Як людина, яка має великий досвід віддаленої роботи, я з усмішкою поставився до попереджень про те, що карантин може призвести до масових психічних розладів. Зараз я бачу, що помилявся.

«Я спокійний!» — майже кричить мені в телефон один співрозмовник, розмовляючи помітно швидше і гучніше звичайного. Так, він зазвичай спокійний і розважливий. Але не зараз.

«Я готовий до кризи!» — говорить інший, і починає розповідати про свою готовність із такою швидкістю і хвилюванням, і бажанням говорити, що ти розумієш, що найближчі 30 хвилин буде присвячено саме цьому, а не первинному предмету вашої розмови.

На підсвідомості виникає бажання просто підійти і обійняти його. Але ви не поруч. Та й заборонено, бо вірус.

«Я чую!» – обурено говорить третя, але насправді я відчуваю, що її увага знаходиться десь далеко.

Думаю, ви самі можете спостерегти немало подібних явищ навколо себе.

Що вже казати, якщо я сам – досвідчений інтроверт і людина, якій просто цікаво час від часу побути з собою – приблизно на третій день карантину почав ловити себе на таких імпульсах, яких я давно в собі не бачив.

Власне, моя підвищена активність у фейсбуці – це теж, здається, мій спосіб відреагувати, добрати контакту, осмислити, пристосуватися, допомогти — собі та іншим — навчитися жити у новій реальності.

Велика кількість людей з мого оточення, включно зі мною, демонструє очевидні зміни в своїй поведінці – хтось втрачає уважність, хтось починає заводитися з півобороту, хтось підвищує говірливість, хтось, навпаки, відмовчується, хтось агресує, хтось тікає. Варіантів багато. Це нормально, і я відчуваю глибоке розуміння і співчуття до такої поведінки.

Але прикро, що саме у ту хвилину, коли ми потребуємо кращої взаємодії та підтримки – як в особистому житті, так і в роботі, так і в громадському житті – ми своєю неадекватністю можемо поранити одне одного, або зашкодити цінним для нас стосункам.

Відчувати гнів, страх, розгубленість, вразливість – це нормально. Не встигати усе – це нормально. Тим більше нормально відчувати це в ті дні. Ви не маєте бути суперменом або вандервумен.

Що можна зробити? Проводити регулярну перевірку себе на адекватність.

Я маю дві поради: просту і складнішу.

Перша – слідкуйте за своїм диханням. Просто зараз зверніть увагу на те, як ви дихаєте (і чи дихаєте взагалі). Наше дихання – його частота, глибина, ритмічність – дуже добре вказує на наш поточний стан. І воно ж є чудовим способом впливу на цей стан.

Я, наприклад, люблю дихати глибоко і відносно повільно, і часто відчуваю дискомфорт у контакті з людьми, які дихають швидко. Що робити – намагаюся пришвидшити дихання. Або прошу іншу людину уповільнитися.

Споглядайте своє дихання, оцінюйте — чи воно вам подобається, чи воно відповідає тому, що ви самі думаєте про себе або про свій поточний стан. Якщо ви раніше цього не пробували, є хороший шанс спіймати парочку цікавих усвідомлень.

Друга – зверніться за професійною допомогою. З кожним роком в нашій країні більшає кількість людей з психологічною освітою і практикою. На жаль, не можна гарантувати, що кожна людина з дипломом/сертифікатом – професіонал, але вибір реально великий. І мати кваліфіковану психологічну підтримку в часи кризи – це розумний вибір людини, яка турбується про себе і своє оточення.

Усім добра.

(Фото від Andrea Piacquadio із Pexels)