Одні з наймістичніших та найзагадковіших етносів Північного Кавказу – балкарці й карачаєвці. За переважаючим консенсусом істориків, є осколками степових тюрків-кипчаків – кумано-половців, але розслабтесь, шановна авдиторіє, оскільки ми – не путін, а ви – явно не Такер Карлсон, тож до «пєчєнєґов» наша сьогоднішня оповідка не дійде.
Балкарці – друга титульна нація Кабардино-Балкарії, однієї з двоскладових північно-кавказьких республік РФ. Другим подібним синтетичним суб'єктом є сусідня Карачаєво-Черкесія. Їх плутають навіть у самій РФ, позначаючи збірною парою абревіатур КБР-КЧР.
По-хорошому, карачаєвці й балкарці є складовими частинами одного й того ж самого етносу, і мова їхня так і зветься – карачаєво-балкарська. І питання про об'єднання їх у одному адміністративно-територіальному суб'єкті ставилося неодноразово – і в 1917-1920-х роках, коли тільки формувався устрій передтечі нинішньої РФ – РСФСР, і наприкінці 1980-х-початку 1990-х, коли у національних автономій росії повторно з'явився шанс на більш справедливе розмежування та устрій. У обох республіках домінуючими є одні й ті ж самі два етноси — адиги (черкеси) та гірські тюрки-кипчаки (карачаєво-балкарці), але у різних пропорціях: в КБР домінують адиги (кабардинці), а балкарці у меншості, в КЧР – відповідно, карачаєвці становлять відносну більшість, а адиги (черкеси) – меншість (хоча уся КЧР етнічно строкатіша).
Межа між двома суб-етносами гірських тюрків-кипчаків пролягає по вододілу між річковими басейнами Тереку й Кубані. Найзахідніша балкарська громада мешкає буквально у сусідній з найсхіднішою карачаєвською річковій долині, але, як виявилося, цей вододіл виявився доленосним і по ньому ось уже понад 100 років пройшла межа між двома частинами як єдиного тюркського, так і адиго-черкеського етносів. Не збереглося протоколів засідань Наркомнацу, де було б занотовано чесні міркування, якими керувалося тодішнє міністерство (наркомат), яким опікувався майбутній «отець народів» і найбільший їх кат за сумісництвом, Йосип «Сталін» Джуґашвілі. Однак, задум такий можна дедуктивно обрахувати – враховуючи хід думок та пріоритети, які нам добре відомі з літератури, мемуарів його сучасників та інших джерел. Тим більше, що у ті початкові роки існування РСФСР/СРСР ще практикувалися колегіальні рішення, тож беззаперечних доказів, що то був саме одноосібний задум самого Сталіна, немає.
За однією з версій, такою була шаблонна політика проведення адміністративно-територіальних меж між національними автономіями, аби (1) максимально ускладнювати майбутній їх потенційний суверенітет, (2) сприяти розмиванню їх ідентичностей та (3) «сприяти подоланню відсталості». Ось цей третій аргумент, на якому Сталін, схоже, дійсно був повернутий, міг, насправді, мати значно більшу вагу, ніж здається на перший погляд. Бо це те, у що Сталін і справді вірив (якщо у нього могла взагалі бути якась віра чи ідеологія), і саме на вівтар цього пріоритету приносилися колосальні людські жертви. Не будемо детально спинятися на цьому, просто коротко зазначимо, що у його більшовицькій картині світу, були нації розвинуті й не дуже, і місія силового насадження совіцької влади полягала у тому, щоб подолати цю «відсталість». І вже потім, отримавши більш-менш гомогенний за готовністю матеріал, робити його силами «світову революцію», котру Сталін чесно вважав справою, вартою будь-яких жертв. Перемогу цієї світової революції, відповідно, – справою свого життя, однак, не зізнаючись при цьому навіть самому собі, що підсвідомою особистою ціллю було, після такої перемоги, стати одноосібним володарем усього світу, якому б поклонялися в усіх закутках планети.
