В одному селі, в Тернопільській області, завели люди в себе срач і захаращено. Нє, не так. Спочатку завели люди собі байдуже. А потім ще і так згодиться, і кому воно треба, і та ну його в холєру трясця мать…
А на тому вже срач і захаращено виросли.

Сільський осередок партії регіонів пропонував якийсь застережний знак поставить при в'їзді. Чи хоч назву на Похуів перейменувати. Но всім було похуй на те. То й не дивно, у них в селі, в Тернопільській області, в Цитаделі, осередок партії регіонів завівся, а їм на те байдуже.

Так і жили. Навіть цвинтар кущищами двометровими позаростав. Один раз туди сатанисти приїхали на чорну мессу та з переляку до православья навернулись. Ну дуже захаращено і сцикотно. Навіть для сатанистів.

А потім в селі завелась Фріканута. То її місцеві так назвали. Бо завелась і прибрала біля свого подвір'я пляшки, вирубала чагарники. Щей вивезла це на смітник. Ну не єбанута? Кому воно тре і шо це міня. І чо ті мішки в лісі просто не можна кинуть? Зразу ж видно — піарщиця і не приживеться. Ну не така ж, не мєсна. Селяни кривились від тої активності: «ти шо сама правильна» і «шо ти хочеш цим сказать»? А з часом: «чого ти казишся», «ти вспокоїси чи нє», «диплому маєш»????

Пані не вспокоїлась. Наступної весни Пані взялась за подвір'я школи, кущі на цвинтарі, сходила на верхню вулицю — помогти бабі Ганні те саме робить. Навіть сільський «суботник» запропонувала.

Все село зразу зраділо, зголосилось, план уборки склало і не пішло. Ну якесь свято було храмове, празник, трошки шабат і п'ятниця розтягнулась ще з того вівторка. Та й граблі не найду. Так ніхто нічо не найшов, крім відмовок для себе, і не пішов.

Ну майже ніхто.
Пані пішла. Сусіди прийшли — вони давно потайки від села (ніхто ж не хоче стать фріком) прибиратись стали в своїм кутку. Хтось обід приніс. Баба Ганна з лікарні причалапала…

А наступного року хтось повернувся, а хтось ще прийшов, хтось з заробітчан кошти прислав, десь то запостили і відкоментили "++" і «ви моя героїня». Поставили відеокамери і зробили канал в неті — шо б всі бачила як свій куток рятують. Люди, як дізнались шо воно і корисно, і красиво, і не складно, то вже потоком лились. І вже самі брали і шматок села вичищали.

Кущища вирубали, садок біля клубу освіжили, парканчики в центрі підрихтували і встановили знак з назвою при в'їзді в село. Ще й «Ласкаво просимо» написали. Ще й дітки квіточки на ньому понамальовували і пташок. Гарні такі. Кольорові. Чесно кажучи, ліпота вийшла, а не знак. Чисто і не захаращено. І райдужно. І веселково.
Бо пані взяла і приклад ввела чи нагадала тим, хто просто забув. І показала, що це таки краще. І таки можна. І таки так треба. І як робиться те красиво і корисно. Так і вилікувала вона те байдуже з тими срачами. Бо спочатку просто похуй, а потім захаращено і осередок партії шобдевкрасти заводиться.

Чесно кажучи, особисто я б погодився з тим, шо воно нікому не треба і я не самий умний. Може не з першого разу, но довго б не вмовляли — я тут давно живу, ну як давно... з народження. Заряд ентузіазму в батарейці майже на нулі. А от у тої Пані – ні. Та Пані наївно вірила, що таки можна по-іншому. Що комусь то треба, а не їй одній в голову вдарило. Що корисно і красиво. Взяла і вивела. Бо не байдуже.

Тому я таких Пані люблю, ціную, порох здуваю і на руках ношу. Мої героїні. І завжди згоден поповнити їх батарейку ентузіазму, хоч і останніми краплинами свого.

Так, простою підтримкою. В мене більше нічого і нема. Але це важливо, це дуже багато для «наївних» і небайдужих. Щоб не забути, щоб не просто так і кому це треба. Щоб сказати: ти не одна така. Нас повно. Тих, хто не множить ту байдужість і наївно вірить, що може буть по- іншому. Краще. Корисніше. Красивіше.

Бережімо наших наївно небайдужих. Вони нас вилікують.