Неважко помітити ту непропорційну її розмірам, демографії чи економіко-географічному значенню частку уваги, яку привертає до себе Чечня (Ічкерія) у подіях чи увазі аналітиків Північного Кавказу. Пояснення лежить на поверхні — оскільки лише ічкерійці наважилися скористатися своїм проголошеним суверенітетом і виділитися «в натурі» з того колгоспу (чи тюрми народів), яким була й залишається російська федерація.

Але Північний Кавказ – великий та етнічно строкатий, регіон, чиє недобровільне перебування у складі російської імперії – доволі недавнє, якщо порівнювати навіть з Південним Кавказом, Україною чи Сибіром, не кажучи вже про Поволжя. Відлік його перебування під російською п'ятою прийнято вести від 1864р., коли закінчилися основні бойові дії у Кавказькій війні (спорадична й індивідуальна партизанська ґерилья, яку там називають абрецтвом, тривала ще довго – як мінімум, до кінця 1870-х) . Але навіть ті півтори сотні років, що минули від тих пір, були далеко неоднорідними у сенсі асиміляції регіону: маючи значно позитивнішу за великоросів демографічну динаміку, цей регіон (окрім вичищених геноцидом ділянок) не так легко було «залити» переселенцями, які б «розбавили» частку корінного населення до меншості (як це поступово трапилося в Комі, Мордовії чи Карелії), а наявність давнішої за імперський центр цивілізаційної історії та супроводжуючих її культури, звичаїв та релігії, не передбачала легкої асиміляції за шаблоном «окультурювання та оцивілізовування», як це було з народами Сибіру та Півночі – носії давнішої, складнішої та глибше вкоріненої культури, як правило, не сприймають накидання їм примітивнішого замінника, хай навіть грубою силою.

До того ж, імперський кулак далеко на завжди стискав ці землі з однаковою силою – часом, авторитет його падав, а хват – слабшав, і в ці періоди регіон демонстрував не втрачене бажання позбутися диктату метрополії. Такими періодами було падіння імперії Романових в 1917-1920рр., коли надзвичайно консолідовані горянські еліти продемонстрували здатність і розум об'єднатися в Горянську республіку (тамтешній тодішній аналог УНР). Схожими були настрої в 1941-42рр. Другої Світової війни, коли Москва втратила на якийсь час контроль над добрячою частиною Північного Кавказу, і у горян на якийсь час зажевріла надія, що Совіти зазнають поразки й Кавказ, таким чином, здихається їхнього ярма. Був також певний спалах під час Хрущовської «відлиги» 1950-1960-х і, нарешті, «Перебудова», гласність, парад суверенітетів та розпад СРСР 1980-1990-х.

Однак, одного лише бажання покинути імперські тенета недостатньо – потрібна ще наявність всенародного консенсусу більшості в тодішніх адміністративно-територіальних межах, лідерство тодішніх еліт чи очільників, та відсутність територіальних суперечок із сусідами. І, якщо накласти усі ці чинники на мапу тодішнього Північного Кавказу, одразу ж стає зрозумілим, чому саме Чечня і лише Чечня стала тим одиноким та відважним «більмом у оці» для Москви, чому вона єдина наважилася на проголошення й отримання фактичної незалежності.

Отже, Північний Кавказ станом на 1991р. налічував наступні автономні суб'єкти (див. мапу):

1. Адигея
2. Карачаєво-Черкесія (КЧР)
3. Кабардино-Балкарія (КБР)
4. Північна Осетія
5. Чечено-Інгушетія
6. Дагестан
7. Калмикія

Остання, хоч формально належить до нижньоволзько-степового географічного краю, геополітично була від самого виникнення пов'язана саме з Північним Кавказом і досі утворює з переліченими республіками безперервний пояс, що відсікає Москву від Кавказу та Каспію. Калмики становили східний фланг «козачого поясу», що тягнувся від Кубані й Дону, стримуючи експансію горян в степову зону.

