Громадська думка відносно приватизації засобів виробництва за часи Незалежності завжди мала свою негативну компоненту. І лише меншість скаже, що приватизація відбулася непрозоро, що не дозволило виробництвам знайти ефективного власника, який би його розвивав. Більшість чисто емоційно буде так чи інакше дрейфувати в сторону порожньої по суті фрази «вкрали у трудового народу». Забуваючи, що «трудовий народ» був сірим та безправним до Незалежності і ніякого відношення до власності на засоби виробництва не міг мати взагалі. Загострення «фантомної жаби» так чи інакше відбудеться знову, бо на черзі приватизація державних земель. І загострення буде помножене на ще більш нераціональне ставлення вже до землі. Однак, бачення цих проблем разюче зміниться, коли витягти їх з емоційної площини та перевести в суто раціональну і практичну. Туди, де їм, власне, і потрібно бути.
З уже звичним нам смартфоном пов'язано понад 200 тис. патентів, декілька Нобелевських премій, в ньому міститься більша частина періодичної таблиці Менделєєва. Наприклад діод Ганна, на якому побудований передавач принципами своєї роботи охоплює левову частину квантової електродинаміки. Навіть досить освічені людині сягнути то все важко. Але смартфон працює незалежно від нашого розуміння принципів. Смартфон має зручний користувацький інтерфейс та зрозумілу інструкцію з експлуатації. Нерозуміння принципів не заважає більшості стояти в багатосотметрових чергах за черговим ай-фоном Х. Бо ми всі віримо і знаємо, що він працює. Ми настільки звикли до буденності смартфону, що майже не згадуємо скільки років зусиль десятків тисяч кращих людей цієї цивілізації потрібно було для саме такої сучасної буденності. Ми не задумуємося про складність та красу законів Всесвіту, знання яких дозволяє постить меми та кицьок. Так само відбувається і з суспільними механізмами. Вони також опираються на достатньо складні закономірності, які не всім зрозумілі в деталях, проте є абсолютними, а найбільш яскраві прояви цих закономірностей, тим не менше, піддаються досить зрозумілому та наочному поясненню. Останнє твердження дуже наочно ілюструється прикладом власності.
Поняття власності лише на перший погляд видається простим, оскільки у свідомості пересічного громадянина зводиться до особистої власності щодо речей особистого вжитку, як максимум житла чи автівки. Більш-менш притомний господар може тримати свої особисте майно в належному стані, доглядати за його фізичним станом та юридичним супроводом, хоч вже на рівні автівки чи житла це вимагає певних зусиль та витрат. Та все ж автівку не так складно продати, бо в країні з мільйонами автомобілів завжди буде як попит, так і пропозиція. Ринок нерухомості не зважаючи на коливання цін також загалом зрозумілий пересічному громадянину, який сумлінно здобував освіту і не цурався читання, бодай, публіцистики. Але далі ми стикаємося з ефектом масштабу, коли спроба перенести наш побутовий досвід на більш глобальні речі дає збій. В масштабах держави знання як розпорядитись автомобілем чи квартирою явно замалі для того, щоб ефективно управляти навіть невеликим виробничим підприємством. Бо для підприємства потрібен штат юристів, бухгалтерія, технологи, спеціалісти з логістики, маркетингу, персоналу тощо. І кваліфікація керівників вищої ланки має бути відповідною. Продати чи закрити на свій розсуд бізнес вже не так просто. Питання ціни далеко не вимірюється ціною майна підприємства: ціна може різнитися в багато разів як в більшу, так і в меншу сторону. Найбільш масштабні та значущі бізнеси є штучними та індивідуальними, до них не можна застосовувати поняття оптових та роздрібних цін. Тому власниками в повному сенсі цього слова не можуть бути всі одночасно. За таких умов рівності прав, але неможливості їх рівномірної реалізації, завданням успішної держави та суспільства є забезпечення ефективних механізмів управління власністю. Лише за таких умов добробут підвищується одночасно і швидко, і стабільно, а самі об'єкти власності вдало та вчасно трансформуються та існують для задоволення потреб максимальної кількості людей. Звісно, абсолютно райдужної ідилії не варто чекати, та в середньому для формування ефективності вирішальними виявляються два фактори.
Перший фактор виражається у тому, що власність як економічне поняття повинна мати природний економічний стимул для ефективності використання. І цей стимул – прибуток. Тиск влади та репресивного апарату вбивають креативність, а її залишки починають працювати на окозамилення та імітацію ефективності. Моральність та альтруїзм миттєво заводять у стагнацію через Гордіїв вузол етичних дилем. Зазвичай тут дістається аргумент з засаленого цитатника комуніста родом з народу: «Нема такого злочину, на який би не пішов капіталіст заради прибутку». Цей слоган дуже добре резонує у свідомості люмпена, що готовий піти на злочин заради найменшого зиску, та адептів деструктивних заповітів Шарікова «відняти і поділити». Та, насправді, зазначені ексцеси з одного боку обмежуються основною функцією держави – законотворчістю та правовою охороною, а, з другого боку – тим самим бажанням прибутку, але у довгій перспективі. Справді, неважко здогадатися, що набагато простіше один раз вкластися, налагодити бізнес і отримувати прибуток протягом довгого часу, ніж постійно йти на ризик.
