Репортажі ЗМІ про криваву трагедію в коледжі в Керчі і про те, що висловлюють люди про можливі засоби запобігання подібних подій у майбутньому, спонукають подумати про вибір рішень управлінцями різних рівнів. Чи суттєво відрізняються рішення чиновників та політиків від того, що пропонують люди, яких без підготовки запитали про їхнє ставлення до проблеми на вулиці? Чи можна вважати такі рішення управлінців ефективними, і як можна оцінити ефективність запропонованих дій?

Від початку зазначу, що я не обговорюю, наскільки офіційна версія події відповідає реальності, і чи насправді щось було зовсім по-іншому. Я розглядаю лише реакцію суспільства на цю або будь-яку подібну ситуацію.

У репортажах було багато висловлень про посилення засобів безпеки на входах до навчальних закладів, про заміну «бабусь на чоловіків», встановлення турнікетів, металодетекторів тощо. Меншість говорила про те, що треба краще виховувати дітей і придавати увагу суто педагогічним питанням. В одній програмі побачила розмову з американським психологом, який розповів про феномен збройних нападів у навчальних закладах і про те, що працює для їх запобігання.

Які рішення пропонують зазвичай?

Пересічні громадяни не зобов'язані бути експертами в тому, що треба робити. Якщо вони не знають, що відповісти, вони будуть повторювати те, що почули від когось іншого, чию думку вони поважають, або тих, хто просто висловився раніше. Якщо є хтось, хто економічно зацікавлений у певному рішенні, його думка з більшою ймовірністю буде висловлена серед найперших, і буде повторюватися багатьма. Так створюються «суспільні думки» про рішення, які є найочевиднішими, найпопулярнішими, найпростішими, але також найдорожчими і ... неправильними. Неправильними тому, що вони не працюють на той результат, який потрібен. Як виникає розуміння того, що може спрацювати, які для цього потрібні процеси, саме про це хочу нагадати або розповісти.

Як шукати оптимальні рішення?

На щастя, підходи до багатьох проблем мають спільні рецепти. Чи йдеться про жертв нещодавньої трагедії, чи про будь-яку іншу соціальну проблему, різниці, крім емоційної, немає.

У будь-якому разі, подія, явище, феномен, від яких страждають люди, не існують самі по собі, вони є результатом довгого ланцюга причинно-наслідкових зв'язків. Припустимо, що на кінцевий результат, наприклад, подію А, паралельно впливають чинники X, Y та Z. Відповідно, рішення можна шукати на шляхах впливу на ці чинники X, Y та Z.

Інший погляд полягає в тому, що подія або показник A (в даному випадку, те, що постраждали люди) залежить від події B (в даному випадку, чи була в навчальний заклад пронесена зброя), а це залежить, у тому числі, від явища C (в даному випадку, чи виник намір зробити те, що було зроблено), а це залежить від подальших чинників D, E, F, G та H.

Якщо ми обираємо такий ланцюжок D => C => B => A, це дозволяє говорити про вибір різних кінцевих точок і, відповідно, про різне розуміння результату.

Коли говорять про посилення охорони на вході, це може вплинути лише на те, чи буде принесена зброя до навчального закладу. Однак передбачаю, що посилення охорони відбудеться з найбільшою ймовірністю, оскільки встановлення у всіх навчальних закладах турнікетів за гроші батьків виглядає як найочевидніше рішення. Турнікети почнуть працювати з початку нової чверті або нового навчального року, потім вони почнуть блокувати прохід, створювати скупчення учнів на вході, масові запізнення, скарги і, нарешті, будуть вимкнені.

Пам'ятаю, що після теракту в метро Санкт-Петербургу розслідування показало, що металодетектори у встановлених там на входах за великі гроші турнікетах взагалі не працювали. Про ефективність турнікетів на входах у будівлі аеровокзалів експерти вже багаторазово висловлювали сумніви.

До речі, в одному з пізніших репортажів хтось згадував, що металодетектори у постраждалому коледжі таки були.