Так от, затиснуті в своїх високогірних ущелинах горяни-високогірці – карачаєвці та балкарці, – вважалися «відсталими» народами, чию «відсталість» розбавляли вимушеним сусідством з горянами-передгірцями черкесами. Також, у імперському центрі добре пам'ятали, що колись увесь північно-західний Кавказ становив один великий черкеський континуум – забути про його існування не давав існуючий з 1870-х років змінної потужності повстансько-визвольний рух абреків, останні суди над котрими тяглися мало не до самої революції 1917р. Тож, з чисто імперських міркувань, Москва не могла допустити єдиної черкеської автономії, тож ділила їх під будь-яким приводом: КБР, КЧР, Адигея, Чорноморська Шапсугія (останню було скасовано в 1930-х роках).
Тамерлан: спільний вирок високогірців Західного Кавказу
Отже, у свої високогірні тіснини кумано-половців з багатих та просторих рівнин широкого прикавказького степу загнала та ж сама напасть, що й їхніх колег-осетинів: монголо-татарська навала. Якщо у осетинів була власна й доволі давня степово-гірська держава – Кавказька Аланія, що поєднувала як осідлі, так і кочові патерни господарювання, то кумано-половці були черговою хвилею плинних кипчацьких тюрків-кочовиків, що займали причорноморські степи нинішньої України, Волги й Дону. Ця хвиля кочовиків, як і їхні попередники, намагалися порозумітися й навіть поріднитися з сусідніми осідлими народами – кавказцями на півдні та слов'янами на півночі. З навалою монгольської орди у 1220-х-1240-х роках, якась їх частина загинула у ході спротиву чи геноциду, якась – влилася до монгольського війська, але менша частина, як і осетини-алани, знайшла сховок на захищених високогір'ях у басейнах річок Малки та Кубані. З тієї частини, що закріпилася у басейні Малки й постали сучасні балкарці – власне, назва етносу й походить від назви річки – м(б)алкарці, залежно від того, хто як вперше «почув».
П'ять балкарських спільнот
Проте, так само як і не існує єдиного швейцарського етносу, а існують кантони й долинні діалекти, так само балкарці внутрішньо організовані у відповідні спільноти, межі та назви яких збігаються з назвами п'яти основних річкових долин. Власне, традиційно на означення балкарців згадують саме п'ять їхніх спільнот:
- Балкарська (Малківська) – найчисельніша спільнота, локалізована у долині р. Малки, яка, власне, й надала ім'я усьому етносові (подібно до того, як назва кантону Швіц дала назву усій Швейцарії);
- Хуламська (Холамська) – та, що мешкає в Хуламській ущелині;
- Безенґійська — відповідно, сформована навколо Безенґійської ущелини;
- Чеґемська – базується в Чеґемській ущелині;
- Урусбійська (Баксанська) – розселяється, відповідно, у долині р. Баксан.
Вельми ілюстративно це видно на мапі, де балкарське розселення нагадує п'ятизубчастий «гребінець».
Депортація: привід, жертви та наслідки
Нагадаємо, що балкарці – одна з восьми депортованих націй СРСР доби Другої світової війни. Першою жертвою стали німці – і це єдиний етнос, де причина депортації тупа, пряма і зрозуміла. Що ж до решти виникають питання, точних причин ніде не задокументовано, то ж нам і історикам лишаються лише здогадки.
Калмики – бо існували калмицькі полки в складі Вермахту, Калмикія потрапила під окупацію, населення було невдоволене радянською владою. Чеченці й інгуші — бо потрапили під окупацію, і навіть до війни (впродовж 1920-30рр.) на теренах Ічкерії на вщухав спорадичний спротив більшовикам. Турки-месхетинці – через нібито близькість до турецького кордону і сприйняття їх як про-турецькою 5-ю колоною (параноїку Сталіну ввижалося турецьке вторгнення й вступ у війну на боці Гітлера). Кримські татари, вочевидь, з такої ж формальної причини, але насправді — щоб (нарешті) розчистити Крим остаточно від залишків будь-якого корінного населення й закріпити його як «ісконно русскій».
