site.ua
svyatoslav.yakovlev
Антін Яблуко
член клубу

Йшов десятирічний Славік по вулиці. Цукерки, портфель, мультики, футбол з друзями, листя під ногами, сонечко, ґави, яких неодмінно треба ловити. Дитинство. Всі ж були дітьми?.. Тільки-но розпався якийсь Союз і прапор не червоний, а синьо-жовтий. Та радіо-брехунець просить депутата Зайця не стрибати по Раді. Але ж наче нічого не змінилось. Мама, тато, дідусь, бабусі - всі десь поруч. Все добре, безпечно, райдужно.

Та раптом маленький пам'ятник, навіть не згадаю, де саме і коли я його побачив: стухаюче дівча в українському віночку і сорочці. "1932-1933". І руками обхопила своє обличчя. Згасає Уляна. Це потім я прозвав той пам'ятник Уляною.

І кожне зернятко дитячого життя,
Що спухло з голоду, тоді й тоді. І кожен день Тоді щодня...



Діти вони такі... Підійшов. Потім запитав. Потів ще і ще. Потім документальні фільми. Розповідь бабусі про своїх братиків, яких вона майже не пам'ятає. Це не сталося одразу. Роками. По крихті. Потроху усвідомлював й отримував відповіді. Та все почалось саме з того "Жертвам Голодомору. 32-33". І точно пам'ятаю, що я більше ніколи не питав в батьків про те, чому я українець, а не росіянин. Адже нема різниці. Вірніше не було. Для мене. Й до того пам'ятника. Просте, раптове усвідомлення того, що ти українець не лише з-за факту прописки на цій землі. І пояснення вже не потрібні.

У мене Голодомор стався на початку 90-х. Не безпосередньо зі мною, десятирічним школярем, який іноді робив вигляд, що не розуміє українську. Сталося у мене, в мені - саме тоді я дізнався про той Жах. Про той терор. І усвідомив щось. Подія з далекого не мого минулого сталася в моїй свідомості. Догнала. Стала реальністю. І стала моїм минулим. Важко передати свої відчуття, та, напевно, вони ті самі, що були й у Вас. Жах, жаль, біль, не розуміння, розпач... І просто якось скінчилась спільне, велике і могуче. Почалось моє.

Я питав батьків: а чому ви мені не розповідали? Нема відповіді. Вчителі - тиша. У гостей, родичів, на якомусь святі - мовчать, як затуркані. Голодомор вбивав оте не матеріальне, не помітне, що підсвідомо говорило хто ти. Примушувало мовчати, приховувати, підлаштовуватись, забувати. Зникав зв'язок поколінь, сусідів. Зникало ототожнення себе з народом. Не великим і могучім, а своїм, рідним. Зник шмат особистої ідентифікації. А разом з нею і шмат особистості. Як душевні інваліди. Чи то сліпі, чи кастровані. Болванки. А ще зникло "дякую" і "добридень". Не одразу, але тоді.

Я пам'ятник той прозвав Уляною тому, що ніколи не зустрічав дівчаток з таким ім'ям. Здавалось, що колись їх було повно. А потім зникли. Маша-Іра-Таня - це не погано, напевно, та зникли Уляни. Мені здається, що саме тоді. Разом з Мотрями, Одарками, Карпами та Івасиками. З українськими способом життя і прикладом буття.

Вбивством фізичним, матеріальним, вбивали нематеріальне - велику спільну душу українців. Спів відчуття. Зв'язок.

Завжди дивувала фотографія тих років з "першостоличного" Харкова: дві жіночки буденно балакають поміж собою. А поруч, під ногами, лежить спухле тіло. Саме тоді й стався той душомор - з'явились байдужі один до одного. З'явились чужі один одному село і місто. З'явились чужі діти. Чужі жертви і чужі герої. Чужий біль. Чужинці на своїй же землі. Зникло те, що в'язало нас, і мертвих, і живих, і не народжених, в "українців". Зникло рідненьке "добридень-дякую". Не за рік, навіть не за покоління. Та зникло. Стухло.

Душожерам багато чого вдалося. Поколіннями тікали від українського, дивувались бабусь, які збирали після обіду крихти долонею, соромились, питали "а чому я українець?" В українських містах озирались на українську мову, а онуки казали про всєгда рускаязичний Кієв/Харькав/Данецк. Всєгда, та не всєгда. Але у кожного людського "завжди" є "до". І завжди є "після".

Для мене "після" почалось з того пам'ятника і поєдналось з тим "до". Можливо память про Голодомор стала тією зброєю, що захистила моє українське. Почала боротьбу в середині мене самого з самим собою за самого себе.

Душожерам вдалося тоді. Але те, що вдалось тоді. Те, що вбивало Україну тоді, пам'ять про те - в наш час захищає нас. В'яже. Поєднує. Сьогодні знання про Голодомор - це те що в'яже нас до купи. В громаду. Єднає, в'яже мене з вікном навпроти, в якому горить така сама свічка. Творить наше спільне. Спільне чуття, спільний біль, спільну пам'ять. Звички, навички, цілі. І спільне бажання захистити наших Улян. І мертвих, і живих, і не народжених.
Недожерли нашу душу. Подавились. Лишилось зернятко. І проросло.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація