Нова імперська еліта Візантії, вихована у часи боротьби з усім духовним, вважатиме Першу Троянь Соуренжа, усіх дулібських Старотців-Рахманів та волхвів, ідейними ворогами. Вона буде намагатись усіма силами знищити Дулібію та Соуренж.
Ця еліта шукатиме підтримки у ворогів слов'ян, спочатку у зовнішніх, як то у вікінгів, а далі й внутрішніх, як то у яхів-полян, намагаючись ліквідувати головний православний духовний центр на Волині, місце давніх Отців-аріїв.
У таких намірах Візантії буде сприяти новоутворена Хазарія, вчиняючи напади на союзні дулібам народи у межиріччі Дону та Волги — булгарів, черкесів, ногаїв. Вона захоплюватиме транзитні торгові шляхи, полишаючи дулібську провінцію Єланією життєво важливих комунікацій з центром.
Ворогам вдасться налаштувати проти Дулібії і внутрішню її п'яту
колону. Така колона утворилась з давніх переселенців зі східного
побережжя Каспійського моря – загонів яхів (ягів), які опинилися у
Європі, на Середній Віслі та Нижній Десні, у час сарматського походу.
Не пройшовши просвітлення (через духовні вади), групи каспійських яхів
на Віслі та Десні, у 4 ст. до н.е. – 8 ст.н.е., стають проблемою для
усієї Дулібії. Яхи ніяк не можуть осягнути законів духовного братства.
Отримавши від Отців нові назви, такі, як ляхи (лукаві яхи) — на заході,
поляни (степовики) — на сході, ці яхи докладають усіх зусиль, аби силою
вивищитись серед слов'янських сусідів. Вони захоплюють суміжні уділи,
оббирають місцеве населення, прагнуть утримувати великі військові
загони.
Такі військові загони переростають у значні формування, у середовищі
яких побутує прихований окультизм та магія. Учасникам цих формувань
давні Отці дають ще одну, особливу та влучну, назву – варяги (войовничі
яги).
Варяги у 8-9 ст.н.е. — це велика частина чоловічого населення яхів (в
основному, полян), які потребують засобів на утримання. Вони готові
виконувати забаганки своїх очільників і за винагороду грабувати,
вбивати, ходити у походи.
У той же період до війни з Дулібією
долучаються і франко-германські королівства. Їх володарі знаходять
спільну мову з Візантією, Хазарією та намагаються координувати напади на
слов'ян і зі скандинавськими вікінгами.
Координація зусиль дає очевидні результати. На початку 9 ст.н.е. зазнає нападу дулібська столиця – Соуренж. Її
здійснює візантієць Дір на чолі найманого війська. Смерть Діра від рук
суренжського буса не змінює планів змовників здолати Дулібію.
Наступна акція, але вже sз застосуванням окультних дій (духовної чуми),
стає вирішальним фактором, який змушує Першу Троянь та дулібських
державних очільників (через небезпеку ірійного падіння) покинути столицю
та виселитися у навколишні міста.
Втративши Соуренж, а з ним вплив на частину територій слов'янського
союзу, Перша Троянь та Старотці-Рахмани намагаються провести швидкі
зміни у системі державного керівництва Дулібії.
Після цих змін союз слов'янських народів виступає вже під іншою назвою, яка несе новий духовний зміст. Союз отримує найменування Рось, що означає – Рівні Отців Світлих Ь/великих.
Керівництво Росі
у середині 9 ст.н.е. направляє елітні війська на чолі з вихідцем з
бусової сім'ї Рюриком на приборкання варягів та західних ляхів. Проте
довге відлучення Рюрика від роського центру, перебування у ворожому
оточенні, має свої наслідки. Рюрик починає відходити від слов'янського
світогляду і духовно падає.
Осівши у Новгороді, Рюрик не бажає вертатись на очі Першої Трояні, тому
відсилає на батьківщину свого родича Олега та сина Ігоря.
І Олег, і Ігор готові й надалі служити Першій Трояні. Олег перетворює
удільний Київ на свою військову базу і ходить звідси у далекі походи.
