До висловлення подальших прописних істин мене спонукала реінкарнація якоїсь нескінченної дискусії про шлях розвитку нашої вищої освіти та науки. Багато разів все це було вже обговорено активною спільнотою на форумах osvita.ua, zn.ua та у пабліку Ukrainian Scientists Worldwide у FaceBook. Детально розжовані всі «за» і «проти» та всі необхідності змін та завади до їх здійснення. Не важко на базі виголошених та перетертих думок розробити дорожню карту, стратегію і тактику змін. Навіть широким спектром варіацій. І основним мотивом цих змін є масштабна вестернізація. Лише у такий спосіб українську науку можна врятувати від повного знищення, а українські університети від занепаду, скільки б пані Фаріон не протестувала проти «англіїзації науки». Більш того, нові чинні закони та інші нормативні акти щодо освіти і науки, нові створені органи такі як Науковий Комітет, Національна агенція з якості освіти та Національний фонд досліджень у той чи інший спосіб вестернізацію вже впроваджують. Хоч і не так швидко як хотілося б, але зусиллями активних громадян процес іде.

Так само як і в інших сферах життя, в науці та освіті найкращою власною практикою є адаптивне застосування чужих кращих практик. Не дарма на академічну міжнародну мобільність всі розвинені країни виділяють досить відчутний ресурс. У такий спосіб науковцям матеріально вигідно побувати в інших колективах і під час сумісної роботи обмінятися професійними лайф-хаками, встановити контакти, домовитись за співпрацю та запровадити вдома цікавий чужий досвід. Тут спрацьовує тактика "two-win", навіть коли передові університети провідних країн залучають молодих науковців з третіх країн. Бо це механізм, що задає темп руху академічного середовища. Більш того, наука та освіта – міжнародний феномен, тому глобалізація тут має якнайбільше користі та якнайменше шкоди. Об'єкти дослідження та предмети викладання можуть бути скільки завгодно локальними, та методики при цьому – виключно загальноприйняті всією академічною спільнотою. І якщо хтось розповідає про якусь генетично, ментально, божественно зумовлену особливість нашої науки-освіти та непридатність західних рецептів – 99% перед вами шахрай, який заради свого нечесного гешефту ладний загубити цілі державні інститути.

Основна проблема у комунікаціях академічної спільноти з іншою частиною світу полягає у балансі між довірою зі сторони суспільства до своїх освітян і науковців та захищеністю академічної творчості від непрофесійного впливу представників цього ж самого суспільства. Розмаїття проблем тут насправді велике, і без компромісу не обійтись ніяк. Розглянемо два полюси несправедливості. В першому з них наука каже: грошей ти нам дай, але ефективність їх використання перевірити не дамо, бо смерди не в змозі оцінити всю велич наших здобутків. Природно, що в такій схемі наука швидко виродиться, Природно, що відсутність суспільного контролю над будь-яким інститутом руйнівне. В другому з них суспільство каже: ми вам, ботанам, долю податків даємо, а ви там незрозумілі книжки без малюнків пишете та в адронні коллайдери граєтеся? Яка з вас користь? Природно, відсотком ВВП наука не відзвітує. Природно, що фінансування науки в такій схемі скорочуватиметься до нуля. Компроміс між такими двома полюсами може бути лише вкрай незручним, проте він необхідний з точки зору адміністрування науки та її інтеграції з іншими інститутами держави. Одним з китів такого компромісу є система оприлюднення наукових результатів. Вона дозволяє не лише підтримувати внутрішню чистоту науки, але й дає можливість формалізовано оцінити ефективність науково-освітньої роботи неспеціалісту, не порушуючи при цьому академічні свободи. І це загальний рецепт для всіх країн. Охарактеризуємо в режимі «для чайників» систему оприлюднення, яка склалась у колективному Заході. Наступні чотири абзаци призначені більше для тих, чий індекс Гірша менший від одиниці.

Оприлюднюються наукові результати в спеціальних наукових журналах. Окрім тематики важлива довіра до контенту. Постає питання: як перевірити? Як відсіяти недоброчесне сміття, але не виплеснути з водою дитину? Як налаштувати систему для масової роботи? Механізм єдиний і простий – Peer Review, в рамках якого кожен рукопис, що надходить в редакцію, читається-вивчається двома-трьома рецензентами-волонтерами. Від волонтерів вимагається обґрунтований вердикт чи заслуговує рукопис стати статтею. Це як модерація постів у пабліках, але більш складно через велику важливість контенту. Генерувати рукописи можуть лише науковці та рецензентами можуть бути також лише науковці, які мають підтверджену кваліфікацію у тематиці поданого рукопису. Налагодити та, час від часу, модернізувати процес далі є справою техніки. Така метода є зрозумілою і стабільною: і швидкість друку притомна (3-9 місяців від подання рукопису до друку статті) і мінімальна кількість помилок та браку.