Далі. Навіть якщо встановлені в навчальних закладах турнікети будуть працювати відповідно до інструкції, на намір внести зброю в школу це може вплинути лише опосередковано. Запобігання таким намірам потребує зовсім інших рішень. Якщо спростити питання: на що ми хочемо вплинути — на причини чи на наслідки? Аналогічним чином, усі медичні препарати можна розділити на три групи: вони мають або етіологічну, або патогенетичну, або симптоматичну дію. Перші впливають на причину (звичайно, треба, щоби вона була відомою), патогенетичні — на процес розвитку хвороби, треті — лише на симптоми, прояви хвороби. Так саме пропозиція поставити турнікети може вплинути лише на частину симптомів, а ніяк не на причини їхнього виникнення.

Для розуміння причин та можливих відповідей на різні проблемні види поведінки корисними є теорії та моделі, розроблені міждисциплінарними командами за участю соціальних психологів. У багатьох випадках доречно застосувати модель PRECEDE/PROCEED (див. рис.). Я вже щось згадувала з неї на цьому сайті, але зараз треба розповісти докладніше. Вона більшою мірою розроблена для розв'язання проблем зі здоров'ям, але в даному випадку виглядає також корисною.

Модель PRECEDE/PROCEED

Кінцевим показником моделі (фаза 1) є саме життя людей, його якість. На неї можуть впливати (фаза 2) як хвороби, так і травматичні події, які ми розглядаємо тут як приклад. Далі, причини цього (фаза 3 моделі) включають поведінкові чинники та характеристики середовища. У сьогоднішньому прикладі поведінка вбивці була, звичайно, центральним елементом. Але й середовище (включно зі структурою та організацією навчального закладу, входів, охорони тощо) мало значення.

Далі, у фазі 4, міститься, на мою думку, найцікавіше. Модель передбачає, що проблемна поведінка має, принаймні, три групи причин.

Перша група — це чинники, які роблять людину готовою, схиляють до поведінки. Сюди зазвичай відносять певні знання, ставлення, емоції. Напевно, у керченському випадку тут треба розглядати дві підгрупи чинників. Перша підгрупа — це знання про події в школі Колумбайн та численних послідовників. Друга підгрупа — емоційні проблеми самого вбивці. І саме тут полягає найбільший потенціал для запобіжних подій. Що можна робити з агресією на рівні індивіда, групи, суспільства, у літературі можна знайти багато. Що робити з потенційними причинами, наприклад, тим самим буллінгом, тобто знущанням, жертвами якого стають і діти, і дорослі, також багато хто вже думав і пробував робити. Враховуючи це, можна шукати рішення, для яких точкою впливу буде навчальний заклад, педагогічний колектив.

Друга велика група чинників — це фактори, які дають змогу, наділяють людину можливістю зробити те, до чого її схиляють чинники першої групи. У репортажах йшлося про те, що людина почала оформлювати дозвіл на зброю відразу після 18 років. Можливість отримати та застосувати зброю, безперечно, мала значення. Але, цей чинник не детермінує все подальше, оскільки шляхи для отримання інструментів вбивства могли бути інші. Тим не менш, інстанції, які має пройти людина, яка хоче володіти зброєю, також мають стати точкою впливу, або інструментом відсіювання людей із підвищеним ризиком.

Третя група — це чинники, які закріплюють зроблений поведінковий вибір. Можуть бути різні думки, що сюди віднести. Але думаю, що й повідомлення останніх місяців про криваві події в різних навчальних закладах, й орієнтація на насилля, привнесена після анексії Криму, мали доречний вплив. Що суспільство схвалює й до чого висловлює нетерпимість, у чому полягає суспільна норма, як цю норму сприймають люди, — все це закріплює одні реакції та виключає інші.

Відповідно, чим раніше в причинно-наслідковому ланцюжку перебуває той феномен, на який намагаються вплинути управлінські рішення, тим з більшою ймовірністю історія не дійде до кінцевої точки цього ланцюга. Вони, скоріш за все, будуть менш наочними, ніж турнікети на кожному вході. Але наочність не завжди є атрибутом ефективності.

Як формується експертиза?

Але як саме виникає та експертиза,яка пропонує ефективні рішення. Розповідь психолога, який є експертом із нападів у навчальних закладах, аж ніяк не суперечить тому, які ми розглядаємо таку логіку в галузі Public Health, або охорони громадського здоров'я.