Другий фактор виражається у тому, що максимальна надійність та ефективність механізму досягається мінімальністю його передаткових ланок. Так, наприклад, однією з переваг електромобіля над автівкою з ДВС є відсутність такого складного елементу як коробка передач. Замість досить складної механічної конструкції міститься електронна плата частотного інвертора, який дозволяє в неперервному діапазоні регулювати крутний момент. Так само і в управлінні: гнучкість та якість прийняття рішень обернено-пропорційні до кількості інстанцій та осіб, що залучені. Надлишкове управління та мікро-менеджмент швидко вироджується в бюрократію, яка займається в першу чергу питанням самозбереження та доведення своєї необхідності. Кожна ланка намагається роздмухати свою значимість, як правило, за рахунок загальної раціональності та ефективності процесів.
Саме два описаних фактори і складають основу ринкового механізму саморегуляції та самоорганізації, яка історично зарекомендувала свою максимальну ефективність та результативність. І в основі системи покладено приватну власність на засоби виробництва. Саме тут народились профспілки, корпоративні культури Toyota та Google, agile-методології, які спрямовані на розкриття потенціалу усіх працівників. Саме цій гнучкій системі програла планово-адміністративна система СРСР не зважаючи на майже релігійну систему мотивації працівників до низькооплачуваної праці та величезні природні ресурси. Інші історичні приклади також засвідчують, що будь-яка система, що не ґрунтується на приватній власності на засоби виробництва приречена бути менш ефективною. Тому державну власність не є альтернативою приватній. Не варто прикриватися соціальними аспектами або та фейковою справедливістю. Трудящий люд все одно ніколи не бере участь в управлінні та володінні. Більш того, за умови, що власник один, та ще й над могутній – держава – з її законотворчим та силовим апаратами, виникає небезпека втрати свобод та експлуатації, що й не снилась «дикому капіталізму». Власник один і він всюдисущий. Він може одноосібно диктувати умови одночасно і скрізь, а будь-які прояви спротиву придушувати підконтрольними силовиками. Це вже не державний капіталізм, а державне рабовласництво.
В той самий час не можна заперечувати державну власність як одну з форм власності. Подібна практика у світі досить розповсюджена і застосовується до критично важливих або небезпечних об'єктів, таких як атомні електростанції, природних монополій у транспорті і зв'язку, таких як залізничні лінії або нафто-газопроводи тощо. Дуже часто державна власність є своєрідним рятувальним жилетом, засобом пригнічення ексцесів, які трапляються або через не доброчесність певних гравців, або через чесні помилки та прорахунки, що призвели до втрат. Одним з найяскравіших прикладів використання такого інструменту є націоналізація Приватбанку в Україні в 2016 році. За даними міжнародних аудитів з банку було виведено 5,5 млрд USD через підставне кредитування фейкових фірм. Вартість неминучого банкрутства цього найбільшого та системного банку для країни могла перевищити зазначену суму у багато разів. Тому банк був націоналізований, а фінансова нестача закрита за рахунок платників податків. Такий крок має ризики, але на той момент був меншим злом. Іншим вдалим прикладом націоналізації була націоналізація теплових електростанцій в Британії епохи Маргарет Тетчер. Енергогенеруючі потужності потребували модернізації, однак приватні власники побоювалися робити великі інвестиції через великий період їх окупності. Тому держава викупила ТЕС, модернізувала їх власним коштом та перепродала їх знову у приватні руки. Але навіть не надто чисельні приклади позитиву від існування власності державної можливі лише за умови рівного різних форм власності та відсутності державної монополії на власність.
Саме тому конструкти на кшталт «народне добро», «украсти у трудового народу» та «злочинна приватизація» є порожніми, бо за ними не стоїть нічого з реальних речей або процесів. Послуговуватися ними під час побудови суспільних відносин – це все одно що використовувати цитати зі Святого писання в інструкції з експлуатації смартфону. Важливі моральні питання не несуть жодної користі споживачу. Механізми пропонованої «народної власності» або примарні, або обмежені так, що власник точно не може розпорядитись власністю на свій розсуд. Більш того, в переважній більшості випадків такий «власник від народу» навіть не здатен отримати бодай невеликий зиск. Власність втрачається, занепадає, або починає еволюціонувати в деструктивному напрямку. І всі члени суспільства від того лише потерпають. Тому прикметник «злочинний» швидше пасує до терміну націоналізація.
