Машини на фронті та українські бійці
Пікапи.
Буси.
«Міцики», «Тойоти», «Ніссани», «Мазди», «Фольксвагени» Т4 і Т5… Це не просто машини. Це «залізні побратими». Вони наче справжні самураї, що прибувають в Україну, аби гідно завершити свій попередній шлях. Їхнє мирне життя під дупою європейського фермера, лісника чи мисливця, тут перетворюється на «шалений політ» — від кількох днів до пари місяців невпинних ралі по посадках.
Де ви, «піжони», що каталися на 4х4 по заповідниках Полісся, борсалися в грязюці та вважали це справжнім екстримом?
Спробуйте 100 км/год у темряві вздовж посадки, де дорогу видно лише тому, що вона трохи чорніша за поле. Де над ямами пролітаєш з вантажем БК у 300-500 кг і 3-4 бійця в кабіні. Де водій лагідно каже до машини: «Давай, маленька, ти й не по такому їздила…» Ось де справжній Екстрим!
Машини на фронті довго не живуть. Вони підриваються, їх наздоганяють дрони, вони рвуть колеса, ламають рами, але продовжують виконувати свої завдання. Доки за кермом сидить шалений мехвод, у машин немає вибору. Або вибору вже немає у самого мехвода. Тоді він наступного дня скаже своєму командиру: «Ех, а гума на „Ельці“ офігенна стояла…»
А в цей час хлопці з підрозділу вкотре оголосять збір зі своїх премій, скажуть сім'ям: «Так треба!» відкриють «банку» в «Моно» і почнуть обдзвонювати знайомих: «Нам знову потрібна машина».
За останніх півтора місяця чотири машини «пішли» — і це лише з одного маленького взводу вогневої підтримки. Так і воюємо.
Звісно, ми всі маємо право радіти палаючим літакам ворога та збиткам для нього у 7 мільярдів доларів, але ні держава, ні ЗСУ досі так і не вирішили питання штатних машин на фронті.
Як завжди, «нові умови війни» тягнуть на своїх плечах бійці, їхні сім'ї та волонтери. І так, ми іноді самі офігіваємо, скільки машин катається в тилу з чорними номерами, під «сраками» служб, яким пікапи геть не потрібні.
З останніх абсурдних історій: військова частина не дає лист на благодійну організацію із запитом потреби в машинах, бо «машина старша за 5 років, її потрібно брати на баланс та ставити відповідальну людину».
Так і живемо!
Ми не зможемо виграти цю війну, якщо не навчимося ефективно використовувати ресурси. Можливо, настав час для системних змін!
Але поки вони не настали, звертаюсь і прошу кожного:
якщо бачите чи чуєте збір на авто, долучайтесь!
Це не примха, а життєва необхідність. Кожна гривня та кожен репост – це крок до Перемоги.
А найголовніше – це додатковий шанс нашим бійцям повернутися живими та виконати завдання!
Щиро Ваш Тарас «Дзідзьо».