На першому етапі дослідники збирають і аналізують так звану описову інформацію. Тобто накопичують та розглядають якісні та кількісні відомості про випадки: що сталося, коли, де, як, чим характеризувалися учасники, обставини тощо. Саме про характеристики таких підліткових нападів розповів американський психолог.

На другому етапі в результаті ретельного розгляду описових даних виникають гіпотези про зв'язки між деякими характеристиками. Дослідники починають думати, чи не є певна подія, характеристика, обставина причиною того, що відбулося. Для перевірки цих гіпотез або аналізують раніше зібрані дані, або планують так звані обсерваційні (спостережувальні) дослідження, якщо характеристики, які дослідники вважають цікавими для розв'язання проблеми, можна зібрати у такий спосіб, у тому числі, з етичної точки зору. Отримані на цьому етапі результати різних досліджень, звісно, можуть відрізнятися, залежно від багатьох чинників, включно зі країною, дизайном дослідження, характеристиками учасників. Тому важливим науковим питанням, яке часто вирішується на етапі рецензування досліджень та проведення систематичних оглядів опублікованих досліджень, є питання про те, чи є підстави вважати знайдені зв'язки причинно-наслідковими.

Третій етап, умовно кажучи, інтервенційний. Підставою для нього може стати ретельно проведений раніше процес наукового пошуку, коли виглядає, що, напевно, якась програма надання послуг чи знань або якась політична зміна можуть бути корисними для покращення ситуації. Або такими інтервенціями стають рішення, спонтанно ухвалені після певних катастрофічних або просто несприятливих подій. У цих обох випадках важливо, щоби результати продуманої або спонтанної інтервенції були адекватно оцінені. Завжди надзвичайно важливо, щоби ситуацію було з чим порівнювати, тобто, умовно кажучи, для порівняння нам потрібна ситуація, у який усе так саме, як в інтервенційній, але немає лише самої інтервенції. Тому, що працює, а що ні, присвячені систематичні огляди досліджень, і це існує не лише в доказовій медицині, а також у доказовому менеджменті, викладанні, допомозі, та багатьох інших галузях практики.

Чи можна оцінювати ефективність ухвалених рішень?

Якщо в результаті цих трьох етапів з'явилося розуміння про рішення, застосування якого призводить для ефективного усунення проблеми, то саме такі рішення й має ухвалювати влада, яка намагається бути ефективною й корисною для людей. Не секрет, що розвинені суспільства часто відрізняються від тих, які не розвиваються або навіть відсуваються в минуле, саме тим, яка частина застосованих рішень ґрунтуються на найкращих доказах ефективності. Відмінність ще і в тому, що такі рішення мають постійно покращуватися, уточнюватися, з виникненням додаткових деталей можуть бути знайдені ще кращі інструменти функціонування суспільства, яке націлено на розвиток. Але ще більш важливою є відмова від тих прийнятих рішень, які не мають доказів ефективності. В ідеалі діє презумпція неефективності: будь-які заходи, на які витрачені суспільні кошти, мають показати свою ефективність для того, щоб і далі отримувати суспільні кошти. В Україні, на жаль, діє радянська презумпція ефективності: будь-яке рішення (ухвалене партією, урядом, ЖЕКом) вважають ефективним ще до його запровадження. Щоб відмовитися від неефективних рішень, треба довести їх неефективність, а це потребує не лише сміливості, але і ресурсів для збору доказів такої неефективності. Але такі ресурси свідомо не виділяються, бо ті, хто ухвалює рішення, не хочуть дізнаватися про свої помилки. Тому у нас продовжують виділятися мільярди суспільних коштів на те, що давно не приносить користі суспільству, а є наслідком давно прийнятих помилкових рішень. З прикладами державних інституцій, витрати на які набагато перевищують їх користь для людей, ми стикаємося мало не кожного дня.

Як знайти носіїв проблеми?