Олегу вдається нанести разючі удари по головним ворогам та налякати
Візантію, ставши чисельним військом під воротами Константинополя (907
р.н.е.).
Тоді ж у складі Першої Трояні з'являється і особлива постать
Старотця-Рахмана, якого величають Волосом. Він прекрасно розуміє важку
ситуацію та оцінює складність подій навколо Росі, через що займається складанням спеціального тексту, своєрідного історичного послання до майбутніх поколінь.
Текст Волоса гравірується на металевих пластинах, а потім
багаторазово копіюється на дерев'яних дощечках. Металеві пластини
ховаються у пантеонах Пересопниці, а дерев'яні копії стають у нагоді для
Рахманів та волхвів того часу.
Так з'являється твір, який нині носить назву «Велесова книга».
Незважаючи на усі заходи, тиск на Роську державу до середини 10 ст.н.е.
неупинно зростає. Ускладнюється ситуація навколо удільного Києва, де
свою таємничу роль грає молода дружина князя Ігоря, княгиня Ольга.
Імітуючи прихильність до слов'янського світогляду, Ольга підтримує
контакти з провізантійськими колами, та створює особливу ситуацію в
оточенні Ігоря, що, у наслідку, призводять до підступного вбивства її
чоловіка.
Надалі, у період, коли Ольжин син, київський князь Святослав по волі
Першої Трояні сміливо боронить Рось (він ходить походами на вікінгів та
варягів півночі, нищить підступну Хазарію, виступає проти Візантії на
Дунаї), Ольга укладає таємні союзи з ворогами Росі.
Діяльність Ольги має важкі наслідки.
У спланованій княгинею пастці гине сам Святослав, а її внук, Володимир,
отримує від Ольги усілякі таємні повчання, як шляхом підступу, непокори
Трояні, воєн з Россю та її князівствами, домогтися того, щоб Київське
удільне князівство змогло стати імперією візантійського типу.
Володимир, після того як став Київським удільним князем, у стосунках з
Россю намагається покладатися на варягів, найперше тих, яких раніше
випровадили з Києва до Новгорода. Бо варяги готові служити лише тим, хто
добре платить.
Проте, Київському князю хитрощами, війнами та силою не вдається захопити
бодай значної частини роських земель та подолати владу Трояні та буса.
Тому він направляє свої погляди на північ, на неслов'янські землі.
Проіснувавши всього 66 років (988 – 1054 р.н.е.) імперія Рюриковичів,
як невеликий шматок відірваний від Роської держави, швидко
розпадається, а нащадки княжої сім'ї вступають у братовбивчі війни за її
спадок (головно за Київ).
До того ж спадкоємцям цікаві захоплені попередниками поселення за межами
Росі, особливо на фіно-угорських землях. Тут немає слов'янського
населення (яке вважає їх зрадниками слов'янського світогляду), але є
умови для розширення володінь.
Колотнеча навколо Києва та Середнього Подніпров'я заважає усьому
роському люду, який благає Троянь та керівництво Росі звільнити регіон
від Рюриковичів та їх військ.
У другій половині 12 ст.н.е. росам усе ж вдається випровадити
Рюриковичів з роських земель на Волгу та Оку. Вигнанці остаточно
осідають у середовищі фіно-угорського населення, поряд з варяжськими
загонами та місцевими мосхами.
Тут, у 1157 р.н.е., Рюриковичами та їх варяжським оточенням, буде
проголошене Володимиро-Суздальське князівство, яке стане головним
центром боротьби вигнанців зі слов'янами та Роською державою.
Почнуться грабунки Києва, бездумне вбивство киян, руйнування численних
храмів, пошук святинь. Напад, вчинений князем Андрієм Боголюбським у
1169 р.н.е., повністю зруйнує місто, позбавить життя більшості
населення. Рюриковичами після таких варварських нападів будуть вивезені
численні храмові речі та старі роські літописи.
Сприятиме Рюриковичам і загальна ситуація на Поволжі, коли у 12-13
ст.н.е., в пошуках військового заробітку, туди потягнуться яхи
Прикаспію. Число прикаспійських яхів у князівських загонах на Волзі та
Оці постійно зростатиме, і це посилить міжусобиці самих Рюриковичів.