Черкеси: знекровлені геноцидом залишки

Історично, ічкерійці не були демографічно й територіально найпотужнішою північно-кавказькою нацією – ними були черкеси, що традиційно домінували на заході й у центрі Кавказького хребта. Однак, зазнавши геноциду й виселення впродовж Кавказької війни 1763-1864рр., їх залишки були розпорошені й розділені між Адигеєю, Карачаєво-Черкесією та Кабардино-Балкарією, які їм доводилося ділити з карачаєвцями, балкарцями, ногаями і слов'янським населенням (росіянами й українцями), черкеси могли лише з обережним оптимізмом бажати ічкерійцям удачі, з надією спостерігаючи, чи у тих щось вийде.

Занадто різнорідний Дагестан

На протилежному, східному фланзі знаходиться Дагестан – надзвичайно набожна, мусульманська республіка, мабуть, найменш зрусифікована, з виходом до моря й широким зовнішнім кордоном (Азербайджан та Грузія). Здавалося б, саме Дагестан міг би «за компанією» з Чечнею проголосити незалежність, але на заваді стала його надзвичайна етно-мовна строкатість, де жодна з груп (даргінці, аварці, кумики, ногаї, лезгіни, тощо) не становила абсолютної більшості, а керівні пости розподілялися квотуванням – саме на цьому й трималася (і досі тримається) хитка політична стабільність республіки. На додачу, лезгіни були розділені між Дагестаном і Азербайджаном.

Є і ще один стримуючий чинник, що заважав ічкерійсько-дагестанській солідарності. У східних, сусідніх з Ічкерією районах проживало чимале вайнахське корінне населення: Ауховський район до депортації входив до складу Чечено-Інгушетії, і після реабілітації вайнахів його так і не було повернуто назад. Щоб ускладнити реінкорпорацію земель назад до складу Ч-І АРСР, з частини колишнього Ауховського району було створено Новолакський район, куди переселили лакців з високогірних районів Дагестану, частково — приєднано до складу сусіднього Казбеківського району й заселили аварцями (тому на сучасних адмінмапах його неможливо навіть адекватно локалізувати).

Відтак, будучи політично фрагментованим, маючи ризик порубіжного сепаратизму, та будучи економічно бідними й залежними від метрополії, тамтешні еліти консенсусно вирішили, що для них краще зупинитися на вимогах більшої автономії, але не ризикувати незалежністю. До речі, з огляду на сильні опозиційні ісламські та національні рухи, у випадку проголошення незалежності тодішня дагестанська партноменклатура, найвірогідніше, втратила б владу, тоді як залишення в складі РФ гарантувало б їм силову й політичну підтримку Москви у збереженні цієї влади.

Замала й «прив'язана» територіальним конфліктом Інгушетія 

Інгушетія – найкрихітніший за територією суб'єкт РФ, – вийшла зі складу Чечено-Інгуської АО/АР, оскільки, попри мовну близькість із Чечнею, все ж мала відмінну сильну місцеву ідентичність (традиційно, інгуші мали доволі сильні цивілізаційні зв'язки з картвелами). Той яскравий приклад, який доводить, що укрупнення споріднених, здавалося б, етносів у один адміністративний суб'єкт з міркувань економії чи де-гомогенізації (а відтак, утруднення їхнього відділення у майбутньому, чим власне й керувався Наркомнац під керівництвом Сталіна, нарізаючи адміністративно-територіальну мапу Кавказу) не витримує перевірки часом та сприймається самими етносами як штучний та силоміць накинутий згори.

