Стаття 51 Статуту ООН жодним чином не обмежує право країни-члена на самооборону у разі збройної агресії, у тому числі – завдавати ударів у відповідь по території агресора. Пальму першості серед областей РФ які стали «жертвами» застосування Україною цього права щодо країни-агресора оспорюють між собою Білгородська та Курська області. Бо, попри той факт, що наймасштабнішу наземну операцію Сили Оборони України провели саме та території Курщини, Білгородщина все одно в топі за найдивнішими й найхимернішими побічними ефектами свого фронтового статусу.

Вочевидь, керівництво «другої армії світу» (с) виявилося абсолютно неготовим до подібного повороту подій – з одного боку, ти вписуєш у власну конституцію ЛДНР, Крим і ще дві області, половину з яких навіть не здатен окупувати (а окупувавши – не здатен утримати), а з іншого  – при першій же ліпшій суттєвій ракетній атаці у відповідь на обласний центр твоєї ж «канонічної» території, ти починаєш робити вигляд, що це не по ній б'ють. У випадку з Білгородщиною це виглядало так: 

Доволі креативно, хоча й не унікально – подібний же підхід застосовується в спілкуванні між людьми. Так, часто місцеві п'янички у сільській місцевості до свого кредитора, який міг дати їм на пляшку, звертаються поважно на ім'я й по-батькові адресата (Іван Петрович), але у випадку відсутності коштів чи відмови їх надати та ж сама особа в устах прохача перетворювалася на образливе прізвисько (“Кривий Башара").

Інша топонімічна вправа, яку люблять практикувати в країні-агресорці – це тимчасове перейменування, прецедентом якого є Волгоград, котрий на декілька днів  – 8-9 травня та 23 серпня (день пам'яті жертв бомбардування 1942р.), – знову перетворюється на Сталінград. Від чого, м'яко кажучи, не усі місцеві у захваті.

Але під кінець 4 року повномасштабного "СВО" ці вправи з "паралельної" топоніміки почали приносити несподівані побічні "плоди": Бєлґородську область (чи то вже Білгородську) у російському колективному несвідомому вже почали відносити до України. Логічно, оскільки за легендою офіційної пропаганди СВО ведеться лише на території України, відтак, усе, що потрапляє до зони бойових дій – автоматично починає сприйматися як частина України. Російська пропаганда – унікальне знаряддя, здатне витворювати таку багатовимірну реальність, де записні в тамтешню констутицію 5 українських областей водночас є і "посконною" територією РФ, за які війна йтиме доти, доки вони не перейдуть під фактичний контроль Москви; водночас, у побутовій реальності, якщо йдеться щодо прийому біженців чи допомоги їм, то глибинним руським на́родом усе, що в зоні бойових дій перетворюється на "якусь там Україну" – включно з Курщиною та Білгородчиною.

Таким чином, наказ Кремля про створення буферної зони між РФ та Україною вже виконується, але є один нюанс: у наказі малася на увазі Сумська область, але де-факто до буферної зони поволі також увійшли і Брянська, і Курська, і Білгородська області самої РФ. Принаймні, таке враження складається з нижченаведеного відео (уривок з 9:49 по 13:43).

Після перегляду вищенаведеного відеосюжету про біженців з Білгорода й області, новими барвами починає грати знаменита мапа з кабінету Кирила Буданова  – крізь її загальний акцент на тролінгові агресора починають проступати нотки вірогідної, хай на даний момент ще невиразної, але будучини й навіть здійсненої реальності.

Цікавий факт, що вербально не було озвучено претензії на спадкоємні українські етнічні землі (на які претендувала ще УНР, а потім і УРСР) на схід від офіційного кордону 1991р. – єдиним мовчазним артефактом натяку на ті претензії є та сама "мапа Буданова". Але явочним порядком, зусиллями роспропаганди, пропущеними крізь когнітивні фільтри глибинного російського народу, ці претензії вже визнано й задоволено.