Діалектика нашої ситуації не так складна, як невблаганна. Простими словами і довгим текстом важко все передати. Є рамки сприйняття і доведення, і щойно ти починаєш вибудовувати красиву і логічну картину в одних рамках – тобі ці рамки руйнують і ти тонеш у спробі збудувати-зрозуміти нові рамки… Консенсус в політичних та дипломатичних колах Заходу говорив про те, що Україна втримається лише три дні. Лише реальні військові експерти та історики так не думали. Україна втратила території, отримала рану на тілі у вигляді лінії фронту, але здобула міцний тил у особі десятків країн Західного світу. Перемогти за таких умов рф ніколи не зможе. Але й до нашої перемоги ще далеко. Захід дозволив собі програти цю партію москві, яка грає за божевільною стратегією, але тепер точно не програє всю гру. Принаймні, поки гравець на тій стороні один. Та навіть коли їх стане кілька.

Перебіг подальших подій все сильніше залежить від подій минулих. В той самий час, кожна наступна подія все більше різнитиметься з минулими. Особливо за результатами. Та формально й механічно далі буде переважно те, що ми вже бачили: наші втрати та наші перемоги. Динаміка подій буде знижуватися, але будуть стрибкоподібні прискорення. Це марафон, але в ньому будуть спринтерські ділянки. Нам одночасно вигідно і невигідно йти в наступ зараз. Нам вигідно і невигідно жертвувати накопиченими резервами саме зараз. Час за нас і проти нас одночасно. Ми – жертви агресії, але багато у чому відповідальні, що не захистили самі себе краще. Історія – це не про кінець та визначеність, але лише знання історії дозволяє бачити та ефективно прогнозувати майбутнє. Де саме буде оптимум-екстремум у системі означених полюсів? В кожній парі він буде свій, однак, подекуди, максимум однієї пари може припадати на мінімум іншої. Війна – найскладніший вид людської діяльності, так.

Ганна Маляр каже, що не можна обговорювати наступ, який вперто називають контрнаступом, але це лише стимулює обговорення. Таємність не можна зберегти. Але є час руху інформації та даних, тому на день або тиждень, інколи, можна. Особливо коли інфо-поле все в дезінформації. І ця дезінформація натякає, що інформаційний супровід наступу робиться не лише за кращими канонами військового мистецтва, а ще й з вогником.

На шальці терезів за успіх нашого наступу безцінний досвід успішних офензив минулого року, стриманий оптимізм у проекті накопичення мільйонів снарядів, десятки тисяч бійців, що завершили підготовку в країнах НАТО, сотні одиниць техніки, що якісно краща за радянську та російську, бум FPV-дронів та систематичне нищення ворожої спецтехніки. Остання – це різноманітні напівштучні станції РЕБ, які ворог береже, які колись були надзвичайними цілями. За їх знищення раніше щедро роздавали високі нагороди, а зараз вони знищуються штатно та масово. Ресурс та резерв ворога добре сточився під Вугледаром, Бахмутом, Авдіївкою та в лісах Кремінної. Та це лише речі на поверхні. Про справжнє співвідношення ресурсів та резервів знають лише пара десятків людей на планеті, а робити висновок про необхідність та достатність, точно прогнозувати подальший перебіг взагалі не може ніхто.

Тим не менше, загальна картина найближчого майбутнього без мало потрібних пересічним громадянам деталей у відкритих джерелах вже намальована досить реалістично. Базовий, відправний сценарій – це майже незмінна лінія фронту. Цей сценарій для нас травматичний з однієї сторони, але не катастрофічний з іншої. Чим серйозніша зміна базового сценарію – тим більшої інвестиції ресурсу вона потребуватиме. Тому зміни мають бути усвідомлені. Треба бачити середньо термінові цілі. Вони на поверхні, хоч і очевидні для меншості: 1) зменшення довжини лінії фронту, як наслідок зменшення втрат у майбутньому; 2) відвойовування того, що принесе принциповий внесок в економіку. І тому стратегічною ціллю нашого наступу цього та, майже певно, й майбутнього року має бути Південь та Крим. Стратегічно позиції рф на нашому Півдні вразливі. Тримати смугу степу у 150 км від моря до лінії фронту без належної мережі доріг під тиском нашої далекобійної артилерії – задача досить складна. Перевага в авіації може бути скомпенсована далекобійними ППО Patriot в Запоріжжі та Дніпрі. Вихід ЗСУ до Азовського моря і, навіть, часткове входження до Криму можливі не зважаючи на масові інженерні укріплення. Лінійна оборона ефективна лише в перші декілька місяців, далі вона руйнується. Крим без сухопутного коридору стане валізою без ручки, який буде постійно прострілюватися і стане місцем спалювання ресурсів москви.