Журнали, що забезпечують Peer Review в процесі публікації, потрапляють у спеціальні списки, найвідоміші з яких Scopus та Web of Science. Більш того, наукометричні індекси цих ресурсів (величини, що розраховуються за кількістю цитувань статей в кожному журналі) дозволяють робити певну попередню оцінку якості здобутого результату. Справді, цитування статті, як правило, свідчить про інтерес до неї. Чиновники та представники суспільства не можуть оцінити рівень публікацій, але вони довіряють системі оприлюднення завдяки Peer Review. А завдяки наукометричним показникам можна формувати уявлення про значення оприлюднених результатів. Так, система має декілька «але». Але це єдина система, яка працює і адекватної альтернативи поки не існує.

Важливим є аспект фінансування роботи журналів. Існує дві моделі: 1) коли платить читач і 2) коли платить автор (роботодавець автора). Перша модель є досить стабільною та має кращу захищеність від поганого наукового контенту. Бо журнал «продає» наукову інформацію читачам і він матеріально зацікавлений у її високій якості. Проте, недоліком є етична проблема «закритості» наукових знань та наявність так званого "pay wall", або грошового бар'єру. Проблеми з доступом до знань немає в другій моделі, проте, натомість, виникає інша біда: залежність журналу від авторської оплати, що сприяє зниженню якості статей. Останнє яскраво розкриває кейс так званих «хижацьких» журналів – чисто бізнесових проектів, які публікують за гроші все, що завгодно. Ні, не кожен журнал, що бере авторську плату, є хижацьким, але всі хижацькі журнали її беруть. Існують цілі «ферми», де такі журнали «вирощуються», неначе люди в якості батарейок для «Матриці». Схема проста та містить декілька етапів. Журнал започатковується та розвивається як доброчесний і набирає собі мінімальну репутацію. А потім, коли репутація та рейтинги підростають, відкривається вікно можливої монетизації. Наступні 2-3 роки журнал реалізує мету, заради якої й зрощувався: він публікує все, що завгодно, за тарифом 1-2 тисячі доларів/стаття, поки журнал не занесуть до чорного списку та не виключать зі списків порядних видань. Такий журнал ліквідують, але… до того часу вже «підріс» та «розкачався» новий, і так далі.

Наша доморощена система існування наукових журналів та видавничої діяльності дуже своєрідна. Альфа і омега тут – перелік журналів ДАК з реєстрацією та перевіркою. Маємо наш національний рецепт та «протокол лікування» в чутливій сфері, так. Цікаво, але вимоги до наших журналів відповідно до останніх норм виглядають, як для ситуації, притомно. І, навіть, вищий ранг «А» присвоюють лише журналам, що вже індексуються Web of Scence (WoS) або Scopus. Однак фінансова прозорість існування наших журналів є відсутньою. Як правило, наукові журнали існують при університетах та академічних інститутах і люди підтримують видавничу діяльність на півставки, або на напівволонтерських засадах. У такий спосіб важко організувати якісно навіть технічну сторону справи. Тому електронні версії статей в наших журналах інколи виглядають як студентські реферати, а сайти більшості журналів краще не показувати чутливим веб-дизайнерам. Про організацію Peer Review навіть не говорю. В кращому випадку, рецензують члени редколегій. В гіршому – бланки рецензій заповнюються та підшиваються в теку тим, кому це доручають перед черговою перевіркою.

Цікаво: політичні партії фінансують з держбюджету, а наукові журнали на нормальних законних підставах, які б дали можливість налагодити всі виробничі процеси та стандарти – ні! Звісно, такі умови не просто не забезпечують якість оприлюднення, а є надзвичайно корупційногенними. Вони підштовхують до пошуку монетизації такого ресурсу як науковий журнал, коли він в тебе є. На більш високому рівні абстракції ситуація ідентична до аналогів у інших сферах життя. Справді, зменшити корупційну складову можна лише тоді, коли вона не несе надто легку вигоду, а покарання за неї не є надто примарним. Тому розмови про авторитет і чисту доброчесність тут несерйозні. Великий ризик, що існує, рано чи пізно виливається у проблему. Найперша з них – торгівля науковими званнями, яка в прямому сенсі знищує професійне середовище науковців та освітян. І вікно можливостей відкриває норма, що результати дисертацій, за які присвоюються наукові звання, мають бути опубліковані в статтях саме журналів з переліку ДАК. Тут, як-то кажуть, «мені карта і пішла»…

Масштабуванню ця корупційна схема піддається погано, і «заносити нагору» з такого бізнесу справді цікаві суми не вийде. Тому прогресивні науковці давно і дещо успішно намагаються переконати очільників міністерства переключитись на міжнародні стандарти та критерії оприлюднення (списки WoS та Scopus). І за останнім і, ніби, ще чинним наказом МОН, публікувати свої наукові здобутки дисертаційних досліджень можна і в журналах з переліків WoS та Scopus. Ба більше: прописана обов'язкова вимога, що мінімум 1 статтю для кандидатської та 5 для докторської треба опублікувати в журналах саме з переліків WoS — Scopus, або «в інших міжнародних наукометричних базах». Щоправда, остання приписка склала основу напруженої боротьби у науково-освітянській спільноті останнім часом. Бо приписка є не просто шпариною для обходу WoS та Scopus. Вона є Тріумфальною аркою для цього, бо підробці підлягають не лише промислові вироби, але й інтелектуальні продукти. І інші «міжнародні наукометричні бази» «склепали» в достатній кількості вже до нас.