Що ж стосується балкарців і карачаєвців, то тут причину депортації замулено найбільшою містикою. Формально – це також тюркський етнос, споріднений з кримцями. Інша версія – колабораціонізм: далебі, Вермахт під час наступу та окупації Кавказу користувався мапами, де превалювала саме карачаєво-балкарська ороніміка, і самі мапи було укладено німецькими геодезистами, провідниками у яких були саме карачаєвці й балкарці. Останній привід, утім, такої собі обґрунтованості – бо ті мапи укладали упродовж 1930-х років, коли СРСР і Німеччина взаємно долали ізоляцію й тісно співпрацювали, тобто, спитати варто було б не з горян, а з чиновників у Москві, хто тих геодезистів впустив взагалі в країну. Ну і, питається, хто ще міг бути їхніми провідниками, як не місцеве населення?
Певну роль у їхньому «відборі» як кандидатів на депортацію могла відігравати й мовна спорідненість з кримчаками (кримсько-татарська, ногайська, карачаєво-балкарська та кумицька мови становлять по суті єдиний кипчацький кластер взаємозрозумілих мов), хоча, дивним чином, кумиків вона не торкнулась – можливо тому, що Дагестан уникнув окупації.
Із загальної чисельності виселених балкарців у 37.7 тис.чол., втрати під час депортації склали від 562 до 3494 чол., загалом же (включаючи смертність на спецпоселеннях) втрати оцінюють в 7600 чоловік. Депортованих розселили по різних областях Казахстану і Киргизії, подрібненими «квотами» – від 400-900 до 4000-6000 чоловік на область.
Спустошені ж землі карачаєвців (повністю) та балкарців (частково) було оперативно передано до складу Грузинської РСР, після чого було частково картвелізовано топоніміку (м.Карачаєвськ перейменували в Клухорі). Те ж саме трапилося з півднем Чечено-Інгушетії.
До речі, слід принагідно зазначити, що це було не першим епізодом силового розширення кордонів Грузії, що трапилося під час диктаторського правління Джуґашвілі-Сталіна: першою жертвою розширення меж Грузинської РСР стала Абхазька РСР в 1931р. Саме так, вам не привиділося – з 1922 по 1931р. Абхазія дійсно існувала як союзна, а не автономна республіка. Однак, під тиском Берії (котрий тоді керував Грузією) та особистим шантажем Сталіна (і, як бачиться, саме з його ініціативи), зрештою, тодішню абхазьку верхівку на чолі з Нестором Лакобою було репресовано, а залякані її залишки у ЦВК та раді Абхазії добровільно-примусово «ухвалили» рішення про «союз» з Грузією. Цей та інші факти можуть свідчити про великогрузинський шовінізм Сталіна і конфлікт інтересів між його посадою очільника усього СРСР та етнічного грузина, котрий прагнув максимального розширення території своєї малої Батьківщини. З іншого боку, подібне розширення може трактуватися як «патронат» грузинів (як, у світі уявлень Сталіна, «більш розвиненої нації») на території «менш розвинених» чи «відсталих». Так чи інакше, абхазів, котрі вже раніше зазнали геноциду й депортації упродовж Кавказької війни, принаймні, цього разу хоча б не стали виселяти з батьківщини.
Реабілітація й повернення
Не дивлячись на те, що ініціатор і головний натхненник депортації – Й.В.Сталін, – помер ще в березні 1953р., рішення про «зняття обмежень у правовому статусі» депортованих народів було ухвалене аж навесні 1956р. – той указ, нарешті, скасовував для більшості постраждалих націй (окрім кримських татар, німців та корейців) режим спецпоселень, хоча й не відновлював автоматично їхні до-депортаційні територіальні автономії. Але переселенці, з яких зняли заборону на пересування, одразу ж почали повертатися до рідних домівок. І вже за фактом їхнього повернення було відновлено колишні автономні утворення: Кабардинська АРСР знову стала Кабардино-Балкарською АРСР.
