Уже не вперше у тому відеодовіднику з новітньої історії СРСР та РФ, яким є youtube-канал Кісєльова (Євґєнія), я чую, що, упіймавши облизня на Карибській кризі та зрозумівши, що ліві режими не призведуть до «здачі» Західної Європі совіцькому блокові, у Політбюро ЦК КПСС перемкнулися на деколонізацію як інший спосіб послабити Захід (особливо – Велику Британію).
В принципі, інформація в цілому вірна, але на момент виникнення Карибської (Кубинської) кризи, «деколонізаційні» потуги СРСР вже декілька років як тривали.
СРСР (як і нинішня РФ) – достоту обскурна країна, де годі шукати письмових наказів, директив чи протоколів на доказ тієї чи іншої підло-злочинної оборудки, будь то наказ письмовий Сталіна убити Кірова, протокол зборів змовників Малєнкова, Кагановича «і прімкнувшего к нім Шепілова» щодо повалення Хрущова. У історії країни-тюрми народів безліч ключових рішень, ухвалених усно чи прокомунікованих «вождем» невербально. Не є виключенням і той ключовий момент, коли Політбюро КПРС вирішило таки проінвестуватися у відкриту й завзяту адвокацію позбавлення своїх конкурентів їхніх колоніальних надбань.
Однак, на той момент, яким датується перший (і найголовніший) артефакт на доказ такого рішення – ним є резолюція ООН 1514(XV) від 14.12.1960р., – розпад капіталістичних імперій Заходу вже йшов повним ходом.
Колоніальна система західних імперій розвалювалася спочатку поступово (Ірландія 1922р., Ірак 1932р.). Нацистська окупація або блокада призвела до послаблення більшості з європейських метрополій, і жвавіші втрати вони почали нести під час 2-ї Світової війни (Франція де-факто втратила Сирію та Ліван, Нідерланди – Індонезію, тощо). Однак, переламний момент наступив тоді, коли 1947р. брити втратили усю свою Індію (з яких постали власне Індія, Пакистан-Бангладеш, Шрі-Ланка й Бірма). Причому, тут слід відзначити той факт, що індійський рух за незалежність, очолюваний Махатмою Ґанді, попри усю видиму сприятливість тієї скрути, у якій опинилася Велика Британія, шляхетно утримався від того, щоб скориститася з неї під час війни. Це красномовно свідчить про високий інтелектуальний і моральний рівень індійських еліт – там чудово усвідомлювали, хто такий Гітлер і з чим бореться їхня метрополія. Відтак, не бажали ставати, хай навіть і ситуативним, союзником геноцидального й злочинного нацистського режиму. До того ж, саме таке рішення цілком уписувалося в обрану Ґанді тактику та стратегію ненасильницького спротиву – згідно неї, брити повинні були добровільно погодитися на індійську незалежність, через усвідомлення, що їм там не місце, – така незалежність стійкіша, ніж здобута хитрістю чи тимчасовою перевагою в силі. Внаслідок, Делі зберіг гарні стосунки з Лондоном, що пом'якшило перехідний період і забезпечило довготривалі взаємовигідні інвестиції.
Далі, ця анти-колоніальна «Весна народів» (яку ми усім щирим серцем вітаємо, якщо хто спитає) пішла ширитися на менш співмірні за силою з метрополіями території: близькосхідні підмандатні території (докладну часову лінію див. тут), французькі Індокитай та Магриб, тощо.
З кінця 1950-х ця хвиля докочується і в Африку. І все це, слід зазначити, відбувається природнім імпульсом. Аж тут, пересвідчившись, що це потужний природній процес, з власною кінетикою і такий, що обумовлений логікою історичного розвитку цивілізації, Совіцький Союз раптом вирішує його «очолити» – подібно до того, як очолюють повстання, щойно пересвідчившись, що й так перемагає: найкращі «уми» совіцького «МИДа» (МЗС) починають роботу над документом, що увійде в історію як Резолюція ООН 1514(XV) «Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам» і буде ухвалена 14 грудня 1960р.
Назовні, скидатиметься на те, що це саме СРСР «започаткував звільнення народів Африки з-під колоніального іга імперіалістичного Заходу», але заждіть з передчасними висновками.
По-перше, Декларація з'явилася й ухвалена навздогін і за фактом і так вже розпочатої деколонізації – саме упродовж того-таки 1960р., тобто ще до її появи, незалежність проголосила рекордна кількість колишніх французьких, британських, бельгійських та італійських колоній у Африці.
По-друге, Совіцький Союз був дуже обережний у своїх спробах іти на відкриту конфронтацію з потужним капіталістичним Заходом – подібно до того, як відомий митець назвав нинішню російську ідеологію «сцикливим нацизмом», тодішня совіцька була «сцикливим комунізмом». Більшість тих африканських колоній відділялася самотужки – бо таким був дух моменту:
- Всі побачили, що демографічно й економічно ослаблені нещодавньою великою війною європейські імперії вже не мають сил на придушення спротиву колоній;
- В ході війни, світ накопичив шалений надлишок сучасної зброї, яку після закінчення війни змогли задешево дістати вже й порівняно бідні африканські визвольні рухи;
- Між відкриттям вікна можливостей, яким для Африки стала війна в Європі, і до початку 1960-х, минуло достатньо часу, щоб підросли, окріпли й оформились в свідому політичну силу рухи, котрі 15-20 років тому цю можливість завбачили.