Ризик втрат змусить рф рано чи пізно перемістити чорноморський флот в Новоросійськ, що розблокує нашу надважливу економічну зону. Фронт скоротиться на добрі 300-400 кілометрів. Можливі оточення чи блокування значних сил та засобів рф виключить їх з гри повністю чи тимчасово, що дасть можливості на інших ділянках фронту. Бо перекинути навіть збережену техніку та особовий склад з Криму без сухопутного коридору – задача ще та, під час якої на пару БДК може стати менше і на пару отворів у полотні кримського мосту більше. Навіть не втрата Криму, а перетворення його на театр бойових дій стане відчутним ударом для рф та великим політичним бонусом для нас. Все це підказує ризикнути не зважаючи на втрати. Втрати, які й так будуть. Однак, ці втрати попередять більші втрати у майбутньому.

Та чи готові ми до майбутніх втрат і чи готові відповідати за ризик? В умовах, що все може піти не за планом і військова вдача буде не на нашій стороні. Понести важкі втрати і стало, місяцями намагатися десь ламати оборону ворога, а десь продовжувати тримати рубежі та трошки відходити. Таке вже було під час Херсонської операції. Чим далі від фронту – тим ближчою здається перемога. І загальна картина може бути справді на нашу користь. Але для бійця та командира, що невпинно атакують ворожі позиції чи відбиваються від постійних атак, такий розклад – не перемога, а особиста катастрофа. А прості громадяни будуть тягати московські наративи, що влада зливає патріотів, а Захід проміняв нас на Тайвань, Сирію, Мальдіви.

Тим більше, навіть стратегічна перемога на Півдні не змусить москву капітулювати. Своєму населенню згодують чергову брехню. Москва двічі горіла – і нічого. Телевізор все зробить. Протестні настрої легко каналізують фсб-шні воєнкори та зіллють його, як і десятки разів до цього. Потім, напевно, буде раунд перемовин. І певна втрата ініціативи Україною після болючих втрат у наступі. Так, бонусом буде вимога рф гарантії безпеки бєлгороду, але при цьому заводи рф активно відновлюватимуть та робитимуть нову броню та снаряди. Чи продовжтися на противагу стала підтримка Заходу – питання. Ситуація навколо Ірану та Тайваню таки продовжує розжарюватися. У Заходу банально не вистачить ресурсів, щоб гасити пікові потреби одночасно в кількох точках. Це не зумовить нашу поразку, але й не забезпечить нам перемогу. Тяжкість зупинки та стагнації буде підштовхувати нас до більш активних і менш виважених дій зараз. Розуміючи, що швидких результатів не буде. Розуміючи, що це марафон і буде всяке… Як тут бути готовим? Як тоді зберігати морально вольовий стан і звідки брати сили триматися? Певно, є сенс зробити це через раціональні міркування, щоб відволіктися. І найкращим помічником тут буде елементарна математика.

Так, математика – «ніщо», бо вона не про волю, дух та вдачу. Тим більше, ми будемо наступати на ворога, що загалом нас переважає. Але військове мистецтво починається від точних наук. І чисельна перевага ворога – це стимул зробити ці науки ще більш точними, даруйте за каламбур. Не усвідомивши свою потребу в снарядах і не напрацювавши логістичних схем постачання, де треба долати шлях від складу в Південній Кореї до позиції конкретної гаубиці, немає сенсу сподіватися на духовні категорії. Не сформувавши у терапевтичній кількості забезпечені штурмові піхотні підрозділи, немає сенсу в захопленні характеристиками Західних танків, що не подолають примітивних рівчаків і будуть розстріляні ворожими ПТКР. Ну і, звісно, гратися цифрами заспокоює. Хай ми не знаємо всього, але загальної інформації вистачає, щоб зробити оцінки, уявити порядок та масштаб.

Поговорюють, що Герасімов підрахував: на 1 вбитого бійця рф ми витрачаємо 10 снарядів і тому вирішив спалити нам півмільйона снарядів за рахунок 50 000 вагнерівців… Це байка, напевно, але цинічність математики війни вона передає. Саме час розказати свою улюблену задачку про кількість снарядів. Станом на зараз у нас до 500 гаубиць 155 калібру. І в середньому за день в активній фазі наступу буде випускатись 50 снарядів на добу, або 500*50*30 = 750 000 на місяць. Так, це не розрахунок, а оцінка певних граничних показників. Але вона дає розуміння, що не накопичивши декілька мільйонів снарядів, розпочинати наступ дуже нерозважливо. Тому і оренда США 0,5 млн. снарядів у Південної Кореї і заява Норвегії про передачу 5 000 снарядів – однаково цінна інформація. Струмочки зливаються в річку в умовах, коли наростити виробництво вибухівки (і, як наслідок, снарядів) в Європі та США – завдання на роки через складність обладнання хімічного виробництва та проблеми постачань сировини. До речі, один снаряд коштує 2-3 тис доларів, і ось ми маємо порядку 10 млрд. доларів лише на 155 мм снаряди для наступу. А на додачу до снарядів лише для гаубиць потрібні транспорт, паливо, ремонт та обслуговування. Тут математика дасть ще трохи дивовижних цифр для економіки. І це ми ще не дійшли до непопулярних тверджень, що з точки зору kill per dollar, водій мобілізованого КАМАЗу, який везе снаряди для М777, в рази ефективніший оператора гоночного дрона-камікадзе. Відкривши черговий портал у пекло суперечок експертів різного штибу.