Важливо брати до уваги, що й у випадку насильства в школах, й у випадку виникнення певних проблем зі здоров'ям, і в багатьох інших, йдеться про явища, які виникають із порівняно невеликою ймовірністю. Тому потрібна система, яка б була налагоджена для ідентифікації, просіювання цих проблемних явищ. Як сказав психолог-експерт із підліткового насилля, мінімальному розпізнаванню потенційних відхилень у психології та поведінці підлітків мають бути навчені педагоги. Не обов'язково, щоби вони самі розуміли, як проводити діагностику та корекцію. Але важливо, щоби вони знали, хто в цьому є експертом, і до кого цього потенційно проблемного підлітка треба адресувати або, краще, кого до нього запросити.

Так саме в системах нагляду за проблемами здоров'я населення запропонована система, яку в світі називають "sentinel surveillance" і яку в Україні, у тих сферах, де вона застосована, називають «дозорний нагляд». Ідея полягає в тому, що окремі лікарі, які краще інших розуміють у певних патологічних станах, відстежують, паралельно з іншими обов'язками, чи не з'являються серед тих людей, за якими вони спостерігають, випадки тих захворювань, щодо яких вони поставлені «в дозор». Якщо від декількох із таких дозорних лікарів поступають сигнали, орган, який збирає їх на національному рівні, також може запроваджувати заходи, які будуть більш вчасними, ніж після того, як проблема досягне національних масштабів.

Подібну дозорну функцію щодо різних питань беруть на себе журналісти, показуючи які зони є проблемними, і де потрібні ефективні рішення. Важливо, щоб далі на виявлені проблеми реагували відповідно.

У деяких країнах із підвищеним рівнем терористичної небезпеки налагоджена система співбесід, з людьми, які перетинають кордон, з пасажирами літаків. Вона також дозволяє «висіяти» серед тисяч добропорядних людей тих, хто створює потенційну загрозу. І там є чому повчитися. Прикладом є система безпеки на рейсах Ізраїлю, яка включає бесіду з навченим співробітником аеропорту на нібито дивні теми. Проте вона працює — перший і останній угон літаку Ел-Ал стався 50 років тому, в 1968 році.

В чому мета?

Не виключаю, що в багатьох виникне думка, що я просто вимагаю виділяти більше грошей науковцям. Але я пропоную щось інше. У справжньому інформаційному суспільстві, де гроші витрачаються лише на те, що справді має шанс бути ефективним, й ефективність кожної події відстежується, щоб у подальшому або її поширювати або відмовлятися від неї, виникає саме те, чим ми дивуємось, коли відвідуємо найрозвиненіші країни світу: що там так багато розумного. Наука потрібна саме для того, щоби робити життя розумнішим та приємнішим. І місце науки вимірюється не кількістю витрачених на неї грошей, а тим, від якої кількості різних очевидних, коштовних і неправильних рішень вона допомагає втриматися.

Чи суспільство хоче того, що ефективно?

Якщо питання поставити саме так, то відповідь буде також «Так». Але, оскільки пересічні громадяни за замовчуванням не знають, що може спрацювати ефективно, їхня думка часто відрізняється. Як у випадку з турнікетами, і громадяни, і управлінці скоріш підтримують те, що є (1) наочним, (2) виглядає як проста одноразова подія, (3) не потребує постійних наполегливих та кваліфікованих зусиль.

Як спадщина радянського приоритету засобам виробництва, в багатьох бюджетах досі переважають витрати на станки, машини і інше, що можна поставити на ваги. В бюджеті охорони здоров'я переважають витрати на ліки та обладнання. При цьому фінансування розробки певних «розумних» рішень часто не передбачено взагалі. Фінансуються ставки, відділи та інститути, і це може не залежати від того корисного та ефективного, що люди можуть робити або не робити за виділені гроші.

Сподіваюсь, що в Україні достатньо тих, хто бачить цю архаїку та не хоче з нею погоджуватися. Нам, як суспільству треба сформувати запит на вимірювання ефективності того, на що витрачаються наші гроші, як платників податків. І це стосується не лише запропонованих владою рішень. Треба оцінювати ефективність і експертизи, і проведених досліджень. Без пошуку розумних рішень неможливий розвиток інформаційного суспільства. Інакше наші кошти будуть і далі витрачатися на біг по колу бідності і дурості.