Але повноцінна реабілітація (тобто, виправдання й повернення доброго імені) народів відбулися аж перед самим розвалом СРСР – у 1989р.
Компенсація 1990-х-2000-х як повторне знущання
Ті 3 роки очікування на дозвіл повернення (відколи здох Сталін), а потім ще 33 роки очікування на реабілітацію, означали лише одне – совіцька влада вельми неохоче визнавала власні помилки, і ще більше неохоче їх виправляла.
Мається на увазі, що, раз влада припустилася помилки, депортувавши цілий народ, котрий внаслідок і під час депортації поніс демографічні, матеріальні й моральні втрати, логічно поставало питання щодо компенсації тих втрат – адже, окрім смертей і ненароджених, балкарці (не вельми розкошуючий народ, з огляду на високогірне розселення) також втратили хатнє начиння, худобу, мусили ремонтувати занедбані житла, тощо.
Коли депортовані народи почали вголос озвучувати колишні завдані їм кривди, а надто – коли чеченці навіть де-факто проголосили незалежність, недвозначно натякаючи, що не бажають більше нести ризики повторної депортації у майбутньому, – керівництво РСФСР і потім РФ всерйоз замислилося над тим, щоб бодай якось пом'якшити ситуацію. З 1991-го по 1993 рік було ухвалено нові або внесено зміни до існуючих законів щодо реабілітації жертв політичних репресій, де передбачалася компенсація.
Однак, власне виплата тих компенсацій розтягнулася на понад десятиліття, і, як справедливо зазначив хтось із нащадків жертв депортації, звелося, у ліпшому випадку, до «компенсації за ціною однієї вівці». Це – окрема велика тема, і ми сподіваємося її згодом висвітлити у деталях.
Оскільки жертв і нащадків жертв депортації було чимало, а бюджет РФ – дірявий (принаймні, аж до початку «жирних нафтових років»), ні про яку одномоментну монетарну виплату більш-менш притомної компенсації йтися не могло. Натомість, виплати заміняли пільгами, але пільги «вішалися» на місцевий (республіканський) бюджет КБР.
І це створювало додаткове міжетнічне тертя з кабардинцями – оскільки балкарці отримували пільги з оплати комунальних послуг, то тягар цих пільг лягав на плечі кабардинців.
1990-ті й 2000-ні роки також припали на відкладений початок масової урбанізації балкарців – традиційно сільський, високогірний народ, котрий зеледве виживав за рахунок відгінного скотарства в суворих умовах гірського клімату й рельєфу. Балкарська молодь, отримавши освіту, не завжди могла знайти роботу в рідному селі та й, цілком природньо, могла й не хотіти обмежуватися можливостями кар'єрного зростання в колишніх скотарських колгоспах. Відтак, молоді балкарці поступово заселялися в Нальчику – в гуртожитках, на орендованих квартирах, тощо. Одна велика сільська родина могла скинутися гуртом і придбати житло в Нальчику чи інших передгірно-рівнинних районах, а ті, хто зачепився у місті – допомагали новоприбулим родичам, таким чином, поступово перетягуючи туди дедалі більшу частину родини.
Кабардинська ж громада сприйняла це як результат нібито отриманих балкарцями компенсацій (чому немає жодних доказів) – ось, мовляв, цим депортованим держава навиплачувала купу грошей, і вони тепер скупають весь Нальчик (столиця КБР). Наступним висновком, якого доходило кабардинське сарафанне радіо – що балкарці тепер, продовжуючи утримувати за собою предковічні високогір'я, почнуть претендувати ще й на низинні, кабардинські території.
Автономія чи традиційний союз із черкесами?
