Цей пост замислювався на 14 жовтня, потім писався на 6 грудня, потім згадався на 16 і на 22 січня.

Хоча насправді він буде на часі кожного дня, бо наше життя і наша перемога потребують щоденного чину.

Був у моєму житті час, коли я брав участь у захисті інтересів України у міжнародних судах. Тоді, ще до війни, на роботі 6 грудня на «чоловічому» святі ми жартували, що ми, юристи – також захисники України (уже тоді було зрозуміло, що з гендером свята щось не то, бо в нашій команді були чудові жінки і дівчата).

Потім гримів Майдан, почалася війна, і стало раптом ясно, що щоденний ризик своїм життям у бою – це не зовсім те, що робота у теплому офісі з документами. Навіть якщо це дійсно важка розумова робота по 12 годин на добу і без вихідних.

Але з іншого боку, якщо придивитися, то можна побачити зв'язок між тим, що відбувається на війні, і тим, як ми проводимо життя у своїх квартирах і кабінетах тут, у тилу.

Адже причиною того, що наші чоловіки і жінки зараз мусять ризикувати своїм життям є те, що за кілька років до того, ще у мирний час, хтось у теплому кабінеті прийняв цілком конкретні рішення, які зробили Україну неготовою до війни і зовнішнього нападу – спочатку інформаційного, а згодом – і збройного.

І ці люди, які прийняли хибні рішення, опинилися у своїх кабінетах через те, що ще за кілька років до того інші люди на виборчих дільницях прийняли хибне рішення про те, що саме цих людей треба посадити у теплі владні кабінети.

А виборці прийняли своє хибне рішення тому, що ні в родині, ні в школі, ні в телевізорі їх не навчили цінувати і турбуватися на виборах про те, щоби Україна була сильною, незалежною і захищеною від зовнішніх загроз.

У багатьох родинах, школах, ЗМІ та органах влади конкретні люди у теплих кабінетах або на м'яких диванах прийняли цілком конкретні хибні рішення, які згодом призвели до того, що кращі сини і доньки України мерзнуть під ворожими прицілами в окопах замість того, щоби навчатися, творити, ростити дітей.

І це тільки один ланцюжок причин та наслідків; за бажання кожен може побудувати їх із десяток.

Зрештою, якщо уважно і чесно придивитися до свого життя до війни, то думаю, що кожен із нас – принаймні, уже зрілих, дорослих людей – міг зробити у минулому трохи більше, щоби захистити Україну від війни у майбутньому. Принаймні, від такої війни, де ми вже зазнали поразок, понесли втрати, і не маємо жодної певності у тому, що нас не чекають нові приниження і поразки.

Добра новина у тому, що кожен з нас може зробити це незроблене «трохи більше» і у майбутньому.

Якщо ми подивимося на цифри, то ми побачимо, що Україна відстає від свого ворога за більшістю військових, економічних та гуманітарних показників.

Ми відстаємо за кількістю та якістю озброєння.

За кількістю живої сили у війську.

За розміром оборонного бюджету.

За доходом на душу населення.

За легкістю ведення бізнесу.

За кількістю іноземних туристів.

За тривалістю життя.

За народжуваністю.

За тривалістю освіти.

Навіть за рейтингом щастя у світі ми чомусь на 65 сходинок нижче Росії.

Я думаю, не варто зайвий раз пояснювати, як кожен із цих показників впливає на обороноздатність і військову силу країни.

Для належного захисту країни нам потрібні свідомі, здорові, добре навчені та якісно озброєні українці. Такі захисники не з'являються з нікуди – вони створюються і підтримуються зусиллями цілої нації, цілого народу. Кожного з нас.

Тому я вважаю, що кожен із нас – на своєму місці – може бути захисником України. Просто про це варто пам'ятати. У кожну урочисту і пам'ятну дату. А краще – щодня. Обрати підходящий до душі і серця напрям і лупати сю скалу — до перемоги. Роботи стане на всіх.