По-третє, саме ця свіжа «порція» незалежних країн, отримавши членство в ООН, остаточно «розмила» хитку про-колоніальну більшість, яку б доти ще теоретично могло зібрати імперіалістичне лобі: подібно до того, як корпоративні рейдери здійснюють додаткову емісію акцій, щоб розмити контрольний пакет «старих» акціонерів. Порівняння слушне, бо цим кроком СРСР, не витративши жодної копійки, але піднявши на прапор цю ідею, надовго завоював симпатії та прихильність країн Глобального Півдня – і досі зловживає нею. Чого варта хоча б інерційна підтримка чи бодай незасудження цим Глобальним Півднем нинішньої російської агресії проти України.
На підтвердження цієї версії другорядно свідчить той факт, наприклад, що з Камеруном СРСР встановив дипвідносини аж 1964р. Воно й не дивно: експансіоністська й амбітна зовнішня політика коштувала цілком конкретних грошей – хай це буде збройна допомога (на вироблення й логістику зброї потрібні чималі кошти), «братня фінансова допомога» чи навіть гуманітарні постачання їжі натурою (як це відбувалося, наприлад, із Кубою).
Слід зазначити, що після смерті Сталіна, коли з'явився шанс на корекцію державної політики (як внутрішньої, так і зовнішньої) у більш раціональному для неї напрямку, у Політбюро озвучувалися аж настільки здраві думки, як, наприклад, припинення радянської окупації Східної Німеччини (НДР) – причому, просував такі ідеїБерія (!) – сталінський кат і душогуб, що очолював НКВС. Аргументував це тим, що утримування НДР силоміць в орбіті СРСР потребувало постійних карально-репресивних зусиль та/або неабияких субвенцій, щоб «задобрити» німців – і це все у той час, коли в самому СРСР люди продовжували жити впроголодь і злидарювати. Однак ця (як і інші раціональні ідеї реформ Берії) було відкинуто як «неправильні й такі, що спотворюють ленінську політику пролетарського інтернаціоналізму». Беріївські пропозиції повернення до економічної доцільності й раціоналізму (читай – відновлення нормальної ринкової економіки), як і Маленковські ідеї побудови гуманного соціалізму (скорочення збройної та розвиток легкої й харчової промисловості) програли хрущовському популізмові в стилі «Здаватися [а не бути] великими й грізними». Вочевидь, перехід до амбітної та марнотратної зовнішньої політики, що забарився аж до 1960р., підспудно відображає цю внутрішню ідеологічну боротьбу всередині вищого керівництва СРСР.
Ця перемога хрущовського популізму вкотре засвідчила піраміду потреб та амбіцій колективного російсько-імперського підсвідомого – це позірна велич та прагнення домінування над усіма, до кого зможуть дотягнутися. Яка там легка промисловість чи буржуазний ринок – цим великоросів не зацікавити (особливо, якщо вони його, в масі своїй, ніколи до пуття й не знали).
Отже, СРСР, замість зосередження на вирішенні внутрішніх проблем, обрав суперництво з Заходом, і підтримка анти-колоніальних рухів та нових незалежних держав стало одним з нових театрів такого суперництва. Відповідна Декларація ООН була вже давно на часі цілком природньо, і якби не СРСР, то її еквівалент неминуче розробив би якийсь інший а́ктор на цій арені (а скоріше — колектив а́кторів). Її положення навдивовижу вписуються в концепт Ґроцієвого натурального права.
Але, у світлі сучасних подій, виникає також і інша версія: чи не була така жвава адвокація Декларації з боку СРСР спробою відвернути увагу від себе самого – від того кричущого факту, що сам СРСР був на той час (а його спадкоємиця РФ і досі залишається) тюрмою народів, чи не найбільшою, найжорстокішою і найцинічнішою колоніальною імперією. Чи усвідомлювало тодішнє керівництво СРСР, що цей правовий документ найбезпосереднішим чином стосується, першою чергою, самого ж СРСР, і що, як і будь-яке право, матиме сенс і законні підстави лише тоді, коли стосуватиметься кожного суб'єкта цього права, Lex omnes aequat?
Усвідомлювало, чи ні, але Резолюцію ООН 1514(XV) тепер буде застосовано до колонізованих націй всередині самої Росії – до її положень апелюватимуть та на масові прецеденти її ранішого успішного застосування спиратимуться національні «респубіки», краї та округи країни-агресора. Щойно з'явиться фізично така можливість, щойно буде нейтралізовано репресивний апарат нинішньої Російської імперії – від того, що заслабне економіка, чи від наростання внутрішньої кризи, – і російський Центр ризикує побачити парад уже не «оксамитових», а реальних суверенітетів і незалежностей з опертям на Декларацію та право самовизначення.