Однак, головною причиною, що стримувала Інгушетію від проголошення незалежності, були невирішені територіальні суперечки з сусідньою Осетією. Головним предметом цих суперечок був Пригородний район та південно-східні околиці м.Владикавказ – бадучи традиційно інгуськими, ці території на час депортації інгушів передали до складу сусідньої Північно-Осетинської АО, і так там і лишили. Земля – традиційно гостре для усіх горян питання, і осетини, яких ще монгольська навала загнала далеко у гори, завжди страждали від дефіциту сільськогосподарських земель. Російська імперія цим вміло користувалась – їм поступово дозволяли селитися на рівнині (традиційно контрольованій черкесами), а також передали коштом інгушів місцину, де виникла їхня нинішня столиця Владикавказ. Так і з депортацією: з одного боку, осетини чудово розуміли, що селяться на чужих землях, з іншого – дефіцит земель переважав схильність дотримуватися кавказьких звичаїв добросусідства. 

Осетія: територіальний конфлікт і потенційна війна на багато фронтів

Власне, на Північній Осетії, розташованій у Центрі Кавказького хребта, у нас сходиться огляд західного та східного флангів регіону. Окрім уже зазначеного конфлікту з інгушами, був не менш гострий грузино-осетинський конфлікт, котрий переріс у збройний ще наприкінці 1989р. Північна та Південна Осетія, розділені між різними союзними республіками, з 1991р. опинилися по різні боки державного кордону. Осетинське суспільство, як і керівництво, зажадало об'єднання з Південною Осетією, але, попри проголошений 1990р. державний суверенітет, не наважувалося скористатися ним і спробувати здобути незалежність де-факто: забагато територіальних конфліктів, як і повноцінна війна з незалежною Грузією, у випадку виходу з РФ грозила перерости у війну на два-три, а то й більше фронтів, як і втратою таким кропітким шляхом набутих рівнин (Моздоцький район). Також, не важко помітити, що, проголосивши незалежність, об'єднана Осетія опинялася б у повній транспортній ізоляції.

Якщо порівнювати, то найдалі у зусиллях суверенізації зайшла, звісно ж, Ічкерія, здобувши де-факто незалежність. Наступними на цій шкалі опинялися Калмикія та Північна Осетія, ухваливши декларації про державний суверенітет. Решта ж зі згаданих республік, обмежилися підняттям власного статусу до «автономних республік з правом виходу з федерації».

Калмикія: залякані Кремлем еліти

У Калмикії, попри відсутність спільного кордону з Ічкерією, мабуть найпильніше й з найбільшою надією спостерігали за незалежницькими спробами ічкерійців: розділивши з ними в 1940-1950-і спільну долю депортованих народів, ойрат-калмики також мали сильну образу на Москву та, аби убезпечити себе від ризиків повторних депортацій та утисків, також бачили вихід у незалежності. Однак, як і у решті прикладів, цей процес утруднювала економічна залежність від СРСР, наявність територіальних проблем (після депортації, ойрат-калмикам повернули лише посушливі степові райони на захід від Волги, передавши доволі широку смугу їхніх земель вздовж самої річки до складу Астраханської області). Однак, хрест на калмицькій незалежності поставило не це, а процес (як потім зізнавався тодішній Президент Кірсан Ілюмжинов) систематичного залякування керівництва республіки Москвою – мовляв, чеченці тимчасово засіли в горах, але ми їх виб'ємо, а з вами взагалі церемонитись не будемо – в голому відкритому степу ви тут багато не навоюєтесь.

Відтак, стає зрозуміло, чому саме Чечня (і лише Чечня) змогла тоді наважитись на той надзвичайно сміливий та відчайдушний крок – ризикнути не лише проголосити незалежність/суверенітет, а й здобути його де-факто.

Примара козачої республіки

Навіть якби у західно-кавказьких республіках адиги мали більшість, залишалося б невирішеним іще одне суттєве питання – логістичної замкненості потенційно незалежних держав Північного Кавказу: не маючи власного виходу до моря, вони б залишалися в транспортній блокаді з боку РФ. У цьому сенсі, обнадійливими могли бути спроби створення союзної республіки в межах «козачих територій Півдня Росії». Громадські активісти у своїх намагання опиралися на ухвалений в квітні 1991р. Захон РСФСР про репресовані народи, до яких входили й козаки – ця деталь об'єднувала їх з іншими депортованими й репресованими кавказцями. Однак, їхні амбіції, по-перше, так і не були зреалізовані, а по-друге – не виходили за межі прагнення підвищити свій статус до союзної республіки (хоча, не виключено, що за офіційним фасадом таких скромних вимог могли ховатися майбутні прагнення до більшої суверенізації).

