленою набридливою мухою: «як не зможу закінчити війну, має прийти інший…»... Через скільки прийде прозріння, що він не може закінчити цю війну?

Через скільки світлин молодих, усміхнених людей з чорною стрічкою? Через скільки криків матерів, які гладять своїх мертвих дітей? Через скільки вальсів на випускних з фото загиблих однокласників? Через скільки дітей, які перші свої кроки роблять біля могил своїх татусів? Через скільки заплаканих очей матерів, які гладять обгорілі руки своіх синів-воїнів і знімають це на відео… До однієї з таких матерів в коментарі понабігало багато „до переможників“ і писали: „якби боліло, не знімала б“… І знаєте, що відповіла мати: „це відео я буду переглядати щодня, я цілуватиму його руки, чекаючи своєї смерті…“

І ця біль не в порівняні із радістю, що на росіі немає бензину чи в Криму вдруге стався блекаут... Мені на це глибоко пофіг, якщо у нас щотижня День жалоби, бо у нас не було ракет для ППО, на 5-му році війни по їхньому літочисленню...