Тут слід згадати, що від самого створення СРСР, балкарці не втомлювалися піднімати питання про територіальну автономію, але їхні побажання ігнорувалися. Після депортації – тим більше, бо вважалося за щастя, що взагалі дозволили повернутися додому.
Тому, гостро і вголос питання окремої від Кабарди балкарської автономії постало вже в кінці 1980-х – на початку 1990-х. Однак, внаслідок умілих апаратних ігор, республіканська верхівка змогла утримати цілісність Кабардино-Балкарії.
Тепер же, коли спостерігається розмивання етнічних меж та зростаюче «сходження» балкарців зі своїх високогір'їв у передгір'я та на рівнину, дедалі маловірогіднішим бачиться сценарій майбутньої автономізації чи суверенізації.
Балкарці, від часів свого заселення навколо Ельбрусу, вибудовували складні взаємини з кабардинцями – взаємини, що базувалися на більш-менш взаємовигідному економічному обміні й силовій протекції з боку явно сильнішої Кабарди від рівнинних загарбників. Не можна стверджувати, що між кабардинцями й балкарцями не існує тертя – вони щорічно проявлялися у річницю Канжальської битви та проведення урочистої кінної ходи, закрадалася певна заздрість чи недовіра в уже згаданих питаннях пільг та компенсацій, тощо. Тут також варто не забувати про давню кремлівську стратегію й тактику плекання міжетнічних конфліктів на периферії, щоб з визискування й утисків корінних народів Москвою, уваги тих самих корінних народів перемикалася на дріб'язкові конфлікти між ними самими – за землю, історичну спадщину й пам'ять, тощо.
Але, навіть попри зусилля Москви, стосунки між кабардинцями й балкарцями далекі від того градусу непримиренної взаємної ненависті, яку бачимо між осетинами й інгушами, осетинами й грузинами, вірменами й азербайджанцями чи абхазами й грузинами.
Відтак, якщо раптом десь щезне кремлівський чинник, перешкод для продовження співіснування кабардинців і балкарців у одній державі не вбачається. Хоча, найбажанішим для самозбереження цього етносу і його мови сценарієм могло б бути об'єднання у карачаєво-балкарську автономію чи навіть державу – проте, з логістичної точки зору, забезпечувати успішне функціонування такого утворення буде доволі складно. Тому, як варіант – дуже широка автономія у складі майбутньої черкеської держави (чи конфедерації).
Значення Балкарії та балкарців
Ну і, наостанок, у нашого читача може виникнути питання – навіщо приділяти взагалі увагу такому, здавалося б, незначному і невпливовому етносові (чисельність в межах 125 тис.чол., територія — у декілька районів, що не перевищує 3700 км2, і не тягне навіть на еквівалент найменшої української області)?
По-перше, у будь-якому пост-РФ-івському впорядкуванні Північного Кавказу, якщо буде поігноровано інтерес будь-якої, хай навіть маленької нації – вважай, що нічого не впорядковано і не врегульовано.
По-друге, балкарці – історично й мовно тісно пов'язаний з «нашими» кримськими татарами народ. Вочевидь, киримли будуть (якщо дасть Бог дожити до цього світлого часу) лобіювати інтереси своїх побратимів і колишніх союзників. Тож, варто бути до цього морально й методологічно готовими.
Також, варто враховувати географічну близькість до нас Північного Кавказу – будь-який тамтешній конфлікт, що виникне внаслідок невмілого чи несправедливого залагоджування й поспішних домовленостей, буде відлунюватися в Україні доволі гучно й неприємно. Тож, слід вже зараз напрацьовувати масову обізнаність (принаймні, серед громадсько-політичного активу), аби уникати пасток, які на Близькому Сході чи в Африці настворювали наспіх прокреслені кордони, на кшталт пріснопам'ятної угоди Сайкса-Піко, котра розділила Сирію, Ліван, Ірак, Йорданію й Палестину так, що місцями — розрізала навпіл якийсь народ, а місцями – скидавши у єдиний котел не надто релігійно й культурно сумісні етноси у одну державу.