На величезний жаль, ми не любимо математику достатнім чином. І тому миттєво донатимо на «дрони помсти» і «чорні ящики», але погано донатимо на міномети для ТРО. Ще гірше донатимо на ремонт мобілізованих КАМАЗів, що возять снаряди. Все потрібно, але від 70 до 90 % ураження наносить артилерія, а грамотна система мінометів та гаубиць різних калібрів, де в кожного своя спеціалізація – альфа і омега нашого військового успіху. Тому важко зазирати за лаштунки базового положення статуту будь-якої армії світу: офензива стартує за умови чисельної переваги в 3-5 разів, а на ділянках прориву – до 10. Тим більше, що збирати нам треба локальну перевагу. Тим більше, далі ситуація буде динамічно змінюватися і потрібно домогтися ще переваги у першій і в другій похідних динаміки ресурсів. Це стосується також даних та інформації. Все ускладнюється тим, що ударів завжди декілька: декілька основних і декілька додаткових. І інколи додаткові можуть стати основними. А планів – більше десятка. І всі вони розвіюються з першими пострілами артпідготовки наступу. Це зрозуміти непросто, а якщо відганяти від себе реальність – неможливо.

Натомість, ми відчайдушно намагаємось наздогнати втрачене минуле, але воно минуло. Так, це психологічний захист. І так, ми звикли до такого. На останніх президентських виборах цинічні піарники просували багато солодких простих рішень. Зокрема, казали про перестати стріляти. В результаті інтенсивність вогню зросла на багато порядків. Ось і зараз ми бачимо відео, де горить-палає техніка ворожа. Десятки влучань на день потрапляють в соцмережі. І нам здається, що, війна – це легко, що ми вже перемогли, скоро в Європу. Солодка брехня дає тимчасовий комфорт. І не хочеться згадувати, що у сто разів більше невлучань не потрапляють на відео, як і ціну та зусилля тих небагатьох влучань.

Кумедно, та діалектика і цинічний розрахунок при цьому зупиняють здоровий глузд від планів повного знищення солодкої брехні. Це інструмент на кшталт релігії. І він ще послужить. Ретроспективний аналіз навіть дозволяє відзначити розумність тактики, як і вчасність та вдалість її еволюції в сторону ускладнення. Слава Іссу, влада телевізійників краще розуміє потреби народу, ніж чисті номенклатурщики та олігархи. Плюсів небагато, тому кожен на вагу золота, так. Зараз з ностальгічною посмішкою згадуються Арестович з його «2-3 тижні максимум» та Буданов з його «переломом у серпні 2022 року» серпня минулого року. Варто сказати, що не так вже й збрехав, лише перелом вийшов непомітним пересічним громадянам. Зараз багато хто щиро плекає думку про бархатний сезон в Криму цього року, бо побачили біл-борди про гвардію наступу та міністра Резнікова на місці мех-вода британського танка Челленджер-2. Та дорослішати все одно треба. Швидка динаміка маневреної війни початку 22 року змінилась статикою в стилі Першої світової, масштаб часу змінився, події можуть тягнутися місяцями та роками. Цю тенденцію надзвичайно важко долати. Навіть малоймовірне звільнення Криму не означитиме можливість відпочинку на його пляжах. І навіть можливість відпочинку не означитиме ані перемоги, ані її швидкого наближення.

Так, сильний стрес від війни – то поганий помічник у зростанні. Він не робить нас дорослішими, а одразу вганяє в немічну старість з її маразмом. Він не відкриває свідомість до нових знань, і тому приємний баритон Арестовича свого часу був помічним. Та є лише один сталий рецепт успіху: сталий пошук нових рецептів, бо все змінюється. Тому вдосконалювати себе треба. Час для гіркої пігулки ломки свідомості прийшов вже вчора. Ми маємо твердо усвідомити, що міністри освіти зі сплагіаченими дисертаціями і мовосрачі – це те, що має лишитися в минулому, яке минуло. Бо це були цеглинки підвалин нашого кривавого сьогодення. Ми маємо усвідомити, що F16 не дадуть поки ми не покажемо спроможність майстерно використовувати весь комплекс нового озброєння, що вже надійшов. Бо поступовість і закріплення – основа розвитку армії як спроможної системи. Нам варто усвідомити, що Захід робить зараз максимум для того, щоб наша перемога відбулася і вона відбулася меншою нашою кров'ю. Принаймні, Захід в цьому впевнений сам. Бо світ глобальний і пожежа чергової світової війни може спалити всі наші перемоги. Українців стає менше, а тягар росте. І тому ростуть вимоги до якості кожного з нас. Небезпечно продовжувати робити все те, що ми робили раніше в надії, що все буде як раніше. Знання – сила. І слоган мого універу «наш фронт – освіта» заграв новими барвами.

Дай боже лише це втягти.