У 1237-1239 роках ці ж прикаспійські яхи, але вже як військо Батия, під
назвою татари, вступлять на землі Верхнього Поволжя та захоплять усі
місцеві князівства Рюриковичів. Головним представником яхів у регіоні
стане названий син хана Батия, зведений брат його сина Сартака, князь із
сім'ї Рюриковичів — Олександр (Невський).
Тоді ж у регіоні Верхнього Поволжя складуться умови для формування
субстрату з місцевого населення (фіно-угрів, варягів, мосхів, венедів)
та численних прикаспійських яхів (татар), об'єднаних близькою їм
яхівською ідеологією (подібною до варяжської).
За намовляннями Рюриковичів, яхи-татари підуть у 1240 році на південь,
на Рось. Вони зруйнують Київ та з боями рушать на захід. Дійшовши до
Прикарпаття, а далі до Польщі та Угорщини, татари виграють тамтешні
битви, але потрапивши у несприятливі умови, повернуться Причорномор'ям
до Волги.
Перша Троянь, знаючи наміри ворогів, організовує ряд заходів, які
допоможуть уберегти головні міста Волинського регіону від нападів яхів.
Такі заходи не дадуть можливості татарам закріпитись у регіоні та осісти
на землях Росі (як це сталось на Поволжі).
У цей же час на Прикарпатті рюриковицьку політику намагається проводити князь Данило.
Втікши зі своїм почтом під час татарської навали до Польщі та Угорщині,
він, згодом, вклоняється Батию та, отримавши ханський ярлик, починає
діяти від імені хана на Прикарпатті, Росточчі та Підляшші (наслідуючи
Олександра Невського).
Данило збирає ханські побори, воює з непокірними містами, чинить тиск на
тих, хто виступає проти його політики. Разом з тим, князь не надто
задоволений своїм становищем та намагається змінити сюзерена.
Спокусившись обіцянками папи стосовно великої західної допомоги у
розбудові власної (Данилової) держави, він швидко приймає католицизм та
намагається зруйнувати давні рахманські та волхвівські центри на Росточчі та по Західному Бугу.
За таку наполегливість, у 1253 році, він отримує королівську корону
та запускає на землі Прикарпаття та Підляшшя осередки таємним лож та
орденів. У 1256 році Данило палить найвеличніший рахманський центр
Розточчя на горі Високий замок та окольне місто Діброву.
Але боротьба з роською духовністю у Данила триває недовго. Князь, який
підняв руку на рахмансько-волхвівські центри, не уникнувши суворого
рахманського прокляття, дивним чином помирає у далекому Холмі.
У той же час, татари міцно осідають по усіх просторах Волги і Дону та засновують там свою державу — Золоту Орду.
Перша Роська Троянь та роські князі Волині, у другій половині 13 –
першій половині 14 ст.н.е., прикладають усіх можливих зусиль аби
очистити усі роські землі від татарських загонів та місцевих
прислужників хана.
На Волинь з'їжджаються Старотці-Рахмани і волхви з усіх поруйнованих
ворогами центрів. Тут вони розбудовують нові рахмано-волхвівські центри,
число яких зростає у декілька разів. Починається реформування держави.
У складних умовах реформ набирає популярності і нова назва роських
земель – Волинь-Україна, а далі просто — Україна. Ця назва говорить, що
дана країна є духовною хранителькою високої науки світлих знань, наступницею Артанії, Дулібії та Росі.
Українська еліта Волині-України у 14 столітті намагається якнайшвидше
відновити колишні кордони Росі. Вона прагне створити на Дніпрі потужну
військову базу, яка би протистояла поволжським яхам-татарам, та носила
духовну назву – Січ (Світло Ірію чисте).
Союзником у боротьбі проти ворога стає єдиновірна Литва (Велике
князівство Литовське), яка теж боронить свої межі від яхів-татар. У
битві на Синіх Водах 1362 року татарські мурзи зазнають чергової поразки
і яхи відступають далеко за Дніпро.
У 15-16 століттях Волинь-Україна набирає сили і це непокоїть її агресивних сусідів.