Спроба прогресивної наукової громадськості цю «Тріумфальну шпарину» закрити була здійснена пару років тому. Проект змін від Наукового комітету був спрямований на зменшення кількості статей та на підвищення їх якості. Зокрема, на ступінь кандидата пропонувалось затвердити чотири статті замість п'яти, але одна з яких повинна була індексуватись або Scopus, або WoS. Подальше суспільне обговорення в пресі та на відомій платформі Ukrainian Scientists Worldwide виявилось дуже далеким від толерантного та висвітлило більшість проблем нашої науки. За характером аргументів, наполегливістю противників змін, їх скоординованістю, та використанню різних медійних засобів, можна зробити висновки, що ці зміни таки вартісні, але здорове тіло української науки цікаве далеко не усім. Аргументи «скопусоборців» переважно були слабкі, часто маніпулятивні, інколи на межі здорового глузду. Наприклад, прирівнювання рецензування наукових статей до цензури, обмеження прав і свобод науковців імперативною прив'язкою лише до двох наукометричних баз, та звинувачення у підкупі розробниками Scopus членів Наукового комітету. Здійнятий медійний галас, звичайно, унеможливив прийняття зазначених змін. Це прекрасно розуміли «скопусоборці», коли висловлювали абсурдні аргументи проти.

Інші деталі про перебіг дискусії можна прочитати на ресурсі osvita.ua в статтях Сергія Козьменко та Людмили Остапенко «Наукові публікації: страсті по Scopus і WoS» та «Чи вистачить Скопусу на всіх: бар'єри перед науковцями».

Ні, не можна розмальовувати ситуацію виключно у чорно-білі фарби. На додачу до класичної проблеми необхідного і достатнього (Scopus, або Web of Scence є необхідними, проте не достатніми умовами), серед вартих уваги аргументів супротивників слід згадати акцент на монографії замість статей в гуманітарних науках, складність перехідного періоду для невестернізованих напрямків науки та побоювання залишитись без підтримки і постраждати від санкцій за невиконання нових вимог. Але залишати все як є в питаннях оприлюднення – критично небезпечно не лише для науки. Невестернізовані та «неангліїзовані» на радість партквитку члена КПРС Ірини Фаріон наші гуманітарні напрямки без перебільшення є питанням національної безпеки.

Зверніть увагу як ведеться дискусія навколо одностатевих шлюбів. Скільки галасу наробила стаття в Nature про відсутність «гену гея». І як відразу, неначе з рогу достатку, посипались «аргументи», що одностатеві сім'ї виховують дітей також геями та лесбійками. І ці аргумент брались з дуже сумнівних, та все ж за зовнішніми ознаками, Peer Review журналів (є такі та їх меншість і з ними боряться). Не дарма Андреас Умланд дорікав Володимиру В'ятровичу відсутністю наукових статей в Peer Review журналах. Бо будь-яка суспільно та політично важлива дискурсія в сучасному світі спирається на науково-обґрунтовану базу. І РФ це питання сяк-так вирішила. Її наративи в ніби притомних англомовних Peer Review виданнях озвучені. Наші – ні. У такий спосіб нам не те що не виграти інформаційну війну, нам в ній, навіть, голову не підняти.

Хоч «Давайте поговоримо про Scopus!» було сказано депутаткою від СН, велика помилка все зводити до протистояння між «Порохоботами» та «ЗеКомандою». Головним чинником є не політична приналежність пані депутатки, а спеціальність у дипломі доктора наук та порожні профілі у WoS-Scopus. Бо люди приходять в депутати під чужими партійними прапорами, та проблеми, які вони прагнуть вирішити, залишаються свої, рідні. І знов Deja vu… Весь характер вибудовування дискусії в медійному полі до болю знайомий: початок, ролі, аргументи та виважена і апробована реакція на контр аргументи… Красива стара тактика. Коли тицяєш носом «скопусоборця» у сотні журналів, що не беруть плату з авторів, це банально ігнорується і продовжується мантра «бідних науковців змушують публікуватися за великі гроші». Коли пропонуєш «скопусоборцю» свою допомогу і консультацію у питанні опублікувати статтю безкоштовно – знову ігнор. В дискусії під коментами дрібноту типу мене атакує дрібнота. А ось членів НК вже «обробляє» сама авторка поста. Все продумано. Все показує, що тема піднята неспроста, і це лише початок.

Наші «скопусоборці» якщо не пішли в наступ, то принаймні, проводять розвідку боєм. Мабуть, є що втрачати). Дійсно, 8-10k за кандидатську на дорозі не валяються.

Науковому комітету і небайдужим громадянам – приготуватися)

Профілі автора у
WoS http://www.researcherid.com/rid/F-9991-2010
Scopus https://www2.scopus.com/authid/detail.uri?origin=resultslist&authorId=6506392457&zone=

ми у телеграм https://t.me/prosvita_challenge
ми у фейсбук http://fb.me/Prosvita.Challenge