Уявімо ситуацію (водночас трішки ламаючи гендерні і іменні стереотипи). В класі вчаться відмінник Вова і трієчниця Аня. Вчитель їм задав завдання додому — вивчити вірш. Володя забув про вірш, пригадав вранці, так-сяк вивчив по дорозі додому (у нього гарна пам'ять) і на уроці не надто виразно розказав. Отримав 10ку.

В Ані була інша ситуація. Вона спершу погуляла на вулиці, потім вислухала лекцію від мами щодо своїх поганих оцінок і скарг вчителів. Зла і напружена сіла за цей клятий вірш — і раптом він їй сподобався. Вона сиділа за ним декілька годин і все ж гарно вивчила. Розказала на уроці — і їй так само за домашню роботу поставили 10ку.

Чи це правильне оцінювання з точки зору системи — мабуть так, адже фактичний результат однаковий. А от чи справедливе?

Людський мозок — це дуже дивна ірраціональна річ. Навіть дуже раціональних людей демотивує коли їх зарплата не зростає. І їм байдуже її абсолютне значення — велика вона, чи мала, їм важливо щоб вона змінювалась. В більшу сторону, звісно ж. І байдуже що інфляція з'їдає значно більшу частину ніж та, на яку вона виростає. Бо зарплата, в першу чергу — це мотивація, а вона не піддається простій логіці.

Мотивація оцінкою:

Тому, якщо ціль оцінки в школі — мотивувати дітей вчитись — вона повинна бути ірраціональною. Дитині абсолютно байдуже, які формальні вимоги вона виконала, їй важливо відчути своє досягнення. Якщо Вова нічого не зробив заради того, аби виконати завдання — у нього немає досягнення. А для Ані вивчити вірш — то дуже круто. Ви звісно можете цинічно сказати що для Володі оцінка "10" — це провал, а для Ані — це круто. І знову ж таки, з точки зору системи будете праві. Адже чого його перейматись за трієчників, для них і десятка — це вже диво. Випадкове, яке не повториться.

Я ж дуже хочу вірити, що ми здатні створити школу, в якій хороші речі входитимуть в звичку, а погані — поступово зникатимуть; школу, в якій не буде чужих дітей. Ви часто оцінюєте своїх дітей? Ставили їм колись оцінку за прибирання? Або за миття посуду? Ні, бо вони робили це добровільно і оцінка принизила б їх вчинок. А в школі це не так? Чи там просто не свої діти?

Для того, аби оцінка мотивувала — вона повинна бути індивідуальною. Або ж не бути взагалі, в теорії геймифікації оцінка — це один із найслабших і найбільш неоднозначних інструментів. Є безліч значно сильніших — рейтинги, змагання, челенджі, досягнення, тощо. Оцінка ж — лише в дуже специфічних системах і лише якщо вона дуже добре продумана. І завжди індивідуальна.

Тому, якщо вона хоче залишитись в освітній системі — повинна порівнювати дитину вчора, дитину сьогодні і дитину завтра. А не різних дітей між собою.

Оцінка як зворотній зв'язок вчителя:

Часто з допомогою оцінки вчитель намагається передати учню чи учениці зворотній зв'язок. Він може спробувати скоригувати вищенаведену систему, поставивши Ані 11, хоча вона формально заслужила на 10. І 9ку Володі, аби не розслаблявся. Здавалось би, запитання вирішене, ура!, оцінка здатна справедливо відображати досягнення учнів. Але є декілька але:

1) цим використанням оцінки часто зловживають

2) завдяки цьому оцінка суб'єктивізується, у кожного вчителя оцінка своя. 6 балів з математики в ліцеї з технічним ухилом — це безумовна тверда 11 в звичайній школі. Навіть в середньому, не зважаючи на похибку і людський фактор

3) це можна було б з легкістю зробити з допомогою інших інструментів, наприклад, усно похвалити одного учня і пожурити іншого

А ще таким чином оцінка перестає виконувати свою третю функцію.

Оцінка як порівняння знань дитини з певним еталоном:

Третя функція, з якої власне все і починалось колись. Є досить чіткі правила, розроблені міністерством, щодо того, яка оцінка що в знаннях означає і за які заслуги яку оцінку можна/потрібно ставити. Окрім того, якщо накласти на це програму — теоретично можна отримати повну картину знань і умінь учня.

Біда системи в тому, що на одну і ту ж сутність — оцінку — у нас покладені взаємовиключні задачі. Неможливо порівнювати дитину з стандартом і водночас оцінювати її реальні успіхи та мотивувати. Це просто неможливо по природі. І тим не менш, ми намагаємось втиснути ці дві функцію в оцінки, калічачи ними дітей.

Окрім всього вищеназваного, у оцінок є ще один поганий ефект — вони, при частому використанні, викликають звикання. В якийсь момент дитина починає вчитись заради оцінок, забуваючи про знання.

Тому ще однією статтею нашої Конституції буде:

Стаття 3:

Єдиним інструментом для порівняння дітей зі стандартом є вимірювання. Оцінка є лише одним із інструментів мотивації, обов'язково індивідуальна і за замовчуванням не публічна.

А як без оцінок? Дуже просто, доведено фінською школою. Оцінок в молодшій школі взагалі немає, достатньо усного персоналізованого відгуку вчителя дитині. В середній школі відгуки частково формалізуються. І лише в старшій школі є щось подібне на нашу оцінку, але і то з великою натяжкою. А знання дитини в порівнянні зі стандартом контролюються декількома зрізами знань — вимірюванням, аналогом нашого ЗНО. Ну і результати говорять самі за себе — щасливі діти, успішна країна і, можливо прозвучить парадоксально, але значно вищий рівень знань діток.

Цей принцип, частково, переймає і українська школа. Вже є указ МОН про непублічність оцінок, часткова відмова від них в молодших класах і система впевнено рухається до відмови від використання показників атестату при вступі до ВНЗ. Але поки що це все дуже повільно і невпевнено, а на нижчих рівнях навіть такі обережні спроби часто блокуються. І, що найгірше, його важливість поки не розуміє більшість суспільства.

Звісно, тут не без недоліків:

Щасливі діти — точно будуть успішними. А навпаки, навіть якщо припустити що наша школа колись навчиться випускати успішних людей, — зовсім не факт.

P.S. рекомендую для ознайомлення ще два дуже якісні тексти на цю тему:

Олексій Греков, «Школа без оцінок»

Дмитрий Зицер, «Изнасилование на пятерку»

P.P.S. і, як завше, запрошую до обговорення на особистій сторінці