Північний Кавказ як виключно плацдарм для контролю над Закавказзям 

Чим насправді є республіки Північного Кавказу для решти РФ? З економічної точки зору, це – дотаційні, порівняно менш розвинуті регіони, з чужою культурою та релігією і власними, не вельми сумісними з російськими, традиціями й неписаними законами. Утримання цих регіонів в орбіті Москви пов'язане з дедалі більшими витратами: якщо Чечні Кремль сплачує «данину», фінансує розкоші її нинішнього сатрапського клану Кадирових, а також платить за відбудову усього того, що сам же знищив упродовж майже двох десятилість війни та КТО ("контр-терористичної операції"), то решта республік також отримують свої, хоч і не настільки оприявнені пільги: у цих республіках споживачі практично повально не платять комірне, там процвітає торгівля пенсійними та інвалідними посвідченнями, безкоштовний майнинг криптовалют, а сім'ї фіктивно розлучаються, аби отримувати додаткові виплати на матерів-одиначок. Ба більше – чинник Кадирова й "кадировців", той середньовічний позаправовий "султанат", що виник і толерується Москвою в Чечні, уже навіть до 2022р. роз'їдав і розмивав які не які, але значно більш робочі правничі інституції в "материковій" росії.

Ті горяни, яким не знаходиться місця на батьківщині або ж чиї амбітні прагнення виходять далеко за межі тамтешніх провінційних містечок і сіл, скеровуються за межі регіону: селяни-даргинці, аварці, чеченці шукають сезонних (чи й постійних) заробітків у сусідній Калмикії, Астраханні, Волгоградщині, тощо. Спортивна ічкерійська й дагестанська молодь, побачивши, яку силу дає людині зброя, збиваються в кримінальні банди, які беруть під свій рекетирський "дах" бізнеси в малих і середніх містечках – від Поволжя до Карелії, чим формує ворожо-насторожене ставлення до будь-яких "кавказців" у великороських регіонах та столиці.

Але навіть до поширення цих молодіжних банд, звичайні вихідці з горян у столицях здавна зазнавали побутового расизму, великоросійського шовінізму та поліцейської сваволі. 

У самій росії час від часу впевнено звучать крамольні голоси (наприклад, відомого кінорежисера Сокурова), що "якщо Кавказ настільки чужий і вороже налаштований до нас, то, можливо, варто його відпустити".

І в цьому є неабиякий здоровий глузд – адже Північний Кавказ було завойовано й силоміць утримувано виключно задля проеціювання імперської сили на Південний Кавказ і далі на Південь. Навіть після проголошення незалежності державами Південного Кавказу, Москва не вважала, що його втратила (як і решту колишнього СРСР) – тому так відчайдушно не відпускала від себе Чечню. Але зараз РФ уже де-факто, а не номінально як в 1991р., втрачає Південний Кавказ. А відтак, зникає і сенс силоміць тримати й фінансово утримувати Північний Кавказ. Відпустивши горянські республіки, РФ тільки виграє – звільниться від обтяжливого "баласту", усуне дестабілізуючий позаправовий чинник Чечні (відтак, отримає шанси відновити правову рамку), обмежить внутрішню міграцію та ісламізацію і обмежить (якщо не повністю усуне) чинник етнічних банд. 

Причому, найрадикальнішими прибічниками саме такого рішення виступає населення сусідніх з горянами Краснодарського й Ставропільського країв: там міжетнічна напруга відчувається як ніде гостро. Тамтешні опозиційні активісти (теж, до речі, націоналістичного штибу) вважають, що від горян варто "ізолюватися стіною, як в Ізраїлі, й дати їм можливість жити так, як ті самі хочуть. Головне – власним коштом. Повністю".