У Причорномор'я посилається буджакська орда (яхи-татари), яка значний
час буде непокоїти населення півдня України вчиняючи розбійні напади на
лісостепові міста та села.
Москва, яка виграла внутрішньо-ординську боротьбу у Сараю, поширює владу
Московського царства на сусідні князівства-улуси та уважно поглядає на
захід. Тепер уся яхівсько-татарська сила колишньої Золотої Орди у її
руках.
У таких умовах московські володарі прагнуть величі для свого царства.
Вони прикладають усіх можливих зусиль, щоби перетворити викрадені у
Києві давні літописи (Нестора та Сильвестра) на кириличні підробки потрібного змісту.
Компіляти мають возвеличувати Рюриковичів, сприяти московським
зазіханням на слов'янські землі та перетворити назву слов'янської
держави Рось на Русь.
Для реалізації планів на початках 16 ст.н.е. московський цар вступає у
таємні переговори з представниками ляхів та їхніх орденських
покровителів зі Священної Римської імперії. Мова йде про розподіл Литви
та України по Дніпру та Березині (див. «Битва під Оршею 1514 року„).
Для Литви та України починається складний період боротьби за своє
існування. Зі сходу частішають загарбницькі напади, з заходу – спроби
повного ідеологічного підпорядкування прояхівського населення у середині
Литви та України.
Це населення, надалі шляхта (від слова «ях»), вони спокушають бажанням
швидкого збагачення, легкого суспільного вивищення, надуманими
почестями. Потрібно лиш визнати пріоритет особливої магнатської влади,
яка буде збудована за особливими принципами таємних товариств.
Як пухлини, на тілі України виростають магнатські володіння. Окультні
керівники цих володінь, головні маги таємних товариств (магнати),
здійснюють широку окультну діяльність, яка об'єднує зрадників
слов'янської віри (прояхівський елемент, шляхту).
Це тішить західних покровителів, які руками магнатства та шляхти
готові задушити православну Україну та її рахмано-волхвівську систему, і
таким чином прибрати її землі та народ до своїх рук.
Спроби Першої Трояні та української влади покінчити з кублами окультизму
та магії, приводять у 16-17 ст.н.е. до широких, підтримуваних народом,
антимагнатських акцій.
Ці акції нині називають козацько-селянськими повстаннями під проводом
Наливайка, Косинського, Жмайла, Федоровича, Сулими, Павлюка, Бута,
Острянина, Гуні. Проте, вони – законні дії української держави,
здійснені її вірними синами для очищення України від чужинської
ідеології.
Фінансова, політична та військова підтримка різними орденами та ложами
антиукраїнської політики магнатів призвела у 1648 році до
повномасштабної війни магнатсько-шляхетської коаліції проти Української
держави та її духовної влади.
Програвши бойові дії початкового періоду (під Корсунем та Пилявцями) та
посилаючись на брак сил, верховоди цієї коаліції почали наполягати на
прямій збройній участі армій західних покровителів у війні проти
України.
Після певних вагань, допомога від західних покровителів їм була надана.
Реалізувати таку було доручено польському королю Яну ІІ Казимиру.
Король отримав відповідні повноваження, кошти та чисельні військові
загони з різних регіонів Європи. До королівського війська долучились
військові сили магнатів Верхнього Подністров'я. Тому армія вторгнення
мала складати до 150 тисяч осіб.
Переступивши межі України, ця сила у 1651 році зупинилась під Берестечком. Тут мала відбутись генеральна битва між військами Яна ІІ Казимира та армією Івана Богуна – керівника української держави.
Початкові бойові дії тривали три дні. Але через зраду одного із
старшин (ним був Зиновій Хмельницький) та відхід кримських ногаїв, Іван
Богун змушений був відступити, шукаючи нове поле битви.
Підлеглі короля сприйняли цей рух української армії як поразку,
сповістили Європу про велику перемогу Казимира. Тоді ж Казимир дав наказ
переслідувати військо Богуна, яке пішло у бік Мізоча.
Через півтори тижні, пройшовши Мізоч, армія Казимира натрапляє на добре
збудовану оборону і зазнає нищівної поразки у генеральній битві двох
армій.