Був колись у мене однокласник Садовой Олексій. Нічого хлопчина — хороший, правильний, навіть вчитись намагався, чого про більшість однокласників не скажеш. І був у нього батько. Я тоді не знав нікого з батьків однокласників, а його батька знав. Бо той щороку виступав у нас на лінійці на різних урочистих заходах.

В третьому, здається, класі, я наївно запитав свого тата: «А чому ти нам нічого не розкажеш? Тобі нічого нам розповісти і побажати?» То я тепер розумний, знаю що тоді тато Льоші був депутатом Московської районної ради м.Києва. А в той час я щиро дивувався чому ми слухаємо постійно одних і тих же людей. І навіщо. Льоша, наскільки я зараз намагаюсь пригадати був не менше здивований. Хоча ми ніколи про це не говорили, дурниці ж абсолютні, подумаєш, виступи на лінійці.

Для кожного школа означає щось своє. Для когось — то місце де друзі і знання. Для інших — робота. Для когось — просто символ. А ще для когось — просто чергова організація в статистичному звіті. А є люди, для яких школа — це безкоштовний майданчик для політичної реклами. Ну очевидно ж, стільки дорослих людей, з правом голосу, як батьків на лінійці, в одному місці нечасто знайдеш. А тут ще і промову свою можна вставити якщо із директором підтримувати дружні відносини.

І, здавалося б, виграють всі: батьки отримують політінформацію, школа — ресурси на розвиток, чиновники — майданчик для виступу. От лише це якщо забути про тих, заради кого це все мало б робитись — про дітей.

Всі думають що вперше беруть участь у виборах після досягнення повноліття. А я (як і ви, майже впевнений) вперше взяв участь в п'ятому класі, обираючи президента школи. Нам принесли клаптики паперу з написаними трьома прізвищами і видали кожному. Перервавши заради того урок, чому не була рада ні вчителька, ні ми. Єдиний плюс — нас попередили що ми маємо право не голосувати. Частина так і поступила, більшість же просто наугад вибрали одне з прізвищ.

Свідомо в п'ятому класі не голосував ніхто. Не тому що нездатні були, а тому що навіть питання «свідомо голосувати» не ставилось ні нами (а що з дітей візьмеш), ні організаторами. Вже пізніше, за декілька років, під час голосування, між собою учні почали перемовлятись «от я того знаю, він норм пацан», «а це — сестра моєї подруги», тощо.

І вже в новій школі, в 10 класі, коли я взяв участь у виборах як помічник одного із кандидатів, де були передвиборчі програми і навіть (уявіть собі) дебати — я відчув що цей інструмент все ж має право на життя, що він чогось вчить.

Відверто кажучи, мені здається що саме тоді, під час роботи з адміністрацією над шкільними проблемами (після виграних виборів) ми з другом зробили свій вибір — і за 8 років так само разом тягали мішки зі снігом на барикаду на Хмельницького.

Насправді все дуже просто, ті принципи, які прививаються в школі зараз, за декілька десятків років пануватимуть в країні.

Саме тому в Союзі придумали формат лінійки — ви стоїте і слухаєте як хтось розказує як вам жити. Вам то абсолютно не потрібно, вас це дратує, але ж від вас нічого не залежить.

Саме тому наша псевдодемократія 1990-2000-их років народила шкільний «парламентаризм» — проголосуй випадковим чином, від тебе нічого не залежить, вони всі однакові. А тим, кого обрали — жодних обов'язків перед виборцями.

І лише в деяких школах, де самоврядування було не для галочки, де люди цікавились і де для них то було важливо — народжувалась справжня політична культура, з відповідальністю за свою alma mater. Вибори — не для галочки і пункту в біографії — а для того, аби щось спробувати, поборотись і змінити на краще.

Висновок дуже простий: призначення школи — готувати до дорослого життя. І тому в ній повинне бути все, що є і в дорослому житті, в тому ж числі політика. Якщо вам хтось говоритиме протилежне — це шкідливий популізм.

От лише політика має бути здоровою. В житті звісно це не так просто зробити. А в школі ми це зробити абсолютно зобов'язані — це наше майбутнє.

P.S. Зібрав перші відгуки — попросили написати рецепт виходу із ситуації. Спершу понаписував кучу банальних, очевидних і без того з контексту порад учасникам процесу. Переосмисливши ж трохи, ризикну зробити неочікувану заяву — для того, аби системно розв'язати питання необхідно взяти приклад із більшовиків (о, Господи, я це написав), чи зі скандинавських країн (щоб не мучити зайвий раз совість). Слід усвідомити для чого нам школа, прийняти то суспільством, і, як результат, отримати ціннісний підхід в школі на заміну компетентнісному. І після того як ми відповімо самі собі чесно на всі запитання — питання зніметься саме собою.

А от чи здатні ми на це заради діток?